Викладання основ релігії у світській системі освіти Франції
Пошуки порозуміння, нових шляхів мислення, нових точок зору — то чи не найголовніше у цей перехідний період, який переживає нині Україна і вся Східна Європа. Але не тільки — Захід теж зайнятий пошуком нових орієнтирів.
Я буду говорити сьогодні про місце основ релігії в освіті й, зокрема, у системі світської освіти Франції. У цьому відношенні Франція вирізняється серед інших країн Європи, але її досвід може бути певним прикладом для інших країн. Дехристиянізація, дедалі більш відчутне ігнорування релігійних устоїв нашої цивілізації — подібні явища спостерігаються не тільки тут, але й у Франції. І хоча вони мають в Україні і Франції різні причини, ці явища призводять до схожих наслідків.
Нагадаю коротко, в якому контексті відбувалося становлення світськості у Франції, щоб потім перейти до теперішньої ситуації. Тепер конфлікти дещо вщухли, але ми усвідомлюємо необхідність запровадження поняття релігії у систему освіти; головна причина цього — загроза фундаменталізму, яка нависла над кліматом толерантності. Це подвійний виклик — із одного боку, він вимагає жорсткого захисту толерантності, а з другого — неухильного відстоювання світськості.
Клімат толерантності, який панує сьогодні у Франції — хоча він і не є ідеальним, — увінчав собою довготривалий процес у країні, яка зазнала релігійних війн, революцій з усіма їхніми позитивними нововведеннями та зловживаннями, а також — гіркого конфлікту між двома Франціями: клерикальною — улюбленою дочкою Церкви — і Францією, народженою революцією. Наслідки цього конфлікту й досі не повністю подолано у Франції. Знадобився певний час на те, щоб основні принципи Декларації прав людини і громадянина, проголошені 1789 року, свобода віросповідань (1791), а також закон про відокремлення Церкви від держави (1795) року, почали реально діяти. Заслуга у цьому значною мірою належить школі у тому вигляді, якого вона набула після реформи Жюля Феррі. Нагадаю, що він її здійснив, скориставшись досвідом шкіл єзуїтів XVII—XVIII століть. За цією самою моделлю згодом були побудовані наполеонівські ліцеї, засновані на ній і сучасні школи. Принципи світськості, фундаментальна рівність між людьми та обов’язкова солідарність між ними для нашого суспільства не є проблемами. Бо саме тоді, коли християнська демократія була дуже впливовою у Франції, конституція 1946 року проголосила, що IV Республіка буде світською державою. Суперництво між публічною та релігійною освітою, яке свого часу спричиняло масові демонстрації у Франції, сьогодні відійшло у минуле. Тим більш, що релігійні навчальні заклади тепер мало відрізняються від світських. Сьогодні обидва типи шкіл породжують здебільшого агностиків, які через своє невігластво залишаються беззахисними або скептично налаштованими перед вимогами різного роду фундаменталістів.
І ось тепер Міністерство національної освіти, зокрема, міністр Жак Ланг, якого аж ніяк не можна звинуватити у надмірному захопленні релігією, розмірковує над тим, як поновити в школах викладання основ релігії. Заради того, щоб подолати амнезію сучасної молоді, яка стає дедалі більше відрізаною від своїх релігійних, а відтак і культурних, і інтелектуальних коренів. Згодом вона може стати взагалі чужою власній цивілізації, а також нездатною зрозуміти людей інших цивілізацій, з якими вона співіснує: християн, мусульман, євреїв тощо. Між тим вони складають нашу спільноту, цілісність якої мусимо зберегти.
Та повернемося до намірів нашого Міністерства національної освіти. Філософ Режіс Дебре отримав доручення підготувати доповідь про викладання релігії у світській школі. Варто нагадати, що ще десять років тому про це годі було й думати. У доповіді Режіса Дебре подається відвертий аналіз сучасної кризи і пропонуються розумні, але, відверто кажучи, важкі для здійснення рішення. Він засуджує «розрив між ланками національної та європейської пам’яті», релігійна необізнаність робить геть незрозумілими, більше того, нецікавими такі шедеври, як, наприклад, славетний тимпан Шартрського собору, розп’яття Тінторетто, «Дон Жуан» Моцарта, «Страсний тиждень» Луї Арагона.
Релігійні свята втратили для багатьох французів будь- яке значення, а Трійця асоціюється хіба що зі станцією метро. Отже, маємо «спрощення та знебарвлення нашого повсякдення», небезпеку повного роздроблення суспільства, втрату спільних цінностей через руйнацію спільних орієнтирів. А також через все більшу диверсифікацію релігійних уподобань в умовах країни, широко відкритої для іммігрантів інших культур. Сьогодні ми маємо говорити про релігійну безкультурність.
Стирання колишніх векторів трансляції знань, ерозія церковних та сімейних устоїв та традиційних укладів призводять до того, що суспільні структури перестають виконувати свою роль. «Цей процес перенесення заряду від приватного сектора до школи для всіх» почав вимальовуватись близько 30-и років тому, тобто разом з виведенням із освітнього процесу класичних гуманітарних наук, появою нової демографії країни, що завдяки розвитку нових технологій та швидкому розповсюдженню інформації сприяло виникненню нового підходу до реальності. Новий підхід, що ставить простір над часом, миттєве — над вічним. Історія релігій, підкреслює Реджіс Дебре, допоможе студентам уникнути «конформістського засліплення тим або іншим кумиром, одурманювання рекламою, виснаження в комп’ютерних перегонах, зрештою, уникнути тюрми сьогодення».
Отже, діагноз поставлено, але засоби лікування досі залишаються невизначеними. Запровадження основ релігієзнавства до освітньої системи передбачає мобілізацію та підготовку викладачів майже всіх предметів, бо йдеться не про те, щоб зробити викладання релігії окремим предметом. Як це робиться на курсах з релігії у світських школах для віруючих, які відвідують їх за власним бажанням (ці курси не фігурують в обов’язковій програмі). Противників такої реформи освіти буде чимало, і багато викладачів відмовлятимуться «викладати катехізис».
З другого боку, проти нейтрального викладення релігії виступатимуть ортодоксальні віруючі. Адже суть проблеми полягає у тому, щоб викладання основ релігії не було релігійною освітою. Безсторонність, яка вимагатиметься від державної школи, може стати для неї важким випробуванням. Однак, треба робити необхідні зусилля. Бо, як твердить Реджіс Дебре, «висилка релігієзнавства за мури раціональної та публічно контрольованої трансляції знань спричиняє подальшу патологізацію цієї сфери замість її оздоровлення. Ринок речей, які стають предметами віри, преса та книгарні самі роздувають хвилі хаотичного та ірраціонального. Тоді як об’єктивне й ґрунтовне знання Святого Письма, а також власних традицій дають молоді шанс вийти з-під опіки фанатичних авторитетів, які часто- густо є людьми неосвіченими або некомпетентними».
Саме у цьому полягає гострий сенс деонтології освіти, бо «дати знання тієї або іншої реалії чи доктрини — це одне, а сприяти поширенню норми або ідеалу — інше. Характеризувати історичний контекст, залишаючи поза увагою духовність, яка його наповнює, — це позбавляти останню її життєдайної сили. Знання повинно бути доступним для розуміння пересічним учнем, але ні в якому разі не бути спрощеним».
Значною мірою ми тут апелюємо до відповідальності викладачів, закликаємо їх подолати власну непевність та стриманість. Бо ж головне — утвердження такої світськості, яка б гарантувала беззастережне додержання толерантності та найрішучіше відстоювання нейтральності. Адже нам доведеться мати справу з небезпечним фундаменталізмом — мусульманським сьогодні і невідомо яким завтра. А ми, незважаючи на це, маємо забезпечити повагу до переконань і вірувань кожного. Християнські школи на Середньому Сході завжди були і є досі гарним прикладом: саме в них хочуть навчатися (в Туреччині, Єгипті, Лівані, Ізраїлі та Палестині) й дуже часто навчаються мусульмани.
Переконати молодь у тому, що релігії мають сприйматися і цінуватися за те краще, що їх вирізняє, — це та відповідальність, яка частково покладається також на освіту. У нас у Франції поділ на національні спільноти розглядається як небезпека — необхідно якнайширше «повідчиняти вікна» й не допустити, аби хтось замикався у собі. Як висловився великий перський містик Джалаладдін, чим більше дім має відчинених вікон, тим яскравіше сяє він уночі.
Підготувала Клара ГУДЗИК
Продовження в наступному номері
