В’язальна сотня в дії

В Україні формується нове «військо». Жінки озброюються спицями, щоб солдати не змерзли на передовій. Шкарпетки, шапки та балаклави плетуть кінорежисери, медики, вчительки і журналістки. Серед в’язальниць є навіть альпіністки та піарниці. Більшість із них захоплюються плетінням давно. Але деякі взяли спиці до рук уперше — тільки заради того, щоб зігріти героїв. «День» поспілкувався з жінками, які утеплюють наших військових.

«Мене обурює запитання: «Чому ти цим займаєшся?». В Україні точиться війна, і наших чоловіків захоплюють у полон, катують, убивають», — говорить Лариса Степанушко. Ще влітку, коли стало зрозуміло, що ситуація на сході нормалізується не скоро, вона почала плести теплі речі сама — по буднях після роботи, а часто і вночі, та вихідними. Потім створила групу «В’язані речі для воїнів» у соціальній мережі «Фейсбук». Нині Лариса збирає, сортує та передає в’язальницям нитки, забирає в них готові речі та через людей, які їздять із гуманітарними вантажами в зону АТО, передає хлопцям. Її «армія» нараховує майже 150 осіб. Проте насправді їх значно більше, адже дехто просить у волонтерки нитки не тільки для себе, а ще й для подруг, мами чи тітки.

Речі плетуть з урахуванням побажань бійців. Наприклад, шапки на передовій мають бути чорного або темно-оливкового кольору. Взимку сірі та білі. На яскраві нитки — табу. Адже червона чи синя шапка — гарний орієнтир для снайпера. Із яскравих ниток плетуть хіба що шкарпетки. Бійці в них сплять. Раніше волонтерки в’язали шкарпетки і в берці, але солдатам зручніше ходити у фабричних виробах. Жінки плетуть для хлопців навіть балаклави. Бійцям вони дуже сподобались, адже зручні та теплі. А щоб балаклави і шапки не «кусалися» та краще носилися, їх роблять із вовняних ниток із додаванням акрилу. В’язальниці під час роботи обмінюються досвідом, дають одна одній поради, викладають нові схеми.

«Дуже важливо швидко перестроювати свою роботу, бо у війни свої вимоги! В’язані речі мають добре служити, гріти і захищати бійців», — говорить Лариса. Вона домовилася зі своїм «військом» не ділити солдатів. Нитки отримують усі добровольці, навіть якщо вони хочуть передати речі землякам або родичам, які зараз на сході, а не якомусь підрозділу «централізовано», через волонтерів. «Усі хлопці наші, — каже Лариса, — усім потрібна допомога».

«МИ В НЕВІДПЛАТНОМУ БОРГУ ПЕРЕД ХЛОПЦЯМИ...»

Альона Комаренко — одна із В’язальної сотні. Вона почала плести шкарпетки для солдатів півтора місяця тому. Нитки жінці передають волонтери, іноді приносять сусіди. Альона і сама купує вовну. Щоб сплести пару шкарпеток, жінці потрібно 2 дні й 350 метрів ниток. Кожну пару в’язальниця скріплює шпилькою із синьо-жовтою стрічкою. Їх солдати прикріплюють на верхній одяг. Альоні допомагають рідні. Спочатку за спиці взялася мама, потім долучила до справи рідну сестру. Нині ж плетуть теплі речі й медсестри та санітарки з полтавської лікарні, де працює Альонина мама. Волонтерка переконана: кожна пара шкарпеток наближає нашу перемогу.

«Ми в такому невідплатному боргу перед хлопцями, що цей борг потрібно віддавати не через п’ять років на параді, присвяченому дню перемоги, яка в нас обов’язково буде, а вже зараз, підтримуючи їх таким чином. І якщо кожна українка зв’яже хоча б одну пару шкарпеток і обігріє ноги наших героїв, яким важко і складно вдалині від дому, я думаю, що ми переможемо швидше», — каже жінка. Вона сподівається, що шкарпетки подарують солдатам не тільки тепло. «В’яжучи їх, я вкладаю в них душу, краплинку домашнього тепла і впевненість у тому, що все буде добре. Сподіваюся, що це буде оберіг для наших захисників», — говорить волонтерка.

«ДУМАЛА, КОЛИ ВИЙДУ НА ПЕНСІЮ, В’ЯЗАТИМУ ЩОСЬ ОНУКАМ...»

Наталя Чміль залучила до допомоги армії друзів, які зараз живуть за кордоном. Вони пересилають джгути, які використовують під час перев’язування ран, та бандажі. Тож плести шапки чи шкарпетки жінці просто ніколи. Тому пані Наталя передала в’язальницям близько п’яти кілограмів ниток. «Я думала, що коли вийду на пенсію, в’язатиму щось онукам. Але зараз така ситуація в країні, що набагато важливіше підтримати хлопців, які захищають країну, в якій майбутніх онуків хотілося б ростити»,   говорить волонтерка.

«ХЛОПЦЯМ ДУЖЕ ПОТРІБНІ ТЕПЛІ РЕЧІ»

Під час Майдану Інна Слободянюк була волонтером у психологічній службі. Коли почалися події на Донбасі, хотіла поїхати добровольцем туди. Батькам вдалося умовити дівчину залишитися в Києві. Тож Інна допомагає військовим у тилу. Вона — координатор. Хлопці, знайомі з Інною ще з Майдану, а також інші солдати телефонують дівчині та розповідають про свої потреби. Інна шукає необхідні речі та передає їх волонтерам, які їздять на схід.

Із Ларисою вони були разом у психологічній службі. Тож коли Степанушко організувала В’язальну сотню, Інна відразу зголосилася допомагати з передачею теплих речей військовим. «Хлопцям дуже потрібні теплі речі, — говорить Слободянюк. — І вони надзвичайно щасливі, що жінки в’яжуть для них шапки і шкарпетки. А ще солдатам приємно, коли разом із речами передають листи і смаколики».