«Я можу з’єднати місце моєї роботи з усім світом...»

— Оксано, в Англії ви навчалися за магістерською програмою. А якою була ваша перша вища освіта?

— Я закінчила факультет кібернетики Київського університету, а останнім часом працювала в освітній організації, яка займається розвитком лідерських здібностей в української молоді — у Центрі формування лідерів.

— Чому ви вирішили спробувати отримати саме Чивнінгську стипендію?

— Один з випускників нашого Центру став стипендіатом роком раніше, і коли я вивчала різні програми, що пропонували навчання у магістратурі за рубежем, він розповів мені про цю можливість. Один з викладачів нашого Центру свого часу проходив короткий курс для менеджерів старшої ланки у Лондонській школі бізнесу, і він порекомендував мені подати документи туди. Британська Рада підшукала мені декілька варіантів шкіл, куди б я могла поїхати за Чивнінгською стипендією, але, крім цього, я подала документи до п’яти шкіл самостійно, у тому числі й до ЛШБ.

— І скільки ж з ваших заявок «спрацювало»?

— Усі! Мені надійшли запрошення з усіх університетів, куди я надсилала документи, у тому числі з Кембріджа. Але до ській школі бізнесу, де пройшла курс навчання на ступінь магістра бізнес-адміністрації.

— До цього вам доводилося бувати у Великій Британії?

— Так, кілька разів я гостювала у друзів, а ще проходила тижневу ознайомлювальну інтернатуру в юридичній фірмі.

— І все-таки короткі поїздки — це одне, а навчання протягом цілого академічного року — це вже набагато серйознiше і глибше знайомство з країною. Що б ви назвали насамперед, якби вам довелося однією фразою описати різницю між навчанням у КДУ і в ЛШБ?

— Дружелюбність, настроєність на спілкування, відсутність будь-яких комунікаційних бар’єрів. Сприймається абсолютно нормально, якщо ти просто підходиш до людини і говориш: «Здрастуйте, мене звуть так-то» або приєднуєшся до групи незнайомих людей, що розмовляють між собою. Причому це стосується не тільки студентів, але й викладачів. Другий момент — це інтернаціоналізм. Загалом, я цього й чекала — ще до мого приїзду до Лондона мені надіслали зі Школи диск з інформацією про неї, і я дізналася, зокрема, що у кожній групі немає двох людей однакової національності. У групі, в якій опинилася я, бунальністю, а друга — з американським громадянством. Інші ж — італієць, малайзієць, мексиканець, ну і я — українка.

— Ви жили у сім’ї чи в гуртожитку?

— Ми знімали житло з трьома дівчатами, і склад був також «інтернаціональний»: ще одна Чивнінгська стипендіатка з Росії і дві іспанки. Уживалися ми добре, щоправда, бачилися рідко: всі були так зайняті навчанням, що для того, щоб просто зустрітися і поговорити вчотирьох, доводилося призначати дату за місяць!

— Ваше навчання у Школі було суто академічним курсом чи до нього входили і практичні заняття?

— У нас було декілька практичних проектів, що входять в курс навчання. Один з них — «Організація управління персоналом». Кожна група повинна була знайти команду, за якою ми ходили як тiнь, спостерігаючи їхню динаміку як команди і намагаючись застосовувати на практиці вивчені нами теорії. Ми вибрали групу кардіохірургів однієї з лікарень Національної системи охорони здоров’я.

— А як до такого спостереження ставляться самі «піддослідні» групи?

— Усе робиться з їхньої повної згоди. Вони зустрічаються зі студентами, дають інтерв’ю, дозволяють бути присутніми на своїх зустрічах тощо. Ми приїжджали до них групою з трьох осіб: один спостерігає, другий ставить запитання, третій записує. Потім ми зводили разом результати наших спостережень та інтерв’ю і намагалися зіставити їх, щоб визначити лідерів у даній групі (чи є формальний лідер, у цьому випадку — керівник кардіології, лідером реальним), наскільки добре дана група функціонує як команда у світлі тих визначень, які ми отримали в теорії. Внаслідок проекту група складає доповідь з висновками і рекомендаціями, яка представляється як у Школі, так і самій цій групі. Так що для них це також вигідно і цікаво: вони отримують безкоштовну консультацію.

Другий проект, індивідуальний, називається Shadoму, що ти протягом трьох-п’яти днів ходиш по п’ятах за менеджером за своїм вибором (це може бути тренер з баскетболу, продюсер тощо) і потім також звітуєш цьому менеджеру і в Школі. У цьому випадку у звіті міститься розгляд «стилю лідера» цього менеджера, визначення того, що робить його успішним менеджером, і мiркування про те, що взагалі треба для того, щоб бути хорошим менеджером. Ми не повинні критикувати і вносити пропозиції — тільки висловлювати свої спостереження.

— Як вам здається, чи все з того, чому ви навчилися у Лондоні, можна застосувати в Україні, чи все-таки наша країна, її економіка поки не готові до цього?

— Про це я думала досить серйозно і навіть обговорювала це зі своїми друзями, які, пройшовши курс навчання за кордоном, тепер працюють тут. З одного боку, одна людина, якими б знаннями вона не володіла, не може змінити структуру, що устоялася. Але якщо хтось не буде пробувати — саме теж нічого не зробиться. Я не розраховую на стовідсотковий результат, на те, що за допомогою тих знань, які я привезу, все вмить зміниться, але таких, як я, стає більше — наприклад, на ту ж Чивнінгську стипендію подають заявки все більше молодих українців, — і я вважаю, надія є.

— А що з отриманого вами у Великій Британії багажу може найбільше стати у пригоді вам удома?

— Я вважаю, найважливіше за все — не теорії й уміння застосовувати формули до ситуацій, а швидше ті людські навички, які мені дала програма: уміння працювати у напруженій обстановці, будучи членом команди, інші п’ятеро учасників якої також прагнуть все робити ідеально, і кожен упевнений, що може це зробити краще за інших; уміння розподіляти роботу між співробітниками, покладатися на людей, з якими працюєш. Ми не просто разом виконували проекти — ми стали справжніми друзями, і я впевнена, що наші стосунки збережуться надовго. Адже вати і розвивати ділові знайомства, розширювати мережу контактів. Навіть якщо мої знання і теорії не зможуть принести конкретну користь, ось ця мережа ділових зв’язків — це той невеликий внесок, який я можу зробити у глобалізацію. Я можу з’єднати те місце, де я буду працювати, практично з усім світом, тому що тепер у мене скрізь є друзі та знайомі.

— Одна з цілей, які ставлять перед собою Міністерство закордонних справ Великої Британії і Британська Рада, відправляючи українців на навчання за Чивнінгською стипендією — щоб вони частково сприйняли британський спосіб життя, привезли з собою в Україну його частинку, допомагаючи тим самим зблизити нашу країну зі своєю, а через неї — і зі світом. А як по-вашому, що таке для нас британський спосіб життя — зразок для наслідування, недосяжний ідеал чи?..

— Я не так багато стикалася з власне британським способом життя, хіба що коли за покупками ходила або під час вечірніх розваг. Школа — це окремий світ, міжнародний острівець, а там я проводила по 16 годин. Я навіть дивувалася, коли чула англійську мову без акценту, тому що звичайно мене оточували такі ж іноземці, як я сама.

— Але все ж яким було ваше враження від тих корінних жителів Великої Британії, з якими ви спілкувалися? Збiглося воно з вашими очікуваннями?

— Британці, з якими я зіткнулася і які стали наче моєю британською сім’єю, не вписалися у мій стереотип: я чекала, що вони будуть більш холодні, ощадливі, але мої друзі — з богемного середовища (актори, письменники, представники мас-медіа), і тому не було ніякої замкненості, ніякого «мій дім — моя фортеця». Навпаки, були відкриті двері, вечері, ми засиджувалися допізна — все зовсім як у нас.

— А як реагували люди, дізнавшись, що ви з України? Які у них стереотипи відносно нас?

— Мало хто щось чув про Україну. Перша асоціація — Радянський Союз, друга — вродливі жінки. Причому у цієї другої є і зворотна сторона — наречені по Інтернету. Якщо людина спеціально не цікавилася нашою країною, то рівень знайомства з нею буде швидше нульовим. Я не вважаю це невіглаством — просто у людей не було випадку до зустрічі зі мною дізнатися про Україну.

— А ті, хто все-таки щось про нашу країну знає — до якої категорії вони її відносять? Країн «третього світу» чи все-таки «свого кола»?

— Україна викликає у них інтерес і цікавість завдяки тим змінам, які у нас з недавнього часу відбуваються. Відносин «зверху вниз» я не помічала. Марина ЗАМ’ЯТІНА, «День»

«День» дякує Британській Раді в Україні за допомогу й участь у підготовці цього інтерв’ю.

ДОВІДКА «Дня»

Чивнінгська стипендія, що фінансується Міністерством закордонних справ Великої Британії та адмініструється мережею Британських Рад в усьому світі, існує з 1983 року. Стипендія надається як для післядипломного навчання у вузах Великої Британії, так і для дослідницьких робіт. Її стипендіати — ті, хто не просто є прекрасними професіоналами і досягли значних успіхів у кар’єрі, але й володіють потенціалом для того, щоб стати у своїй галузі лідером, принести користь своїй країні за допомогою здобутих у британських університетах знань, наблизити її до європейських (і, зокрема, британських) стандартів.

Починаючи з 1991 року, можливість стати чивнінгськими стипендіатами з’явилася й у громадян нашої країни. За цей час нею скористалися близько 90 україн