«Я хочу допомагати людям»

«Браво, наші паралімпійці!» — говорила вся країна після змагань у Ріо-де-Жанейро, на яких українці посіли третє місце у світовому медальному заліку, виборовши 117 нагород. Ці літні Паралімпійські ігри стали найуспішнішими в історії нашої збірної, хоча варто зазначити, що високі результати Україна показує на всіх змаганнях спортсменів з обмеженими можливостями. Наші чемпіони і призери повернулися на Батьківщину з тріумфом, але й через деякий час після ейфорії вболівальників вони не повинні залишатися сама на сам із проблемами і бар’єрами — на вулицях, у суспільстві і в кабінетах чиновників.

Віктор Смирнов — один із найбільш титулованих членів паралімпійської збірної України з плавання. Його інвалідність — абсолютна сліпота. У Ріо-де-Жанейро він узяв «срібло» у фінальному запливі на дистанції 200 м комплексним плаванням (SM11), а всього в скарбничці 30-річного плавця вже 15 медалей — 6 золотих, 3 срібних і 6 бронзових, які він завоював на Паралімпіадах в Афінах, Пекіні, Лондоні. 2014 року війна принесла біду в його дім — спортсменові з Донецька довелося залишити рідне місто, залишитися без житла. Але плавець не залишив спорт, привіз медалі з чемпіонатів Європи і світу 2015 року, а до того ж став депутатом Слов’янської міськради — міста, де він навчався у спеціалізованій школі і живе зараз. Розмовою з ним ми продовжуємо серію матеріалів про феномен паралімпійського руху в Україні і надихаючі історії спортсменів.

— Ще раз вітаємо з високими досягненнями в Ріо. Чим особливим запам’ятаються вам ці останні змагання?

— Психологічно важким станом, оскільки розраховував на перший результат. Зараз показники моїх запливів на порядок виросли, але трохи не склався початок змагань і складно давалися дистанції. Отож спочатку посів три п’яті місця, і лише в останній день вийшло завоювати «срібло». Але попереду Токіо, вже у грудні — Кубок України, а наступного року   — чемпіонат світу в Мексиці.

— Ви втратили зір, будучи дитиною, за яких обставин це сталося? Чи важко було оговтатися після трагедії, чому вирішили зайнятися спортом і саме плаванням?

— Травма у мене сталася 1995 року, у віці дев’яти років. Ми з ровесниками розібрали шахтарський саморятівник, гралися ним, і відволожена бертолетова сіль вибухнула у мене в руках. Потім були роки лікування, навчався у вечірній спеціалізованій школі в Донецьку. Хлопці по три рази на тиждень ходили в басейн на заняття по 45 хвилин і брали мене із собою. Спочатку це було, швидше, розвагою і реабілітацією. А потім дізнався про мого земляка Олександра Мащенка і його «золото» в Сіднеї, що є Паралімпійський рух. 2001 року познайомився зі своїм майбутнім тренером Казначеєвим Андрієм — батьки привезли мене в Курахове на тритижневу підготовку плавців. Тренер подивився на мене і запропонував перейти на навчання до Слов’янська, щоб спробувати себе в професійному спорті під його керівництвом. Отже, серйозно я тренуюся з 15 років.

— Що вас мотивує, яке життєве кредо взяли на озброєння?

— Спрага до самовдосконалення, розвитку. Я отримую велике задоволення від плавання, подобається виступати на змаганнях, покращувати особисті результати, вигравати медалі. Цим і займаюся.

— Ви організовували турніри для дітей-інвалідів. Хотіли б пов’язати своє майбутнє з роботою з дітьми?

— Як тренера я себе не бачу, оскільки цю справу треба любити. А турніри я проводив, тому що сам починав із такого змагання і знаю, яким поштовхом може стати турнір для дитини. Які відчуття, коли виграєш свої перші медалі! Це були турніри в Макіївці «Повір у себе» на призи Михайла Баланчука спільно з донецьким «Інваспортом». Своє майбутнє пов’язую з подальшою організацією таких змагань, громадським життям і, звичайно, спортом.

— Ви балотувалися в народні депутати, зараз є депутатом Слов’янської міської ради. Що підштовхнуло вас піти в політику?

— Після 2004 року, коли мені було присвоєно звання «Героя України», багато хто став звертатися по допомогу, з проханнями, і я прийняв для себе рішення балотуватися в депутати. Спершу Ворошиловського району міста Донецька, зараз ось до Слов’янської міськради, щоб брати участь у житті міста і максимально допомагати людям, які цього потребують.

— Багато роботи у післявоєнному місті?

— Так, достатньо. Я очолюю комісію з питань спорту, медицини, освіти, тобто прагну максимально вирішувати накопичені питання у молодіжній політиці міста. Останній наш прогрес — підняли міські стипендії для талановитої молоді і збільшили їх кількість, уперше за декілька років купили новий спортивний інвентар. Наразі плануємо встановлювати спортивні тренажери просто неба, де могли б займатися всі охочі.

— Як ви оцінюєте умови для розвитку паралімпійського спорту в Україні? Чим можете пояснити такі успіхи нашої збірної?

— По-перше, керівництво паралімпійського руху в Україні докладає максимальних зусиль до досягнення наших високих результатів. Валерій Шушкевич, Оксана Скугарєва організовують систематичні збори, знаходять можливості десь тренуватися нам. По-друге, люди з обмеженими можливостями в Україні мають обмежену кількість сфер, де можуть реалізувати себе. Здорова людина може влаштуватися на роботу, отримувати гідну заробітну плату. У європейських країнах і інваліди можуть знайти собі подібне застосування. Але в Україні спорт — це один із тих нечисленних напрямів, дійсно доступних людям з обмеженими можливостями, де можна докласти свою волю.

— З якими проблемами і незручностями ви особисто стикаєтеся?

— Зараз я стикнувся з проблемою житла. Мій дім, квартира залишилися в Донецьку (Віктор Смирнов отримав сертифікат на квартиру в Донецьку після паралімпіади в Лондоні 2012 року. — Ред.). Нині, як і деякі наші хлопці з команди, живемо в зйомному житлі в Слов’янську. Умови непогані, але кілька осіб в одній квартирі, і розумієте, як жити не у своїй квартирі. Басейн для тренувань у нас є. Гостро не вистачає Євпаторійської бази, де ми тренувалися щоліта і де було створено всі умови для хорошої загальної фізичної підготовки. Аналога не було створено, і зараз роз’їжджаємо до Дніпродзержинська, Миколаєва, Броварів, де частково є необхідне обладнання.