«Я знав: людей, які допоможуть, буде дуже мало...»
Занедбане приміщення колишньої лікарні виявилося потрібним лише... католицькому ксьондзу, який збирається інтегрувати дві держави в маленькому прикордонному волинському селі.
У ЗАМЛИННЯ: ПОТІШИТИСЬ
Сюди й досі веде геть розбита дорога, недоліки якої, протее, компенсують надзвичайної краси краєвиди. Тому цього літа отець Ян Бурас чи не щовихідних приймав у своїй тимчасовій резиденції в Замлинні групи відпочивальників із Луцька. Ось і в суботу та неділю перед нашим приїздом тут побувала мало не півсотня (!) людей. Одного дня — 20, іншого — 26. Це сім'ї із Луцька, яких об'єднало і польське походження (хоч не всі його мають), і приналежність до католицької віри, а також і особа отця Яна, котрий за час служіння настоятелем кафедрального собору святих Петра і Павла в Луцьку здобув багато прихильників. Хоча Замлиння розташоване в тому закутку Волині, який можна назвати справжнісінькою глушиною, проте звідси до Євросоюзу, тобто кордону з Польщею, — лише шість кілометрів, а прикордонні села мають свою особливу ауру. Навколо колишньої тублікарні, приміщення якої нині і реставрує ксьондз, росте гарний ліс, поруч тече річечка Неретва з мальовничими берегами. Про медичний заклад тут уже давно ніщо не нагадує, а двоповерхова споруда поступово набирає європейського лоску.
Нині для отця Яна вже облаштовано помешкання (в якому одночасно і кабінет, і покій), та ремонтні роботи в корпусі ідуть повним ходом. Але першу зиму в Замлинні він жив у занедбаному ще приміщенні зовсім сам.
— Було дуже зимно! Виписав із Польщі електрообігрівач, аби опалювати цей покій і кухню, але він обходився дуже дорого. Палив у каміні. Дрова заготовляв і рубав сам, хоча, признаюся, й не звик до такої важкої роботи. А що, як кожна людина, маю дві руки! — отець Ян, напевне, завжди настроєний оптимістично. — Проте не раз обхоплював руками голову, думав: і де я на старості літ опинився?! Я знав, що будуть моменти, коли дуже жалітиму, що тут опинився. Знав, що людей, які допомагатимуть, буде зовсім небагато. Що більшість будуть приїжджати, аби потішитися цією чудесною місциною, бо тут справді гарно...
Те, що задумав зробити в Замлинні Ян Бурас, він сам називає мрією. Причому мрією фантастичною... В маленькому волинському селі має постати не більше не менше Міжнародний екуменічний Центр інтеграції.
— Найперше хочу зробити дім, у який би приїжджала молодь. Різних конфесій та різних віросповідань. Уже кожний вікенд маю багато людей. Як фантастично поспілкувалися в неофіційній обстановці працівники нашого консульства з Луцька! Але такі відвідувачі вранці заїхали — ввечері поїхали. Спочатку хотів відкрити Дім для самотньої матері, яка народила дитину і не має даху над головою. У Польщі такі програми діють при кожній єпархії. А пізніше мені сказали, що така програма в Україні, на жаль, нереальна. Я міг би прийняти таких мам, і вони жили б тут і рік. Але в Польщі місцева влада знаходить їм житло і роботу, а чи робитиме це тут?.. Тоді я подумав, що хай би ще був і Дім спокійної старості, бо тут є два будинки. Але я не знав, що це так важко втілити. Мені сказали: є закон, який забороняє дві установи — для дітей і престарілих — на одній території. Так вони б і не були поруч, а на відстані. Зате було б спілкування між поколіннями, своєрідна інтеграція. Адже зв'язок між поколіннями розірваний і у вас, і в нас. Навіть у сім'ях...
За зразок отець Ян брав такі ж заклади в рідній Польщі. Включивши сучасний комп'ютер, він показує мені один із таких центрів. Це колишній палац, з якого «за комуни» зробили... свинарник. Тепер за рік тут відпочивають, оздоровлюються, здружуються до семи тисяч дітей із Польщі, України, Словаччини... Шикарні помешкання, власний зоокуточок, коні, на яких возять дітей...
— Замлиння географічно в трикутничку, навколо якого Україна, Польща та Білорусь. А якщо діти різних народів поспілкуються, то між ними вже ніколи не буде ворожнечі, нє?.. Працюючи на Львівщині (отець Ян відновлював костел у Золочеві. — Авт.), я приймав дітей із Голландії. За два тижні вони так подружилися з нашими дітьми, що спілкуються дотепер: хоч уже давно виросли і мають своїх дітей, але дружать сім'ями. Та й місцева, замлинівська дітвора — ледь приїдуть лучани — вже тут як тут. Чому ви возите українських дітей у Польщу, а польських у себе майже не приймаєте? Чому не можна показати їм таку прекрасну місцину і подружити із вашими дітьми?.. Важливо не лише руїни повернути до життя, а важливо те, що колись у цьому місці буде робитися добро, — міркує отець Ян.
А ЯКБИ НЕ ПОЛЯКИ?..
До найближчого населеного пункту, в якому й сільрада, — Штуня — із Замлиння аж вісім кілометрів. Нема церкви, ходять у таку далеч у Штунь, нема й школи, а дітей довозять спеціальним автобусом. Із закриттям тублікарні напрочуд мальовниче село, в якому тепер мешкає аж 202 людини, помалу здобуло статусу неперспективного. Печальною сторінкою в його історії є міжнаціональна різня наприкінці Другої світової: на хуторах жило чимало так званих польських осадників... І сьогодні ще є в Замлинні люди, які можуть розказати про ту біду.
Споруди, які тепер повертає до життя польський ксьондз, — це колишнє приміщення прикордонної комендатури. Її спорудили 1944-го. А через десять років тут відкрили не що-небудь, а санаторій, бо прекрасна місцина цьому тільки сприяла. Згодом його змінила протитуберкульозна лікарня, в якій головним лікарем відразу після медінституту починав свою трудову діяльність Володимир Іванович Бачинський, відомий на Волині медик, нині головний лікар хоспісу. Пригадує, що мала лікарня ціле господарство: 15 гектарів землі, для обробітку якої тримали четверо коней. Самі вирощували овочі. Доглядали навколишній парк, прокладали алеї, які збереглися дотепер; тесть Бачинського, добрий коваль, опікувався роботами в котельні. Льох розмістили у... дзоті, яких тут, у пограниччі, вистачає. Провели парове опалення, водопровід, внутрішні туалети (це сімдесяті роки минулого століття!). Усе — своїми силами, і головний лікар часто сам виступав у ролі маляра-штукатура. А у вільний час молоді медики виступали в навколишніх селах з концертами. Володимир Іванович — як конферансьє, дружина його — бандуристка, керувала хором. Тублікарня давала роботу половині села, адже в ній було сто ліжко-місць. Володимир Іванович пригадує, що в них навіть робили хворим томографію легень, закупивши спеціальну приставку до рентгенапарата, і були єдиною сільською лікарнею в Україні, де проводили таке необхідне обстеження. Зціленню пацієнтів сприяла й сама природа.
А закрили медичний заклад на зорі української незалежності, коли скорочували ліжковий фонд. Згодом приміщення, які належали до обласної комунальної власності, безкоштовно передали благодійній католицькій місії «Карітас». Місія спочатку просила приміщення на Світязі, та їй воно не припало. І, аби втішити, віддали Замлиння... Марна мова тепер говорити, що такі величезні покої, в такому благодатному краї, де чиста екологія, де є річка й ліс, можна було використати з великою користю для волинської громади. Отець Ян Бурас нещодавно отримав ще й папери на чотири гектари землі (безкоштовна довічна оренда) для обслуговування закладу, який він тут влаштує. Чи дали б у Польщі громадянам іншої країни хоча б чотири квадратні метри такої землі? Та нізащо.
— Про те, що «поляки забрали наше», чути доводилося часто, — каже отець Ян Бурас. — Мені розказували, що навіть у Києві, у вашому уряді чи в іншій поважній установі запитували, а чого це поляк тут хазяйнує? Але відповідь була та, яку ви і самі скажете: якщо і ми його залишимо, то воно тут просто пропаде! Сільський голова із Штуня прямо сказав мені: якщо нічим вам не допоможу, то заважати точно не буду. Місцевий люд ставиться до нас дуже симпатично. Я не звик до важкої фізичної праці, то є чотири хлопці, які із села прийдуть і завжди допоможуть. Приносять жіночки нам молоко, хліб домашній печуть для наших гостей, хоча я хотів би мати в майбутньому таку піч у себе, аби випікати такий смачний хліб.
Із 2002 року, відколи колишню лікарню передали католикам, вона так і стояла пустою. Отець Ян, який має дипломи Перемишлянської вищої духовної семінарії та Люблінського католицького університету, приїхав в Україну 1990 року — але тільки на рік! Проте відбув аж дев'ять, відновивши мало не з руїн не ремонтований з років Другої світової війни костел у Золочеві.
— Ми починали в травні, і люди казали: це неможливо, отче! А в листопаді ми вже служили у відновленому костелі. Це моя гордість!
Із вдячної золочівської громади нині в Замлинні подружжя Славінських, які допомагають ксьондзу в господарських клопотах. Після золочівського періоду отець Ян ще побував у Польщі, та потім знову повернувся в Україну.
— Мене привезли в Замлиння, аби я подивився на ці помешкання. Я зрозумів, що відновленням їхнім займатися ніхто не буде, бо то непросто. Мені стало шкода, і з 2008-го я вже тут!
У його комп'ютері є знімки того часу. Приміщення вже без вікон, ліс підійшов майже впритул... Пані Марія Славінська пригадує, як довго вони спочатку прочищали навколишній ліс, доки змогли зайнятися помешканнями. А пан Ян починав з... облаштування туалету. Бо приїхав приятель із Польщі, з яким разом працювали, і був шокований, коли на запитання, де туалет, Ян жартома показав у двір: вибирай будь-яке дерево! Починаючи свою працю, ксьондз сподівався і на кошти Євросоюзу, бо архітектор із Луцька, який на його прохання прорахував обсяг грандіозної роботи, вклався в суму 9 мільйонів. Проте наразі фінансує проект сам отець, його численні друзі, вдячні парафіяни, однодумці, а також вуйко в Польщі, який пройнявся настроєм Яна і теж хоче долучитися до доброї справи.
