Як пролетіли пролетарі

Лише з часом почала розуміти значення для свого району події, що відбулася майже 20 років тому, а точніше — якраз під Новий рік 1979-го. У закутках пам'яті зберігся день, коли нас, школярів, на автобусі повезли за місто, щоб забезпечити масовість на святі відкриття шахти під невибагливою назвою «Новомиргородська». І було все, як і належить — гучні промови тодішніх керівників управління «Олександріявугілля», до якого приєднали новонароджену, духовий оркестр, урочисте перерізання червоної стрічки, перша вагонетка на-гора. Ми блукали в лабіринтах адміністративного приміщення, нам дозволили глянути на кліть, що опускала прохідників під землю. А ще ми по черзі приміряли шахтарську каску й тримали в руках ліхтарі, а між ділом шастали до виїзного буфету по ситро й тістечка...

З НЕДАВНЬОГО МИНУЛОГО

Ще під час зведення шахти заштатне містечко почало нове життя, вже повноправно іменуючи себе райцентром. Активно розбудовувався приватний сектор. (Мій сусід, колишній шахтар, розповідав: за трилітрову банку самогону можна було виміняти вагонетку лісу, що йшов на підземні потреби. Гріх не скористатися такою можливістю.) Потім як гриби почали виростати п'ятиповерхові будинки, де, крім шахтарів, отримували квартири й черговики міськради. Нова поліклініка (тепер майже порожня), хірургічний корпус, гуртожиток, школа, дитсадки — ось неповний перелік об'єктів, зведених у райцентрі за державні капіталовкладення завдяки існуванню шахти. А оскільки район прямо-таки нашпигований корисними копалинами й перспективний план розвитку передбачав розробку принаймні ще двох буровугільних розрізів, то й будівництво інфраструктури велося з відповідним розмахом: перші поверхи багатоквартирних будинків займали гастрономи, перукарня, аптека, телеательє тощо. Так і залишилися на пам'ять про кращі часи недобудованими багатоквартирний будинок для шахтарів і помпезний корпус терапевтичного відділення лікарні — як доповнення до потворного каземату хірургії.

Крім можливості майже безконтрольного використання державних коштів, район придбав першокласного «хлопчика для биття». Комунальна служба споконвіку була слабким місцем кожного райцентру, а на обслуговуванні шахтою до пори до часу перебували майже всі важливі об'єкти нині комунальної власності — котельні, водозабір, очисні споруди тощо. І не дивно, що більшість колишніх нарад і літучок у кабінетах районного начальства якщо й не починались, то закінчувалися з'ясовуванням чергових промахів дирекції шахти. Це було й справді дуже зручно — ні за що практично не відповідаючи, знаходити винних у всіх місцевих неполадках. Унаслідок осушувальних робіт почала зникати вода в колодязях південної частини міста — винна шахта. Зникла вода в багатоквартирних будинках — знову робітники «проспали» насос на водозаборі. Якщо вдатись до образного порівняння, то «Новомиргородська» була для району дитиною-калікою в прийомної матері. Не дуже опікуючись її долею, така мати не забуває, проте, вдало спекулювати на каліцтві, випрошуючи на прожиття.

ЧОМУ ДОРІВНЮЄ ПЕРІОД РОЗПАДУ

Здана в експлуатацію з недоробками, шахта «Новомиргородська» впродовж усіх років свого існування тягнула на собі ці родимі плями соціалізму, як черепаха панцир. Проектною потужністю майже півтора мільйона тонн на рік, ніколи не давала навіть третини, поглинаючи все нові й нові дотації. Будучи планово нерентабельною, як, загалом, усі буровугільні шахти Придніпровського басейну, що обслуговують ТЕЦ і брикетні фабрики, «Новомиргородька» не вибрала за ці роки й половини природних родовищ.

«Людський фактор» теж не грав на її користь. Для аграрного району шахта так і залишилася чудернацьким наростом. Шахтарі — частково вахтовики, відряджені управлінням на виконання тимчасових робіт. А місцевих найманців своє поросятко в хліву чи незібране перед дощем сіно завжди хвилювало більше, ніж можливість заробити хай навіть непогані на ті часи гроші, опускаючись під землю в холодну воду (підвищена вологість — одна з особливостей залягання буровугільних пластів).

Без сумніву, 20 років — історично мізерний період у розвитку галузі вважай на голому місці. Порівняно хоча б із Луганщиною — краєм шахтарських традицій і династій, де професія посідає чільне місце й передається у спадок від батька до сина. А тут не склалося. Справжній міцний колектив, ядром якого стала б незалежна профспілка, здатна послідовно й наполегливо відстоювати інтереси шахтарів, так і не виник. А окремі стихійні виступи на центральній площі міста лиш попервах сприймались як екзотика й бентежили районне керівництво. Та швидко претензії «гегемонів» навчилися нейтралізувати, позаяк вони не носили системного характеру і не зачіпали «фундаментальних підвалів існуючого устрою».

Отак би й тягнулося з року в рік поволі звичне життя, та не сталося, як гадалося. Нині шахтарі причиною всіх бід схильні вважати недалекоглядну політику найпершого уряду України як самостійної держави — так чи інакше, а тріщина вугільної промисловості почала розростатися саме з тих часів. Неконкурентоспроможність і висока собівартість продукції спричинили те, що буровугільні шахти стали чи не найпершими банкрутами галузі. До чорного списку підприємств, які ліквідуються, потрапила й «Новомиргородська». І поки тодішній склад районної та держадміністрації разом з обласними керівниками намагалися на найвищому рівні добитися збереження підприємства в робочому стані, а в самому Мінвуглепромі відповідальні особи змінювались як у калейдоскопі, шахту лихоманило. Хронічна невиплата зарплатні збільшила й без того високу плинність кадрів. Одні й ті самі працівники по декілька разів приносили й забирали заяви про звільнення. Фінансування й матеріально-технічне забезпечення шахти звелись до нуля. Крім того, реорганізація «материнських» підприємств Олександрії — Ватутіно не зачепила «Новомиргородську», і вона не ввійшла до складу жодної з новоспечених холдингових компаній, а майже два роки висіла в юридичному вакуумі, обростаючи боргами.

Зусилля із врятування шахти не принесли відчутного успіху, а лише затягнули агонію підприємства. Привид ліквідації ще до прийняття офіційного рішення блукав шахтою, змушуючи квапливо демонтувати обладнання. Що ж стосується видобутку вугілля, то він припинився ще рік тому — так, план за десять місяців 1997 (!) року було виконано на... 6,3% — цифра більш ніж красномовна. Та й питання реалізації вже добутого вугілля не вирішувалося. На складі ще й досі зберігається 39 тис. тонн нікому сьогодні не потрібної сировини. Отож і самі робітники не витримали нестерпного становища, і в листопаді 97-го на власному референдумі проголосували за ліквідацію підприємства — очевидно, довірившись закону, який хоч у даному випадку гарантує погашення заборгованості.

ЧИ СКОРО «ДАЛІ БУДЕ»?

Коли декілька років тому ще була можливість перевести шахту на так звану «суху» консервацію і зберегти її хоча б на майбутнє, затративши при цьому значно менше коштів, ніж вона потребує нині, то сьогодні питання вже стоїть інакше. Сьогодні ліквідація означає повне затоплення підземного господарства. Значну частину обладнання «з'їдять» агресивні шахтні води, оскільки без вчасно розробленого проекту ліквідації шахти воно не демонтувалося повністю. Власне, цей процес уже в стадії завершення (що-що, а руйнувати ми навчилися досконало). А нагорі мало-помалу розтягується все, що погано лежить (навіть те, що лежить добре — наприклад, електричний і телефонний дроти). На столі в останнього директора, голови ліквідаційної комісії М. Тхоржевського купа актів із райвідділу міліції — свідчення активної «діяльності» місцевих жителів та окремих шахтарів, котрі не лінуються слушного часу поїхати за місто й понишпорити на території в пошуках «зайвої» залізяки. Після всіх розмов про долю лежачого в нокдауні підприємства створилося враження: поки справа дійде до втілення в життя прекраснодушних паперових прожектів-обіцянок УДКР, то вже нічого буде переобладнувати. Більше того, для мене взагалі залишилася незрозумілою доленосна функція монстра-посередника з гучною назвою Українська державна компанія із реструктуризації... і т. п. Адже реальних наслідків її діяльності, крім випущених оптимістичних листівок, поки що не спостерігається — принаймні в конкретному випадку. А от кошти, які вдається «вибити» в міністерстві під ліквідацію шахти, проходять за схемою Мінвуглепром — УДКР — Ватутінський будівельний комбінат (саме на нього покладено виконання фізичних робіт із ліквідації). Неважко здогадатися, що на погашення боргів безпосередньо шахти капне те, що протече крізь пальці, й це триватиме довго й нудно.

Сьогодні, коли доля «Новомиргородської» вже не викликає ні запізнілого протесту, ні звинувачень, то доля її колишніх працівників не є байдужою. Адже, на відміну від кам'яних споруд, це живі люди, що віддали десятки років підприємству, заробили купу професійних болячок і залишилися за бортом. Вони твердо переконані лише в одному: відібрано право на працю й достойне життя, а значить, і на майбутнє. Вирвати в рідної держави хоча б раніше зароблене (борги шахти із виплати зарплати ще з 1996 року — 879 тис. грн., за регресними позовами — 29 тис. грн.) не допомагає навіть суд.

Поки що скорочені шахтарі отримують допомогу по безробіттю через районний відділ служби зайнятості, і виплати їм продовжили ще на рік. Та змиритися з принизливим становищем прохача і з думкою про те, що тебе нахабно ошукали, відібравши кілька років безкоштовної праці, вдається далеко не всім. Хтось продовжує судитися, даремно домагаючись належного, хтось адаптувався на заробітках у близькому чи далекому зарубіжжі, декому рятівним маяком світить законна пенсія. 180 колишнім шахтарям задовольнили, нарешті, судові позови й виплатили заборгованість по зарплаті. Але 600 чоловік продовжують чекати своєї черги. Окрім того, 94 шахтарі скоро буде викинуто на так званий «ринок праці» — єдиний ринок, де нічого, крім нужди, не придбаєш. Перевчитися з гірника на, скажімо, слюсаря чи газозварника не проблема. Проте працевлаштування не гарантується. У місті, де проживає більшість звільнених шахтарів, промислові підприємства не працюють, а на тих, що дихають, хоч і через раз, своїх працюючих нема куди подіти, без грошей місяцями сидять (приховану форму безробіття та її руйнівний вплив ще ніхто не спромігся дослідити). Ось і залишаються колишні шахтарі разом із сім'ями в заручниках лихої долі. А з настанням літа їх лави поповнять і ті дві сотні чоловік, що допрацьовують до повної ліквідації підприємства. Їх теж чекає невизначеність і відчай, хоча головною нотою в програмі УДКР звучить саме створення нових робочих місць для звільнених.

Звичайно, на фоні луганських трагедій історія шахтарів невеликого провінційного містечка виглядає блідувато, — хтось може подумати, прочитавши. Але все пізнається шляхом порівняння. За даними того ж відділу служби зайнятості, наприкінці минулого року колишні шахтарі становили 24% безробітних району, а з виплат по безробіттю на них припадає 62,5% — левова доля всієї суми. Це при тому, що одержати заборговану зарплату до повного завершення ліквідаційних робіт на шахті мало хто сподівається. Скорочені побоюються, що про них або забудуть взагалі, або розтягнуть «задоволення» на роки (і прецедент є: початок виплат раніше скороченим УДКР справно переносить із місяця в місяць). Невблаганне життя тим часом не стоїть на місці, й наприкінці року з ним звів рахунки колишній шахтар, пенсіонер Микола Уманець. Пустивши все нажите за роки нелегкої праці на лікування професійної хвороби, чоловік утратив останню надію після того, як отримав бездушну відписку з однієї ну ду-у-же високої інстанції. На похорон шахта видала... 17 гривень — усе, що було на той час у касі.