«Я сказала: ні, і не буду»

Директор СШ № 13 селища Боково-Платове (м. Антрацит, Луганська область) Ольга Тимофіївна отримує погрози за відмову проводити «референдум » у приміщенні школи. Озброєні бойовики, які увірвалися до неї в кабінет, погрожували їй та її родині фізичною розправою. А невідомі люди, які постійно надзвонюють Ользі Тимофіївні, принижують жінку і обіцяють, що на неї чекає розплата. Але для себе директор школи твердо вирішила: провести незаконний референдум у своїй школі не дозволить, залишати рідне місто не збирається і буде боротися до останнього. «Я знаю, що мені це марно не мине, але я все одно ні про що не шкодую...», - говорить вона.

«Дню» Ольга Тимофіївна розповіла, з чого почалася ця історія, чому вона не побоялася сказати своє «ні» і що зараз відбувається в місті і особисто з нею...

- Нас напередодні викликали на нараду директорів і повідомили, що буде референдум і ми зобов'язані надати приміщення. Я і багато з тих, хто сидів зі мною поруч, обурилися, бо наша перша вимога: школа - поза політикою. І давайте такі референдуми, які проводяться незаконно, не будемо проводити на базі школи . Не тільки я, а й інші директори висловлювали таку думку. Ми сказали, що немає ніяких нормативних документів, які б гарантували нам безпеку. Нам відповіли: «Не хвилюйтеся, будуть проведені міські виконавчі збори, де ухвалять рішення і вам його видадуть на руки. На його підставі зможете спокійно проводити референдум». Я тоді встала і сказала: «Чому ми повинні вірити цьому рішенню, якщо на будівлях районної та міської адміністрації висять прапори Росії і ще незрозуміло які прапори?!» Я зрозуміла, що все це робиться наче під дулом пістолета. У нас в Антрациті повно російських військових, сербів, чеченців... Потім ще ці донські козаки, які взагалі не володіють ніякими нормами моралі. І я сказала, що проводити референдум на базі шкіл не дозволю. Чим викликала на себе, звичайно, гнів. Чий?

Я спочатку приїхала до школи і зателефонувала голові міської адміністрації Олександру Яневу, який виконує обов'язки міського голови. Я кажу йому, що є ж альтернативні рішення. У селищі, де міститься школа, є клуб, є будівля селищної ради (де засідає найголовніший сепаратист - селищний голова Миколи Михайлович Дьяченко, з яким у мене війна йде ще з листопада, коли Майдан стояв). Я кажу Яневу - нехай там проводять референдум, я в школі не дозволю. Янев відповідає: «Ну, добре, вирішуйте на рівні селищної ради». І, мабуть, цей Микола Михайлович Дьяченко, незадоволений таким рішенням, прислав до мене «зелених чоловічків». Вони увірвалися до мого кабінету, відкривши двері ногами, і, уявіть собі, що я від них чула... Це були погрози фізичної розправи, моральне приниження - надмірне, надзвичайне...

Потім, поки я дійшла додому, мені ще телефонували незнайомі люди, принижували мене, як хотіли, і сказали, що я до ранку не доживу і що сім'ю мою знищать, і що будинок мій спалять. Однак вранці , коли мені подзвонили і сказали: «Ти приготувала приміщення?», - я відповіла: «Ні, і не буду». Адже справа навіть не в референдумі. А в тому, що нам, українцям, патріотам, які люблять свою Батьківщину, треба піднімати голови, виходити зі своїх сховищ. Хоча нас ніхто тут не охороняє, хоча наша продажна міліція і наша адміністрація, яка одразу ж продається, - нам не захист. Проте нам треба показати, що нас - більшість, що ми - за єдину Україну, що ми любимо свою батьківщину, виховуємо дітей у дусі любові до своєї Батьківщини. І, врешті-решт, ми не якісь тварюки, щоб нами ось так маніпулювали.

«ЗАРАЗ ВИЙТИ З УКРАЇНСЬКИМ ПРАПОРОМ - ЦЕ ПІДСТАВИТИ СЕБЕ ПІД ОБСТРІЛ...»

Я знаю, що бути патріотом зараз небезпечно в нашому місті, знаю... Можливо, ви чуєте зараз мої останні слова. Ні, залишати місто не планую. Нехай мій приклад буде для інших хоч якимось закликом до того, щоб люди підняли голови і не боялися.

Коли у нас вивісили російські прапори, я зателефонувала в міліцію і кажу: «Ви бачите, що відбувається?» А вони мені: «Ну то й  що?»... Що можна їм говорить, чим вони допоможуть? Роки правління Януковича не минули марно - міліція підготовлена, вони виконавці. Одні прийшли - вони одну шапку надягають, як у тому фільмі, інші прийшли - вони шапку зняли, іншу наділи. Це наша міліція. Я не шукаю ніде ні підтримки, ні захисту. Мені просто це все глибоко набридло, ось це приниження...

Найцікавіше, що є і серед батьків наших дітей - одиниці, але є - однодумці сепаратистів. Які кажуть: «Ми заберемо з цієї школи своїх дітей». Я кажу: «Забирайте. Чому поганому ваших дітей тут навчають?»

У мене в школі скільки я працюю директором, стільки існує Українська козацька республіка - альтернатива піонерської організації. Хоча у мене і російськомовна школа, але всі свята - українські. Зараз до 200-річчя Тараса Шевченка проводяться заходи українською мовою, у дітей є красиві вишиванки, є у нас і українські прапори... А зараз вийти з українським прапором - це підставити себе під обстріл... Я сказала сама собі: «Та скільки можна, скільки можна ж?» Ми ж не злочинці, ми ж хочемо миру, хочемо добра нашій країні, щоб ми всі разом будували нашу державу - тихо, мирно, спокійно, толерантно. Прислухаймося до всіх. Якщо щось не так - скажіть... Коли виходять ці з російськими прапорами, міліція їх охороняє, а коли виходимо ми з українськими прапорами - нас ніхто не охороняє, нас б'ють, вбивають, стріляють... І все ж я вірю, що нас більшість.

«Я НАЗАД НЕ ВІДСТУПЛЮ - ЩО БУДЕ, ТЕ БУДЕ...»

Пам'ятаєте фільм, коли німці приходять у місто: одні люди йдуть у партизани, інші ховаються по домівках, а треті - з хлібом-сіллю зустрічають окупантів. Так само й у нас у місті. У нас вся інтелігенція, увесь розсудливий народ - за Україну. А от літні люди чомусь вірять, що прийде Путін і знову буде Радянський союз.

У нас у місті не працює жоден український канал - тільки російські. Це тільки у кого в селищі є супутникові антени - ті дивляться українські канали, а інші дивляться тільки російські. Уявіть, як вони зазомбовані...

Люди бояться за свої сім'ї, за своє життя. Я просто вже перейшла Рубікон, мені вже нікуди подітися. Я назад не відступлю - що буде, те буде. Я знаю, що мені це марно не мине, але я все одно ні про що не шкодую. Я, навпаки, хочу, щоб мене почули і зрозуміли. У нашому домі порядок можемо навести тільки ми і тільки об'єднавшись...