Як кожух забирали...
Це було в далекому 1942 році. Пізньої осені батько послав мене на хутір Потилиха, за сім кілометрів від села, в лісі обробити бороною нивку поля для посадки весною картоплі. Осінні дні короткі, і як я не старався, як не поганяв конячку, а роботи не скінчив. Довелось їхати до знайомих, проситись ночувати, як і радив батько, у дядька Семена. Хата у нього невелика — одна кімната, сіни і комора. У хаті — піч, під стелею — колиска з немовлям. А жили тут, крім хазяїна та бабусі, дочка, зять і четверо дітей. Після бідної вечері при світлі каганця дітей поклали на полатях, мені постелили на лаві, біля вікна, й стиха розмовляли про події в селі та у знайомих.
Раптом почувся сильний стук у вікно та зразу — й у двері. «Ховайте скоріше речі, бо уже прийшли забирати», — сказала стара бабуся. Ховали в піч та під піч, під дитину в колиску. У зятя був новий кожух, то його підстелили під дітей. А через вікна, що були не завішені, усе ж це було видко. Усе сильніше грюкали в двері, а коли відкрили — в хату зайшло двоє. Молодий з карабіном став на дверях, а старший, з наганом у руці, почав обшук.
Обшукав присутніх, а потім почав витягати поховане. Витяг жіночі хустки з-під дитини в колисці, витяг кожуха з-під дітей, хотів уже виносити, але за кожух вчепився зять Кіндрат, кажучи, що без нього зимою загине. Почалось борюкання. Хазяїну вдалося просунути руку в один рукав, а прийді — в інший. Тоді вільною рукою він збив наганом Кіндрата на підлогу, підпер дулом під бороду і сказав, що зараз йому буде вічний кожух.
Плакав дядько Кіндрат за кожухом, як за дитиною, увесь час, поки «прийдешні» орудували в коморі і на горищі. До ранку наказали з хати не виходити.
На щастя, віз мій з конем був на місці, і я поїхав ранком боронувати поле, яке через лихоліття війни так більше й не було зайняте городиною.
