Вродливо зажурені
Осінь — найкраща пора для роздумів. Городину зібрано, дітей до школи відправлено, з роботою сяк- так устатковано. Зітхнувши на повні легені, можна пішки (чи під’їхавши приміським автобусом) гайнути до лісу, до гаю чи діброви, у крайнім випадку, до найближчого міського парку, усамітнитись під кленом та й покумекати на дозвіллі. Звісно, кортить про високе та вічне, але чомусь на думку спадає всіляка банальщина. Ну, наприклад, як зрозуміти традиційну хвилю осінніх весіль, яка з вересня покотилася Україною? Як на мене, то на бучні застілля слід би накласти ембарго принаймні на десять найближчих років. Які весілля? Економіка конає, зарплат катма, ціни ростуть, а ми гуляємо. І головне — за які гроші? Де ж тоді вірити офіційній статистиці, яка свідчить, що більша частина населення животіє за межею бідності? Звідки ковбаси на столах? Звідки вина, горілки, цукерки?
...Наталка віддавала доньку заміж. Спершу вирішили обійтися скромною студентською вечіркою в інститутському гуртожитку, де мешкали молодята. На цьому принаймні наполягали свати — батьки жениха, люди міські й незаможні. Сказати б, що Наталка з чоловіком мають у селі якісь великі статки, було б неправдою. Однак дещо все ж мають. Тому й вирішили: бути весіллю в селі. Невеликому, та все ж бути. Склали список №1, куди ввійшли найближчі родичі: дядьки, тітки, дідусь із бабусею, сусіди. Осіб із 20 набралося. «Накриємо в хаті чотири столи, — сказала Наталка, — вип’ємо за здоров’я молодих, побажаємо щастя, та й годі». Свати, щоправда, носами закрутили — їм, бачте, витрати видалися занадто непомірними, та все ж кінець кінцем і вони погодилися.
Попосиділа родинна рада ще трохи, та й довелося складати список №2. «Як же без кумів обійтися? — обурилася Наталка. — Без кумів не можна. Я їхню доньку хрестила, вони — мою. Їх обов’язково треба запросити. І двоюрідних моїх братів теж. І троюрідних із Запоріжжя. Вони ж нас на весілля свого сина запрошували? Запрошували».
У оновленому списку вже фігурувало 50 осіб. Наталчин чоловік сказав: «Не помістимося в хаті — надворі шатро напнемо, од воріт до криниці в лінію столи поставимо, брезентом, на випадок дощу, накриємо, та й помістимося».
Наступного дня знову довелося список переробляти. Знову слово взяла Наталка: «Про чоловікових родичів забула. Хоч і далеко їм буде добиратися з тієї Тернопільщини, та все ж запрошення пошлемо. А що?! Кабанчика заколемо, є кролі, кури. Наготуємо, насмажимо, наваримо. З голоду ніхто не вмре».
Наталчин чоловік, що досі сидів мовчки, обізвався: «Усіх посадимо. Я шатро у дворі літерою «Г» загну — якраз 80 чоловік і поміститься».
Як читач зрозумів, список переглядався ще не раз і не два. Шатро довелося загинати і літерою «П», і навіть літерою «О». Загалом уточнений список гостей та запрошених родичів, сусідів, троюрідних, восьмиюрідних, десятого коліна знайомців і незнайомців, кухарок, музикантів, кумів, перекумів, дядьків, тіток, онуків, племінників, однокурсників-однокласників нарахував 198 осіб. Насамкінець слово знову взяла Наталка: «Тут ось підказують, що на днях із армії повернувся син сусідки моєї куми, він у десантних, чи як їх там, військах служив, кажуть, форма у нього гарна, то давайте запросимо і його, а для круглого числа хай візьме з собою на весілля кого захоче». На тому й порішили.
Одним кабаном не обійшлося. На «студентську вечірку», яка попервах мала «затягнути» на 150 грн. (2 пляшки шампанського, 5 пляшок горілки, бутерброди, фрукти й торт), кінець кінцем було затрачено близько 1300 грн., на які було закуплено: 4 ящики горілки, 15 кг копченої ковбаси, 6 кг твердого сиру, 3 кг масла, 40 баночок майонезу, 20 кг цукру, 5 банок оселедців, 15 кг макаронів, 7 кг згущеного молока, 300 яєць, 10 літрів олії, 40 кг помідорів. Плюс на поталу гостям додатково пішло два хазяйські кабанчики, 10 кролів, 15 курей, 5 гусей, 25 кг річкової риби, 60 кг картоплі, 30 кг капусти, плюс свої яблука, груші, сливи, виноград. Плюс 300 грн. — музикам. Плюс 150 грн. головній куховарці.
Весілля пило, їло, танцювало дві доби. Усі знали, що Наталка, працюючи в колгоспі зоотехніком, уже шість років не отримує грошей (зароблене видають то молоком, то пшеницею, то крупами, то олією), її чоловік, механізатор, також давно живої зарплати у руках не тримав. Але ж, бачте, стягнулися люди, зробили доньці гідне весілля. Честь їм за це і шана. Мало кого хвилює, що 48 годин веселощів для 200 гостей влетіло родині в суттєву «копієчку». Головне — дотриматися сільської традиції. Що б там не було надворі — дощ, сніг, революція — а коли в обійсті весілля, шатро має бути напнуте. І бажано — літерою «О».
…Давно ущухли весільні музики, шатро з подвір’я прибрали, стовпи, на яких воно трималося, викопали й попиляли на дрова, гості роз’їхалися, молодята подалися в свій інститут на навчання. Сиділа Наталка в хаті, підперши щоку рукою, поруч сидів чоловік, та й думали вони думу: звідки, з яких таких прибутків погасити борги, в які влізли, видаючи доньку? Тут і порада сватів-городян про ощадливість пригадалася, і власні, найперші розрахунки, коли хотіли тільки для найближчих столи накрити, ятрили душу. Адже повертати Наталка з чоловіком мусили немалу суму — близько 800 грн. Попосиділи, порахували — вийшло, що не менш, як рік триватиме боргова «розстрочка» — поки ті двоє поросят, що їх Наталці в колгоспі на зарплату видали, виросте й набере центнер «забійної» ваги, мине, як мінімум, десять місяців, а поки відвезуть на м’ясокомбінат, поки отримають гроші…
Сиділа Наталка, засмучена-засмучена, й дивилася у вікно. А чоловік глипав крадькома на неї та й думав: «І все-таки, яка вона в мене вродлива!»
…Країною пливе хвиля весіль. Тут і там, у Черкасах і Львові, Харкові й Запоріжжі, Луцьку й Чернігові молодята ступають на рушник і ніби натискають на невидиму кнопку, яка приводить батьків до стану «мобілізації». В дію приводяться всі резерви — легальні й приховані, калитки вишкрібаються до денця, гаманці витрушуються до останньої копійки. Хто може закинути батькам, що вони чинять неправильно? Нехай у країні нестатки й убогість, нехай по телевізору тільки й розмов, що про чергову позичку в Заходу, нехай селяни щодня поринають у чимдалі більші борги — одружити дитину гідно, не вдарити, так би мовити, лицем у багнюку — це святе. З останніх сил, на останні гроші, але щоб не гірше як в інших. Навіть у злиднях, навіть у горі ми мусимо витримати «марку». Так, ми нещасні, так, ми зажурені, але ми завжди — вродливі.
…Німець чотири роки возив до українського містечка гуманітарку. Йому перед тим змалювали картину: люди тут роками не отримують зарплати, бракує грошей навіть на те, щоб сплачувати за квартиру, більшість дорослих сидить без роботи, діти недоїдають... Одне слово, перша вантажівка з Німеччини привезла півтисячі продуктових наборів, в кожен з яких було напаковано всього доволі: борошна, цукру, ковбаси, шоколаду, крупи, макаронів, рибної консерви, яєць, кави, чаю, солі й навіть зубної пасти. Як сказав німець, усе це добро в пакунку «тягло» не менш як на 180—200 дойчмарок. За продуктами шикувалися черги, народ збуджено гомонів, штовхався, отримавши заповітного пакунка, деякі батьки, котрі прийшли разом із дітьми, тут же розкривали його, малеча смакувала «гостинцями», батьки скромно потуплювали очі. Добродій-німець споглядав усе те замиловано і змахував з ока непрохану сльозу.
Невдовзі, якраз напередодні Різдва, до містечка знову примчала гуманітарка з Німеччини. Цього разу вже дві фури. Поки червонощокий Рудольф розповідав місцевим журналістам про те, як він загітував своїх колег-бізнесменів підключитися до благородної акції допомоги бідолашним українцям, про те, як рядові німецькі громадяни зносили по 100 марок, про те, як співробітники його фірми пакували продукти, уявляючи, що українські родини розгортатимуть їх і захоплюватимуться, наш народ хутенько спорожнив обидві фури та й був такий. Тільки вітер крутив майданом обривки від різдвяних пакунків.
Утім, звинувачувати у цілковитій невдячності наших людей було б несправедливо. Звісно, вони приходили, дякували німцеві, згодом писали йому чуйні листи, запрошували на гостину — скуштувати українського борщу та вареників. Він спершу відмовлявся, розуміючи, якою може бути та гостина, коли в хаті не те що зайві гроші — потрібні продукти в холодильнику не завжди водяться. Пам’ятав, з яким апетитом місцева дітлашня смакувала привезеними ласощами. Та все ж одній родині вдалося умовити благодійника на «борщ та вареники».
…Увечері Рудольф зайшов до ресторану, куди його запросила родина, і ледве не позбувся дару мови. Стіл уже був накритий і ломився від страв. Чого тут тільки не було: коньяк і шампанське, горілка з перцем і з лимоном, м’ясо тушковане, м’ясо вуджене, сири тверді та м’які, риба печена, риба варена, десерти, делікатеси і т.д., і т.п.
Кажуть, того вечора в своєму готельному номері німець проплакав до пізньої ночі. Члени родини, аби загладити конфуз, по черзі заходили в номер і намагалися заспокоїти його, пояснити, що все не так, як він думає. Мовляв, застілля вони організували винятково з добрих намірів, нікого вони не намагалися обманути, вони дійсно бідно живуть і дарунки німця були дуже доречними, а на влаштування вечері вони напозичалися грошей у рідних та сусідів з єдиною метою — щоб зробити дорогому гостеві приємність, віддячити таким чином за його доброту. Та чи то запас вивчених до нагоди німецьких слів у них був занадто мізерний, чи то вже німець нічого не сприймав, — бо ні родині, ані працівникам готелю, котрі підключилися до дипломатичних переговорів, розрадити гостя так і не вдалося.
Ні, гуманітарний струмок після цього випадку до згаданого містечка не вичерпався. Приїздили інші німці, і не раз. Але цей, перший, — ніколи.
Дорікнути українцям тим, що вони іноді видають бажане за дійсність, можна і треба. Що й казати, така наша ментальність: попри всі злидні й негаразди, ми завжди знайдемо можливість і гостей на рівні прийняти, і самим не в останньому лахмітті до них вийти, і пригостимо їх належно та ще й на дорогу дамо. За нашими поняттями, це цілком логічно. Зрештою, нас у світі зазвичай цінували й любили саме за слов’янську широту натури, якій море по коліно, яка з нічого накриє стіл, яка розіб’ється, а гостеві догодить. Однак, ймовірно, подібна шкала цінностей уже не котирується межи цивілізованого люду. Справді: чи не логічніше було б нам виходити до гостей у латаному, пригощати їх скромним щоденним нашим наїдком, поїти студеною водицею, не чепурити оселю за позичені, а явити так, як є — з напівпорожнім холодильником, клеєними-переклеєними шпалерами, тьмяними лампочками- «сороковками», обшарпаним диваном, старенькими шторами. Так принаймні було б чесніше, і конфузів траплялося б значно менше.
…Осінні весілля пливуть Україною. Бучні, велелюдні. Але — з надривом. Відчувається — люди на межі. З останніх сил веселяться, з останніх сил стараються бути щасливими. Аякже — діти йдуть у самостійне життя. Не місце смутку, не час журбі. Поховаємо все погане на денці душі, а наразі — танцюймо! Попри все, всупереч усьому. Можливо, колись ми навчимося німецької ощадливості. Можливо, колись збагнемо англійську стриманість. Можливо, колись опануємо американську діловитість. Можливо... згодом... потім... колись…
