«Я не міг його залишити»

«Найбільш безстрашний у великій дружній родині», — саме так прокоментували фото лабрадора Блека бійці 10-ї Сакської морської авіаційної бригади на своїй сторінці у «Фейсбук». Безстрашним назвали чорного, як смола, собаку з виблискучою на сонці шкірою, котрий на фото гордо і трохи сумно сидить на задніх лапах, за його спиною — колеса літака чи іншого авіатранспорту, бо повністю борту не видно.  А велика дружня родина — це всі морські авіатори Сакської бригади, в якій служить Блеків господар — Юрій (прізвища не називаємо на прохання чоловіка). Юрій та Блек разом пережили непростий переліт в Ан-26 із Новофедорівки в Миколаїв, після цього пес сторожував ліжко господаря в казармі, отримував котлетки від працівниць солдатської їдальні, сумував за кримським домом, але — лишився душею військової компанії і став майже місцевою зіркою. Чому? Про все — по черзі.

Третього березня минулого року на аеродромі у Новофедорівці, де базувалася Сакська морська авіаційна бригада, йшла підготовка до дуже важливого перельоту — прямо на очах у «ввічливих зелених чоловіків», котрі незадовго до цього прийшли до військових з «приємними розмовами» та підтягли до частини свою техніку. Командир бригади вирішив не здаватись ні самим ворогу, й ні в якому разі не лишати для нього авіацію (на озброєнні у бригади стоять гелікоптери Ка-27, Мі-14, літаки Ан-26, Ан-2 та Бе-12). Усю цю красу було вирішено підняти в небо рано-вранці. Без узгоджень з вищим начальством, беручи відповідальність за виведення техніки та людей на себе, комбригу авіаторів вдалося зробити неймовірне. Усі гелікоптери та літаки, а в Ан-26 — і Блек, перелетіли на Миколаївський аеродром. Успішно. Потім цю бойову операцію вважатимуть однією з перших перемог наших військових у боротьбі з окупантом. Уже потім бійці зрозуміють, що серед їхніх побратимів знайшлись ті, що готові проміняти синьо-жовтий прапор на триколор, зрадити присязі. Уже тепер Юрій нам розповідає з сумом в голосі, що лише відсотків 20 особового складу перебралось до Миколаєва, у цифрах це 200 осіб із тисячі! І що досі їхній командир бригади не отримав ніякої подяки від держави. А якби лишилися хоча б на день, аеродром захопили б «зелені» чоловічки остаточно.

Лише за тиждень після перельоту з мордочки Блека почне сходити сум. «Коли дали команду на виліт літаків, на той час дружину з дітьми відправив додому на Західну Україну,  собака лишався зі мною, але треба було перелітати, зважаючи на ті обставини, що нічого не було відомо, коли ми повернемось назад, я не міг його лишити на когось, правильно? Вирішив його забрати з собою. А там життя покаже», — пригадує Юрій, чомусь пояснюючи, чому забрав пса. Для міцної дружби все логічно та зрозуміло. Адже пес живе в родині військового вже п’ять років, часто бігав з господарем на аеродром як на роботу. Навіть брав участь у польотах, тому бути в салоні літака для пса — не дивина. Саму ж родину доля занесла в Крим ще десять років тому. Раніше Юрій служив у Львові, потім настали часи, коли армію розформовували. Для подальшого проходження служби знайшов собі місце аж на півострові.

«Ми зібралися, прийшли на аеродром, коли дали команду на виліт, завантажились екіпажем, Блек спокійно переніс політ, бо часто з ним літали, — згадує березневі події Юрій. — У Миколаєві нас спочатку поселили в казармі, то він сторожував там моє ліжко. Потім я брав його на аеродром, місцеві дивувалися, казали — о, собака моряків, до речі, так його і називає більшість до теперішнього часу. У перший день, коли ми прилетіли, вдягли на нього тільняшку, він у ній красувався по частині. Я казав, що то спеціально для підняття бойового духу та психологічної розрядки. Це викликало усмішки людей, бо було повне незнання, що ж далі, а він нас морально розслабляв. І собака є собака, прийде, полащиться, погладиш. Із того часу він живе тут  з нами».

А за кілька місяців після переїзду в Миколаїв до Блека та Юрія приїде їхня родина. Тепер усі мешкають в орендованій квартирі. Згадують, що в Криму лишилось власне житло, не так давно отримане від держави. Але життя триває. Діти пішли до нової школи, за словами тата, велике місто їм подобається. І наче й Блек отримав для себе переваги від Миколаєва: знайшов кілька наречених, вже обзавівся потомством. Але головне — ходить із господарем на роботу, як це було й у Новофедорівці. Якась наче дрібниця, але допомагає зібрати всі моменти життя в суцільний клубок, хоча місцями нитку довелось-таки зв’язувати.

«Псові було тяжко звикати, бо він весь час звик бути зі мною. Ще у Новофедорівці він трохи хуліганив — то шпалери в квартирі подере, то лінолеум. Пес голосно гавкав, коли нікого не було вдома, під нами жила сусідка з малою дитиною, тому легше було забирати собаку з собою, і так він звик до компанії, розлуку дуже тяжко переносив. Я коли вивозив дружину з дітьми до батьків, Блек був з ними. До речі, якесь відчуття було, що найближчим часом це все не вирішиться. Є навіть фото Блека під час цих переїздів із сумною мордочкою. Бо за породою він такий, що більше прив’язується не до місця, а до господаря. Але тепер зранку він готовий зі мною йти на роботу, хвостиком махає», — розповідає Юрій.

Щастя для пса — бути частим гостем на аеродромі. А зараз так і є. Ще один плюс спільної з господарем служби — у Блека повна свобода в рухах та просторі, а не прогулянка на повідку. Зі смачного: його знають офіціантки в їдальні, підгодовують котлетою чи шматком м’яса.  «Він — місцева зірка й своєрідна візитівка для нашої бригади. Йому було з екіпажем весело, бо він любить компанії. І його всі люблять. А тут він був для нас ще й як розрядка, допомагав знімати стрес», — здається, про чоторилапого друга Юрій готовий розповідати довго й цікаво. Хтозна, може, колись про цю історію вірності в усіх вимірах складатимуть легенди?