«Вигідне лише безкорисливе, чудове лише самоцільове»

Дмитро БИКОВ — журналіст, редактор, письменник, поет, пише й публікує щонайменше одну книжку на рік, а також керує проектом «Профіль Україна». Про те, як йому вдається стільки всього встигати, а також про інші цікаві речі його розпитали кореспонденти «Дня».

— Приїжджаючи з Росії до України, чи відчуваєте ви відмінності в суспільному житті, в політиці, в культурі? Якого роду ці відмінності, на ваш погляд?

— На жаль, перша відмінність, яка буквально впадає в очі, — глибока провінційність української культури, журналістики, літературних салонів, художніх смаків... Те саме стосується журналістських прийомів, манер, стилістики публікацій — загалом виявляється, що ніякого прогресу 1991 рік нам не подарував. Розвалившись, ми дружно попрямували назад, у бік деградації й розпаду. Це й у Росії дуже помітно, а в Україні — удвічі більше. Все-таки вона менша. Ізолювавшись від Росії (а в Києві дійсно мало й погано знають, що в нас відбувається), Україна дуже програла в масштабі. Весь час відчувається спроба комусь сподобатися, на когось рівнятися, бути більшими європейцями, ніж самі європейці, доводити свою просунутість — у нас це було в дев’яностих, й це виглядало дуже огидно. Таке відчуття, що країна живе не заради себе, а заради відповідності якимсь штучним і чужим лекалам: хтось стоїть за російські зразки, хтось — за європейські, а чого хоче сама Україна й де вона, справжня, я сказати не беруся. Знаю лише, що вона не Львів і не Донецьк. Як і Росія — не ліва й не права. Але пояснити це будь-кому дуже важко. Гадаю, попереду в України дуже серйозна криза самоідентифікації.

Є, щоправда, й плюси в цього стану: в Києві фізично легше дихається. Немає московського відчуття пригнічення. У нас людину гнітить усе: клімат, транспорт, влада, міліція. В Україні цього немає. Поки.

— В одній зі своїх статей в «Русском Журнале» ви уподібнили «кольорові» революції в пострадянських країнах (зокрема й українську помаранчеву) повстанню кримінальних злочинців на зоні, які зі списами й палицями йдуть громити табірну адміністрацію. Що вас спонукало до такого порівняння?

— Неточно: я говорив про інше. У мене сказано, що «кольорова революція» — державний переворот нового зразка при грамотному піарі. Повстанню кримінальних злочинців я уподібнив будь-яку експансію свободи — абсолютизацію самого цього поняття, перехід його з розряду засобів до категорії цілей. Свобода дійсно переважає серед блатних, кримінальних цінностей. Насправді ні про яку свободу внаслідок кольорової революції говорити не випадає: одне лицемірство дуже швидко змінюється іншим. Помаранчева — й будь-яка інша революція найбільше схожа на п’янку, яка проблем не знімає, але змушує про них ненадовго забути. Я багато писав про типологічну схожість революції з гулянкою — навіть гасла схожі на тости: «За Юлю!», «За Вітю!», «За нашу й вашу свободу!», «За владу рад», «За те, щоб не остання!». П’янка дійсно рідко стає останньою — хочеться ще й ще. Звичка до майдану виявляється сильнішою за звичку до творення.

— Що таке для вас свобода?

— Див. вище. Для мене свобода — це коли мені ніхто не заважає здійснювати мою несвободу: цілодобово писати, вести програми, викладати, вивчати історію тощо. Пастернак казав: «Мені потрібна несвобода». Я, звісно, не маю морального права коригувати Пастернака, але для себе формулюю так: «Мені потрібна МОЯ несвобода». Моя власна. Ваша несвобода не влаштовує мене категорично. І байдуже, в чому вона полягає: в обов’язку штовхати тачку, в обов’язку пити й жерти, скільки влізе, в обов’язку грати на біржі... Я ненавиджу людей, які вільні від усього — й передусім від почуття обов’язку. Але ще більше ненавиджу людей, які поширюють на інших своє персональне розуміння несвободи. Я нікого не примушую писати книжки й обдумувати російську історію — не примушуйте й ви мене жити по-вашому й думати за своїм шаблоном.

— Виходячи з попереднього запитання: чому ви так негативно ставитеся до поняття свободи в загальноєвропейському значенні?

— Звідки ви це взяли, любі друзі? Ніякого загальноєвропейського поняття про свободу не існує. Якщо під свободою ви розумієте парламентську демократію — до неї в мене, дійсно, не дуже позитивне ставлення, особливо в її російському варіанті. Якщо ви запитаєте десятьох загальноєвропейців про те, що таке свобода, — ви з великою ймовірністю отримаєте десять різних відповідей.

— Свого часу ви розкритикували фільм Муратової «Чеховські мотиви», зокрема вас зачепило те, що він сподобався ліберальним кінокритикам. Що таке ліберальний кінокритик?

— Ну, зачепило мене передусім те, що Кіра Муратова вперше в житті зняла нудний фільм, вторинний по відношенню до її власних робіт. Православне богослужіння існує не для того, щоб на ньому будь-кому — глядачеві, гостеві чи режисеру — було цікаво. У нього дещо інші завдання й інша естетична природа. Якщо людина любить свиней (собак, коней) більше, ніж людей, — це викликає співчуття, але не естетичне, а людське. Мені здається, «Чеховські мотиви» — кризова картина, побудована на експлуатації давніх прийомів. А шкода — міг вийти справжній трилер. Але Муратова не любить Чехова, а екранізувати нелюбимого автора, на мою думку, не варто. Усе це не відміняє мого пієтету до Кіри Георгіївни, яка чогось говорить про мене багато неправди. В одному її інтерв’ю я з жахом прочитав, що їздив до неї в Одесу (де ніколи не був) і стверджував після цього, буцімто вона матюкається на зйомках (про що не маю ні найменшого поняття).

Що стосується ліберальних кінокритиків, у контексті статті це вказувало лише на кількох оглядачів ліберальної преси. Ніякого специфічного «ліберального кінокритика» не існує в природі. Глянсовим оглядачам в Росії властиві всі ті самі риси, що й в Україні: надзвичайна поверховість і малоосвіченість, повага до авторитетів, набір суто споживчих вимог до мистецтва (не мусить обтяжувати, не має нагадувати про серйозне, має трошки кощунствувати і т.д.). І ще дуже противний тон — такий запопадливо-поблажливий; Аксьонов називає це «стримано хамити».

— Що таке взагалі лібералізм у вашому розумінні? За що ви його так не любите?

— Я так багато про це в різні часи написав, що не хочу повторюватися. Усе це стосується, звісно, російського лібералізму — тобто системи цінностей, спрямованої на руйнування будь-яких вертикалей і затвердження горизонталей. Я не вважаю, що людина є мірою всіх речей, не думаю, що держава є великою житлоконторою, шанобливо ставлюся до поняття надособистісних, або позаналежних, цінностей — і не думаю, що всі ідеології нікчемні порівняно з приватним життям. Мені здається, життя чогось варте лише тоді, коли є речі важливіші. Мої принципи, звичайно, дуже далекі й від російського консерватизму з його самоцільовим звірством — тут життя люблять відбирати просто так, чіпляючи до цього будь-які цінності, часто досить штучно.

— Чи часто ви зустрічаєте живих лібералів і які у вас з ними стосунки?

— Дивлячись кого називати «живими лібералами». З професійними лібералами на зразок колективу радіостанції «Эхо Москвы» я намагаюся не зустрічатися. З професійними патріотами й ксенофобами — теж. Переконання моїх талановитих сучасників хвилюють мене найменше за все — я однаково тепло ставлюся як до консерватора та традиціоналіста Гейдара Джемаля, так і до радикала Едуарда Лимонова. Вони теж товаришують, до речі.

— Що свого часу привело вас до газети «Консерватор», де були також люди з украй шовіністичними переконаннями (такі як Холмогоров)? Чому ви зрештою порвали з цією групою?

— Я ніколи не поривав з цією групою, оскільки ніякої групи не було. У «Консерваторе» працював Костянтин Крилов, з яким я товаришую досі й сподіваюся товаришувати надалі; Дмитро Ольшанський, мій близький друг, чиї переконання прямо протилежні криловським; Єгор Холмогоров, з яким я не ладнав тоді й не спілкуюся тепер; Ігор Манцов, з яким я ніколи не погоджуюся, але якого ніжно люблю... «Консерватор» був спробою зробити газету, вільну від ідеологічних розподілів, яка об’єднувала б людей не за ознакою лівизни або правизни, а за ознакою розсудливості й розуму. Це була спроба шукати спільну мову, незважаючи на ідеологічні відмінності. Працювати там було щастям. Шкода, що бездарний маркетинг занапастив видання, спроможне стати лідером на російському газетному ринку. Багато принципів «Консерватора» я спробував перенести в «Профиль». Звідси — спроба не зациклюватися на ідеологіях і кланах і незмінна частка скепсису щодо загальноєвропейських рецептів, загальнолюдських цінностей і американських політичних технологій.

— Ви розглядаєте російську історію як замкнутий чотиритактний цикл, в процесі якого гору беруть по черзі групи окупантів — то «хазари», то «варяги». Знов-таки, що вас підштовхнуло до такої метафори? І, головне, який вихід з цього ви бачите (можете запропонувати)?

— Переказувати роман «ЖД» знов-таки довго. Я від душі рекомендую книжку всім, хто цікавиться цим питанням. Вона легко читається й досить весело написана. У дуже загальному вигляді відповідь проста: країна, яка не бажає жити за людськими законами, починає жити за природними. Тому що циклічність, чотиритактність, передбачуваність історії — це якраз природне, а не людське. Треба у що-небудь повірити, визнати над собою якийсь закон і почати його дотримуватися. От і все.

— Який він, ваш Пастернак? Наскільки важливою (можливо епохальною) є для вас ваша робота про Пастернака? У чому причина її успіху? Чи вважаєте ви самі її успішною?

— Біографія Бориса Пастернака в серії ЖВЛ — чесно виконане завдання видавництва, не більше й не менше. Це звичайна біографія дуже хорошого письменника, як я її розумію: без нудоти, без зарозумілості, з досить докладною текстологією й спробою зрозуміти стратегію митця, а не звинувачувати або виправдовувати його.

— І як, до речі, її сприйняли ліберальні критики?

— Більшість починали свої рецензії так: «Ми не любимо Дмитра Бикова, але...» За що вони мене так не люблять — не збагну. Авжеж, книжка викликала різке неприйняття так званих «структуралістів» і «постструктуралістів», багатьох адептів «тартуської школи» — і, з протилежного флангу, «грунтовиків». На це я розраховував з самого початку і зрадів цим відгукам як підтвердженню своєї правоти. Взагалі, якщо вас довбають з двох діаметрально протилежних боків, ви можете бути майже впевнені, що влучили в десятку.

— Ви редагуєте декілька журнальних проектів, ведете декілька рубрик у різних друкованих і інтернет-виданнях, пишете й публікуєте щонайменше одну книжку на рік, з’являєтеся на телебаченні. Сенс основного послання? Як вас на все вистачає?

— Сенс основного послання дуже простий: людина чогось варта лише тоді, коли не обмежується своєю людською природою й постійно прагне її перевищити. Бути надлюдиною — не означає заперечувати людське. Це означає бути надмилосердним, надпринциповим, наддобрим, надобдарованим і надбезкорисливим. Це може задовольнити будь-яку гординю — без найменшої шкоди для навколишніх. Весь сенс — у надмірному, необов’язковому; вигідне лише безкорисливе, чудове лише самоцільове — про це ще Чуковський писав.

А на запитання «як вас на все вистачає» я давно вже відповідаю готовим штампом: я просто не роблю нічого іншого. Не займаюся бізнесом, не беру участі в автогонках, майже не п’ю.

— У вас є ваша оригінальна версія хрестоматійної байки «Бабка й мурашка», де цей сюжет витлумачений з погляду Бабки. Байка — жанр, що передбачає мораль. Яка мораль у вас (у цьому тексті)?

— Та вона там викладена. Труд огидний, творчість прекрасна; необхідне огидне, надмірне прекрасне. Бабка гарна, бо безкорислива, — а мурашка прагматична й нецікава. Уся моя робота — заняття суто бабкине, я щодо цього не тішу себе надіями. Але лише це й має сенс.