Як лікування обернулося смертю
Наше життя, на жаль, багате випадками, коли люди в білих халатах через необережність або неувагу шкодять здоров’ю пацієнтів. І що найжахливіше, іноді це призводить до смерті. Та ось відповідальність за злочинну недбалість настає вкрай рідко, тим більше у вигляді позбавлення волі. Зазвичай колеги винного горою стають на його захист, вважаючи таке покарання надто суворим. Тут же справедливість перемогла.
7 квітня 1998 року Болеслав Трохимович зателефонував дочці. На роботі її не виявилося, й він набрав номер її домашнього телефону. Віола жила окремо від батьків: знімала квартиру на Червоноармійській, поруч із магазином «Валді», де вона була директором. Сказав, що приїде до неї у другій половині дня, й вони розпрощалися.
Він навіть уявити собі не міг, що саме ці хвилини, ні — ці секунди — лиха доля відміряла його 34-річній дочці як останні в її житті.
Виклик на тринадцяту підстанцію швидкої допомоги надійшов о 12.18. За кілька хвилин по тому бригада ввійшла до будинку 124-А.
У кімнаті на підлозі нерухомо лежала молода жінка. Біля неї навколішки стояв юнак і робив їй штучне дихання.
— Відійдіть, — сказала лікар, нахиляючись над хворою й намагаючись намацати пульс. Потім скомандувала фельдшерам:
— Апарат штучного дихання, швидко! Кардіограму, ін’єкції готуйте! — і додала тихо. — Клінічна смерть...
Усе, що можна було зробити, було зроблене. Але дихання не з’явилося, серце не забилося.
— Дані померлої, — звернулася лікар до хлопця.
— Зараз з’ясую, — стрепенувся він. Поговорив по телефону й сказав, — Єфимова Віола Болеславівна, шістдесят четвертого року народження...
— А ви хто ж будете? — спитала лікар.
— Я — нейрохірург, — відповів він. — Працюю в лікарні швидкої допомоги.
— А тут що робите?
— Бачите, в Єфимової було захворювання хребта — міжхребетна грижа. І я робив їй ін’єкції в потиличні м’язи...
Тільки тепер лікар помітила ампули з-під ліків і використані шприци.
Вона зняла трубку й набрала номер 02...
Із Віолою Болеславівною Валентин Михайловський познайомився випадково. Його мати працювала в магазині «Валді», яким керувала Єфимова, й якось, почувши, що та скаржиться на головні болі й неприємні відчуття в області шиї й потилиці, порекомендувала їй як консультанта свого сина.
Валентин Михайловський провів обстеження. Воно показало наявність у Єфимової «початкового прояву шийного остеохондрозу із вегетативно-сенсорним компонентом».
Від стаціонарного лікування жінка відмовилася й попросила полікувати її вдома. 7 квітня близько полудня лікар уже був вдома в Єфимової. Спочатку зробив їй кілька вітамінних уколів, а потім, почекавши кілька хвилин — саме тоді пролунав дзвінок — зробив так звану блокаду — дві ін’єкції в потилицю.
Коли він закінчував ін’єкцію, Віола — цитую пояснення самого Михайловського: «поскаржилася на різкий бiль у місці уколу й при цьому мимовільно розігнула шию». Через півтори-дві хвилини в неї припинилося дихання й зупинилося серце.
Валентин кинувся робити непрямий масаж серця і штучне дихання. Не допомогло. Він викликав «швидку допомогу»...
Як з’ясувалося, Віола Болеславівна Єфимова загинула тому, що Валентин Михайловський, роблячи другий укол, всадив голку між шийними хребцями (саме там знаходиться довгастий мозок, що контролює центри роботи серця й легень), заподіявши їй тяжке тілесне пошкодження — колоте поранення, що проникає в спинномозковий канал, із пошкодженням оболонок і речовини спинного мозку, та плюс до того ще й із введенням туди препаратів, що й викликало миттєву смерть. Цим другим уколом він убив її... Стаття 98 Кримінального кодексу України передбачає відповідальність за вбивство через необережність. Оскільки в діях Михайловського Валентина Леонідовича, 1970 року народження, лікаря-нейрохірурга Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, вбачалися ознаки цього злочину, прокуратурою Московського району Києва проти нього було порушено кримінальну справу.
У ході слідства було проведено дві комплексні судово-медичні експертизи та одна комісійна перевірка столичним Головним управлінням охорони здоров’я. Слідство встановило:
В. Михайловський ніколи в своїй лікарській практиці не робив ін’єкцій в область шиї у зв’язку з лікуванням остеохондрозу;
— потерпілу повинні були лікувати в амбулаторних умовах — за допомогою масажу, лікувальної фізкультури, електро- й водних процедур тощо;
— виходячи з клінічної симптоматики, проведення блокади потерпілої не було показане;
— подібні маніпуляції проводяться тільки в положенні хворого лежачи. В. Михайловський робив ін’єкції в положенні хворої сидячи;
— приватна лікарська діяльність допустима тільки при наявності в лікаря ліцензії Міністерства охорони здоров’я на її конкретний вид. Ліцензії видаються лише лікарям, котрі мають значний стаж роботи за даною спеціальністю.
У В. Михайловського ліцензії не було й бути не могло, оскільки його «чистий» лікарський стаж становив усього... вісім місяців. Враховуючи все це, він взагалі не мав права надавати кому б то не було лікарську допомогу вдома.
Як не дивно, але ні під час слідства, ні в суді Валентин Михайловський винним себе не визнав — всупереч власному свідченню, всупереч чітким та обгрунтованим висновкам експертів.
У своєму останньому слові Михайловський заявив:
— Я вважаю, що правильно проводив блокаду. Я не міг передбачити пошкодження спинного мозку й не можу уявити, як це сталося.
П’ять днів суддя Московського районного суду Києва О. Желепа всебічно розглядала всі обставини злочину, скоєного Михайловським внаслідок злочинної недбалості. Й ухвалила вирок, яким Валентина Михайловського в межах санкції статті 98 КК засуджено до позбавлення волі строком на рік у колонії-поселенні для осіб, котрі здійснили злочин через необережність. Крім того, враховуючи ту обставину, що вчинення Михайловським злочину пов’язане з використанням ним посади лікаря, як додаткове покарання його позбавлено права займатися лікарською діяльністю строком на чотири роки.
У загиблої В. Єфимової залишилися 13-річна дочка й старі хворі батьки. Суд задовольнив цивільний позов представника потерпілої — її батька Б. Т. Артемюка — про відшкодування моральних збитків і постановив стягнути на його користь із В. Михайловського 15.000 гривень. Київський міський суд залишив вирок без змін.
КОМЕНТАР
Ігор ПАВЛОВ, слідчий Московської районної прокуратури м. Києва:
— Кримінальні справи такої категорії порушуються, як свідчить практика, досить рідко. Притягнення медичного працівника, лікаря до кримінальної відповідальності, та ще за такий тяжкий злочин, як убивство через необережність, носить поодинокий характер. Проте подібні справи завжди мають широкий суспільний резонанс: адже йдеться про людей, з огляду на свою професію зобов’язаних охороняти життя людини.
У цьому разі, винісши звинувачувальний вирок, районний суд дав чітку правову оцінку діям Михайловського, і цей вирок, а отже й правову оцінку, однозначно підтримав міський суд, відхиливши касаційну скаргу засудженого. Незважаючи на невеликий строк позбавлення волі в колонії-поселенні для осіб, котрі здійснили злочин через необережність, суд у той же час застосував до В. Михайловського, на мій погляд, дуже серйозну додаткову міру покарання у вигляді позбавлення права займатися лікарською діяльністю строком на чотири роки. А це, погодьтеся, значно утруднить засудженому подальшу професійну перспективу.
Не обійшов суд і такого гострого моменту, як етична відповідальність В. Михайловського перед батьками й неповнолітньою дочкою загиблої з його вини Віоли Болеславівни. Від імені держави, суспільства суд зобов’язав В. Михайловського в порядку відшкодування моральних збитків, завданих близьким В. Єфимової, виплатити їм 15 тисяч гривень.
Хочеться вірити, що цей трагічний випадок, ця кримінальна справа, цей судовий процес не пройдуть повз увагу медиків-початківців. Адже не секрет, що в середовищі студентів і випускників медичних вузів останніми роками при визначенні місця майбутньої роботи нерідко, на жаль, починає переважати не те, де та як можна принести більше користі, виконуючи свій лікарський обов’язок, а те, де можна отримати більше благ, зачепившись за «вдале» місце. Ясна річ, матеріальний достаток важливий, але, вибираючи собі професію, молоді люди напевно думали про щось важливіше й відповідальніше для їхнього майбутнього лікарського життя. І пам’ятати про це істотніше треба завжди. Особливо — тільки починаючи практикувати. Людське життя вразливе, й поки немає достатнього досвіду й навичок, краще утриматися від будь-яких дій, що можуть зашкодити людині. Адже найголовніша лікарська заповідь говорить: «Не зашкодь!»
