Встановити стелу на луцькому Меморіалі

Вивозили цілими родинами й цілими родами. Про це дуже яскраво написав у своїх спогадах письменник Анатолій Дімаров, який після закінчення Другої світової війни працював у волинській обласній газеті. «Напроти редакції стояла будівля НКВС, вікна в якій світилися всю ніч. Якось я був «свіжоголовим», так називали чергового, який вичитував зверстані сторінки газети, Підійшов до вікна, за яким починався вже ранок. Потягнувся, але так і завмер з піднятими догори руками: ті важкі, оббиті залізом ворота НКВС раптом почали відкриватися. З розкритої пащі полився суцільний людський потік: жінки, діти, дівчата, згорблені від старості діди і молоді чоловіки. По обидва боки крокували солдати: одні з собаками, інші тримали гвинтівки з примкнутими штиками. І не було колоні кінця. Наче всю Волинь зігнали в жахливий цей двір... Кілька днів ходив, як у воду опущений, а потім не витримав, розказав головному редактору. Ну нехай чоловіки, вони проти нас воювали. А діти?.. А ті немовлята?.. Їх то за що? Лазебник довго мовчав, а потім сказав якимось надломленим голосом, що він теж бачив тих нещасних людей».

Ешелони з українськими патріотами, їхніми родинами відправляли на каторгу та в заслання «в Сибір несходиму» з колишньої станції Луцьк, вулиці, котра тепер має свою історичну назву Яровиця. Кілька років тому на будинку колишньої станції помістили пам’ятну дошку, яка нагадує про чорну сторінку в історії краю за часів радянської влади. Тисячі й тисячі українців і, зокрема, волинян знайшли свій вічний спокій на Соловках, у Сибіру, Казахстані, Магадані, на Колимі. Та й не всі, хто вцілів, мав можливість потім повернутися в рідне село чи місто. На жалобному мітингу біля колишньої залізничної станції вшанували пам’ять земляків, які стали жертвами сталінського терору. Перший заступник голови Волинської обласної ради Олександр Пирожик говорив про те, що ми знову змушені боронити свою землю в черговій російсько-українській війні, щоб вони не повернулись і знов не вивозили нас до Сибіру. Вони й зараз примусово переселяють у тайгу українців з Донбасу та Криму.

Нащадки насильно вивезених тільки за те, що були українцями, пропонують встановити пам’ятну стелу на луцькому Меморіалі пам’яті. І це буде справедливо, щоб ми пам’ятали цих людей і цю сторінку своєї історії. Прообраз такої стели днями я бачила в містечку Олика: це великий хрест із написом «Розстріляним і знищеним на Соловках, по Сибірах і Магаданах».