Як «привид комунізму» перетворив країну на кошмар

15 лютого виповнюється чергова річниця закінчення десятилітньої радянсько-афганської війни (1979— 1989 рр.).

У тій війні загинуло близько 1,5 млн афганців (або понад десяту частину тогочасного населення країни) та, за офіційними радянськими даними, 15 тисяч радянських військових і представників спецслужб.

Зокрема кілька тисяч українців. За що вони загинули? Як і безліч інших, — за інтереси чужої імперії, яка іноді, коли їй особливо хотілося крові, розповідала, що вона — своя. Так неодноразово траплялося в нашій історії.

Але це аж ніяк не мусить зашкодити пам’яті про мужніх синів нашої країни.

У середині 1980-х матері боялися, щоб їхніх дітей не забрали служити в Афганістан. Удар, завданий афганською війною по СРСР, хоч і був більше психологічним, ніж фізичним, від того не був менш дошкульним. Саме тоді давала тріщину радянська ідеологія, що повсюдно оспівувала антиколоніальні рухи, але при цьому не могла дати несуперечливої відповіді на питання: «Що ми там робимо?». Пам’ятаю, як мій шкільний друг під впливом «когнітивного дисонансу» визнав: «Я був би за «душманів», якби там були не наші солдати».

А ще був сумний анекдот: перукарка запитує офіцера, який щойно повернувся з Афганістану про ситуацію в тій країні. Той раз у раз відповідає: «Ситуація нормалізується», а потім цікавиться: «Чому ви запитуєте?». Та у відповідь: «А вас так легше стригти, у вас волосся дибки стає».

Саме з часів вторгнення СРСР в Афганістан почалася війна, яка триває досі.

Щойно президент США Барак Обама заявив про вивід із Афганістану половини американських військ вже цього року. Чи справді американці досягли чого хотіли — щоб їм не могли загрожувати з території Афганістану, — сказати важко. Але американське вторгнення 2001 року у відповідь на атаки башт-близнюків у Нью-Йорку мало що змінило в Афганістані — хіба що тип фортифікаційних споруд.

Тож згадаймо, як усе починалося.

У грудні 1979 року радянські війська вдерлися в Афганістан, здійснили державний переворот і вбили президента цієї країни Хафізулу Аміна та всіх, хто був у його палаці, включно з малолітніми дітьми президента. Розстрілу в палаці передувала спроба отруїти Аміна на бенкеті за день до того таємними агентами КДБ — кухарями з числа президентської прислуги. Така доля спіткала людину, що оголошувалася газетою «Правда» «вірним другом СРСР», і яка рівно за три тижні до вбивства отримала від радянського генсека Брежнєва вітальну телеграму. Цікаво, що сам Амін за життя заявляв, що «більше радянський, ніж радянські люди», й дозволяв собі — мусульманинові — випивати лише двічі на рік — на 9 Травня і 7 Листопада.

Однак штурм палацу Аміна був лише апогеєм змін, заздалегідь підготовлених Радянським Союзом. Усе почалось із впроваджування своїх агентів впливу та пропаганди, в якій комуністи завжди були «доками», особливо щодо темного й неосвіченого населення.

1973 року в Афганістані в результаті воєнного путчу лівацьких офіцерів (частина яких була підготовлена СРСР) було повалено монархію. Король Мухаммед Захір-шах, який перебував у Італії, не повернувся додому і просто не став боротися за владу. Тоді це врятувало життя чималій кількості його одноплеменців — як прихильників і супротивників. Старий лад справді був недосконалим — та й хіба може бути якийсь лад досконалим у надзвичайно злиденній країні? За архаїчної монархії теж час від часу були двірцеві перевороти й криваві усобиці верхівки, але марксизм додав їм «промислового» масштабу. Тож усе пізнається в порівнянні. Після повалення талібів нинішній афганський уряд повернув королю його палац і надав титул «батька нації». Історія зробила коло, перемоловши мільйони доль...

У результаті радянської агресії та наступної війни й так вкрай нечисленну культурну верхівку Афганістану, яка віками на превелику силу наростала в аграрній країні й яка, по-суті, була рушієм її модернізації, було знесено фізично — або вбито, або вичавлено в еміграцію. Обличчям країни став моджахед або наркоторгівець (а часто й те й інше разом).

А тоді європеїзована, лібералізована монархія азійського народу програла новим «елітам» — нахрапистим лівакам. З одного боку, короля повалити було досить просто, за умов соціального неблагополуччя, безпросвітної убогості і безправ’я переважної більшості населення. Тим більше, що кризу спровокували природні причини: дворічні неврожаї і мор худоби через посуху й небачені сніжні зими.

З іншого боку, монархія відносно мирно існувала десятиліттями. І зламати стан речей було не так просто, довелося поступово. Наступником короля став його двоюрідний брат Мухамед Дауд. Він почав «радикальні реформи», спрямовані на секуляризацію, соціалізм та підвищення ролі держави в економіці й суспільному житті. Дауд 1975 року придушив заколот ісламістів — тоді це було зробити значно простіше, ніж нині, до того ж власними силами. Але в квітні 1978 року Дауда так само скинули ще лівіші угруповання, прямо пов’язані з Радянським Союзом. Від соціалізму Дауда Афганістан за одну ніч перейшов до комунізму марксистської Народно-демократичної партії Афганістану. Коли страчували Дауда, заколотники ще вагалися — робити це чи ні. Далі насильство нахлинуло, мов лавина.

Лідером країни став Нур Мохамед Таракі. Він «розкуркулив» землевласників, причому не лише крупних, а так, як у «зразковому» для нього СРСР — включно із середняками, відібравши землю або її частину загалом у 272 тисяч господарств (населення країни на той час становило 14 млн). Скасував борги селян, тим самим заохотивши в масах пристрасть не до праці, а до переворотів. Тодішній начальник Першого головного управління КДБ СРСР писав, що Таракі обіцяв: «те, що зроблено в Радянському Союзі за 60 років радянської влади, в Афганістані буде здійснено за п’ять років», а на запитання щодо ісламу вигукнув: «Приїжджайте до нас через рік — і ви побачите, що наші мечеті виявляться порожніми!»

«Революційна» ліквідація калиму, який сплачували наречений та його сім’я за наречену її батькам або родичам, була в інтересах чоловіків, які й приймали ці прості рішення. Але калим — це традиційно обумовлена сума грошей, яку давали під час весілля як рахунок нареченої. Ці гроші залишаються під контролем чоловіка, якщо він не розлучається з дружиною. Якщо ж відбувалося розлучення, то в цей момент гроші передавали дружині. Практично це щось на зразок «аліментів». Скасування калиму насправді ставило жінку в набагато вразливіше економічне і соціальне становище в порівнянні з чоловіком.

Тисячі лівацьких добровольців шляхом звернень, погроз і за допомогою солдатів і поліцейських вимагали від родин відправляти жінок на заняття. Не дивно, що чимало афганців, з їхніми віковими патріархальними традиціями, у відповідь почали стріляти. Бунти почали розширюватися. Під впливом мулл і землевласників опір сільських жителів став організованим і релігійно забарвленим.

Тож біди Афганістану зумовлені не лише зовнішнім чинником. Замість жити власним розумом і так вузесенький прошарок верхівки позичав його по закордонах, зокрема у Москві.

Лівацький уряд, засліплений радянською ідеологією, продовжував вводити в дію нові війська, в тому числі у тих районах, де армія ніколи раніше навіть не з’являлася — в зоні розселення вільних пуштунських племен. Нині оприлюднюють дані, що в СРСР Таракі домовився вбити свого колегу Хафізулу Аміна, але той виявився спритнішим, і СРСР довелося штурмувати його палац.

Тож радянсько-афганська Угода про нейтралітет і взаємний ненапад від 1931-го, яка продовжувалася кожні 10 років, 1979 року була порушена Радянським Союзом. Нейтралітет і позаблоковість чомусь аж ніяк не допоміг Афганістану. 1979-го престарілому керівництву СРСР здалося, що революційна верхівка Афганістану може схилитися в бік США. Що могла змінити для СРСР орієнтація слабкого керівництва вкрай слабкої і розшарпаної країни, сказати важко. У 1960-х в таку ж параноїдальну халепу влізли США у В’єтнамі, яким здалося, що колгосп на березі Меконгу може всерйоз зашкодити інтересам світової наддержави. Можливо, дехто в радянському Політбюро справді вважав, що США розмістить військові бази в Афганістані — країні, яка перед тим рівно сто років воювала з Британією. А можливо, декому з престарілого керівництва СРСР просто захотілося розім’яти м’язи або повішати собі на груди чергову медальку.

Афганський польовий командир Ахмад-шах Масуд згадував, як починав війну з однією англійською рушницею ХІХ століття на кількох бійців. Потім була підтримка душманів з боку США та інших країн Заходу. Проте радянська військова машина застрягла в горах насамперед тому, що їм протистояли переважно ті самі сільські пролетарі, яких нібито мав захищати СРСР.

Агресія всупереч усім існуючим угодам була нормою для СРСР. Зокрема, на виконання радянсько-фашистського пакту, СРСР 17 вересня 1939 здійснив напад на Польщу. В офіційному листі польському послові напад мотивували тим, що «польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність Польської держави. Протягом десяти днів воєнних операцій Польща втратила всі свої промислові райони й культурні центри. Варшава, як столиця Польщі, більше не існує».

Війну СРСР проти Фінляндії, на виконання радянсько-фашистського пакту, було представлено як відповідь на «напад» з боку Фінляндії. 26 листопада 1939 року радянським командуванням було інсценовано напад на радянську прикордонну заставу (Майнільський інцидент).

Радянський уряд звернувся до уряду Фінляндії з офіційною нотою, якою повідомляв, що внаслідок артилерійського обстрілу, вчиненого з території Фінляндії, загинуло, за різними суперечливими даними, до чотирьох та поранено до дев’ятьох радянських військовослужбовців.

Навіщо було крихітній Фінляндії нападати на СРСР, у Москві не уточнили. Уряд Фінляндії заявив, що за його даними, обстріл радянських позицій було здійснено з радянської території, і запропонував створити міжурядову слідчу комісію, яка б мала розслідувати інцидент.

Радянська сторона відмовилася, а невдовзі, 30 листопада 1939-го, без оголошення війни, радянські війська напали на Фінляндію. Як свідчив Микита Хрущов, Сталін сказав: «Давайте почнемо сьогодні... Ми лише ледь підвищимо голос, і фінам залишиться тільки підкоритися. Якщо вони стануть опиратися, ми зробимо тільки один постріл, і фіни одразу піднімуть руки й здадуться». Згодом було сформовано маріонетковий уряд із фінських комуністів і маргіналів-алкоголіків, але через патріотичні дії фінів існування у нього не склалося.

У червні 1940-го, діючи за радянсько-фашистською угодою, СРСР висунув ультиматуми урядам Балтійських країн і вдерся в Латвію, Литву й Естонію. Радянська окупаційна влада організувала вибори, внаслідок яких було обрано маріонеткові уряди, що і оголосили про «приєднання» цих держав до СРСР.

У листопаді 1956 року радянські війська без жодного формального приводу, втрутилися у внутрішні суперечності в Угорщині та скинули уряд цієї країни, змінивши його на маріонетковий.

У серпні 1968-го, всупереч радянсько-чехословацькому договору, війська СРСР вдерлися до Чехословаччини, припинивши «Празьку весну» та лібералізацію режиму...

Тож радянська агресія перетворила відносно мирну країну, центр виробництва килимів та туристичного полювання на яків, на те, чим Афганістан є нині. Замість країни, де в чепурній, як на Азію, столиці ще в 1960—1970-х роках жінки ходили в європейському одязі з відкритим волоссям, а еліта майже одностайно рівнялася на європейські зразки, нині в Афганістані велетенський смітник розміром з населеною частину країни і наркоманія колосального рівня. Не так давно управління ООН з наркотиків і злочинності опублікувало доповідь про виробництво опіумного маку в Афганістані, в якому стверджується: «Ще жодна країна в світі, крім Китаю середини XIX століття, не виробляла стільки наркотиків, скільки сучасний Афганістан». Воістину, коли недобре посієш, не краще й пожнеш. Іноді здається, що сьогодні ця країна складається з одних бороданів з автоматами та жіночих істот у паранджах.

А суспільні відносини, які протягом більш ніж трьох десятиліть щедро поливалися кров’ю, архаїзувалися до останньої межі.

Де і як ви дізналися про початок військових дій в Афганістані? Як, на вашу думку, сьогодні варто ставитися Україні до «афганської» сторінки в історії Радянського Союзу?

КОМЕНТАРІ

ПРАВИЛЬНО УСІХ НАС НАЗИВАТИ УЧАСНИКАМИ БОЙОВИХ ДІЙ В АФГАНІСТАНІ, А НЕ ВОЇНАМИ-ІНТЕРНАЦІОНАЛІСТАМИ

Микола ТОМЕНКО, голова Комітету з питань свободи слова та інформації, учасник бойових дій в Афганістані 1983—1985 рр.:

— Теоретично дізнався про початок військових дій на початку 1980-х років із розмов друзів і знайомих, які переповідали, що в Афганістан почали забирати українських хлопців, і вже є приклади, коли звідти повертають їх неживими. А практично дізнався у жовтні 1983 року, коли потрапив туди і дізнавався про особливості перебування обмеженого контингенту військ в Афганістані до травня 1985 року.

Мій афганский досвід, історія постафганського життя у Радянському Союзі, а потім у незалежній Україні вчить, що афганська тема потребує деполітизації та департизації. Я завжди критично ставився до позиціонування цієї місії як місії інтернаціональної, і вважаю, що правильно усіх нас називати учасниками бойових дій в Афганістані, а не воїнами-інтернаціоналістами, а українській державі й владі не використовувати афганців під час виборчих кампаній з метою підтримки певного кандидата у президенти чи партії... Натомість треба було б активніше займатися адаптацією афганців до умов реального життя в Україні, допомагати їм з працевлаштуванням і так званою соціальною адаптацією, що робилося, наприклад, в Америці — там була ціла програма підтримки тих, хто воював у В’єтнамі...

На жаль, на сьогодні багато втрачено. Саме тому у нас була така велика кількість суїцидів серед афганців, адже ці люди не змогли адаптуватися і знайти своє належне місце у теперішньому житті.

Сьогодні важливо забезпечити бодай належне, якісне та безкоштовне медичне лікування і реабілітацію для учасників бойових дій в Афганістані. Також залишається актуальним питання щодо гідної роботи, оскільки велика кількість афганців досі живе спогадами про участь у війні і не змогла себе реалізувати у сьогоднішньому світі.

НІХТО НЕ ЗАМИСЛЮВАВСЯ НАД ТИМ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ, ПОКИ В МІСТО НЕ ПРИБУВ ПЕРШИЙ «ВАНТАЖ 200»

Олег ШУЛЯК, ветеран 345-го ОПДП, громадський активіст (м. Донецьк):

— Я дізнався про те, що починаються бойові дії і що СРСР ввійшов на територію Афганістану, коли мені було 14-15 років. Що я міг тоді розуміти? Ніхто не думав, чим це закінчиться і що відбувається, поки в місто не прибув перший «вантаж 200». Лише тоді ми почали розуміти, що це війна. Спочатку я пройшов попередню підготовку в парашутно-спортивному комплексі, займався спортом, потрапив служити у повітрянодесантні війська і після сержантської навчальної частини потрапив в 345-й окремий повітрянодесантний полк. Зараз я можу сказати, що у нас складаються хороші стосунки з тією стороною, з якою ми воювали. За останні три роки я кілька разів був на території Афганістану, зустрічався з моджахедами, з якими ми воювали. Зауважу, що вони нас зустрічали за православними традиціями. Я не можу сьогодні дати адекватну та фахову оцінку діям, які в той час прийняло керівництво СРСР. Нехай це вирішують історики. Це вже сталося, і багато хто вже постраждав.

ВОНИ Й ДОСІ «ВОЮЮТЬ» У СНАХ

Наталія МАЛІМОН, журналіст (Луцьк):

— В Афганістані минула більша частина служби мого брата. Більше того: він був в одній із перших бойових машин піхоти, які 24 роки тому увійшли у цю незнану і тоді, і, власне, тепер нам країну. Про те, що брат міг опинитися у черговій гарячій точці на зразок В’єтнаму, Чехословаччини чи Єгипту, удома здогадувалися. Брат успішно закінчив «учебку» і потрапив служити у Закарпаття. Листи від нього надходили регулярно, а то раптом перестали... Ми писали у військову частину, зверталися у військкомат, а відповідь була одна: «Ваш брат вибув з частини №... у невідомому напрямку». Тобто вибув разом із частиною — тішили. Про Афганістан і війну у ньому доходили чутки з радіо «Свобода» та інших подібних «Голосів Америки», які люди потайки таки слухали. То ж коли вже у лютому мені у пологовий будинок, де саме народила першу доньку, принесли лист від брата, і першим рядком були слова «Привіт з Афгану!», душа наче змирилася...

Опісля брат розказував, що і вони, солдатики, не знали, куди їдуть їхні машини бойової піхоти. Їхали довго, днями і ночами, а потім у навушниках прозвучало «Переходимо державний кордон з Афганістаном». Брат сповна пізнав на собі (тоді 18-річному) і «мудрість» вищого керівництва армії, коли через помилки командирів були розстріляні зі свого ж радянського вертольота кілька десятків солдатів у горах Афгану. Вже тоді солдатська творчість описувала такі випадки та нелегкий військовий побут у віршах, котрі якось доходили до мене у листах. І де вони згодом поділися, ці безцінні свідки тієї війни, яка нікому не була потрібною?.. Брат служив у районі міста Кундуз, і донині, коли чую цю назву від когось з колишніх афганців, він для мене наче другий брат. Безперечно, що участь у такій війні, на яку «я тебе не посилав», вплинула і на свідомість, і на формування характеру тих дітей-воїнів. Вплинула на все їхнє подальше життя, долю. Скільки їх померло молодими! Вони, повірте, і досі «воюють» у снах. І пільги, котрі начебто мають як «учасники бойових дій», надто мізерні, а ще все життя давить відчуття, що та війна, на яку тебе змусили, була неправедною. Тому заради них Україна і повинна, вважаю, не ганьбити цієї сторінки в історії тодішнього Радянського Союзу. Вони також невинні її жертви. Я роками вже не ходжу на поминальну службу, яку 15 лютого у древньому Покровському храмі Луцька вже два десятиліття служить митрополит Волинський і Луцький Ніфонт. Не іду, бо плачу, хоча брат повернувся живий, але з важкою контузією. Але це дуже важкі спогади для усіх нас.

МЕНІ ПОЩАСТИЛО

Сергій МОВЧАН, директор ТРК «Таврія» (Херсон):

— Я вступив до лав радянської армії 1988 року. Восени потрапив до Бердянської «учебки». Після півроку підготовки, будучи командиром зенітної самохідної установки «Тунгуска», незабаром мали направити до Афганістану. Сидячи на політзаняттях біля екранів телевізора, деякі мої друзі хлюпали носами від щастя, адже саме в цей час почали виводити радянські війська. А мене переправили до Німеччини, де я, власне, і дослужив. До речі, відомий фільм «Дев’ята рота» — про хлопців, яких призвали на півроку раніше. А мені — пощастило.

В Афганістані тоді було справді гаряче. Чимало людей чекало закінчення війни і страшного лиха, якого вона заподіяла тисячам сімей різних націй.

Особисто я ставлюся до цих людей з великою повагою. Солдати гідно виконували наказ. От і все. Інша справа — чи був той наказ правильним і потрібним, але це вже питання до вищого керівництва.

Глибоко переконаний, що Україні треба ставитися до тих простих вояків як до героїв і відповідно вшановувати їх на державному рівні. І не лише гарними словами. Але, на жаль, сьогодні трапляються негідники, які спекулюють на званні афганця, підробляють посвідчення, «вибивають» собі незаслужені пільги тощо.

ЦЕ ЖАХЛИВО, АЛЕ ЦЕ БУЛО

Олександр ПАЛАМАРЧУК, викладач інформатики Кіровоградського професійного ліцею побутового обслуговування:

— На той час я навчався на мехматі Київського університету. Про початок військових дій в Афганістані дізнався, як і більшість, зі ЗМІ. А потім, узимку 1980-го, зустрів на Хрещатику однокласника, і той сказав, що у рідне село на Житомирщину привезли перший оцинкований гроб з Афганістану. Афганська кривава сторінка в історії радянського народу — це історія, і до неї слід ставитися, як до пам’ятників, скажімо, Леніну. Це жахливо, але це було. Зараз ми можемо засуджувати дії радянського керівництва, яке ввело свої війська в Афганістан і 10 років тримало їх у м’ясорубці. Але до солдат, які змушені були виконувати вказівки «партії і уряду», які давали присягу своєму народу і з честю її виконували, слід ставитися з повагою. Вони пройшли через таке, що й ворогу не побажаєш. Вони поклали свої голови на чужій землі, відстоюючи чужі інтереси. А ті, що залишилися живими, отримали психологічну та моральну травму на все життя.

ВОНИ ДОТРИМУВАЛИСЯ ВІЙСЬКОВОЇ ПРИСЯГИ І ВИКОНУВАЛИ ЇЇ

Любов ДОЗОР, голова Кіровоградської міської організації Української спілки ветеранів-афганців (воїнів-інтернаціоналістів):

— Про перебування наших військ в Афганістані я дізналася наприкінці 1979-го. На той час була військовослужбовцем, працювала у військкоматі. Інформація про Афганістан підлягала режиму секретності, тож те, що чула від колег, залишалося при мені. А потім, із серпня 1981-го по вересень 1983 року, я сама була на афганській землі. У провінції Пулі-Хумрі, це Калагайська долина, стояла бригада матеріально-технічного забезпечення армії, і я там понад два роки працювала на складі медичного майна. Вважаю, що до ветеранів афганської війни слід ставитися з повагою. Вони підкорялися військовій присязі і виконували її. Хто давав такі накази і чому? То вже інше питання. За 10 років війни понад 4,5 тисячі жителів Кіровоградської області брали участь у ній. У питомому відношенні до кількості населення наша область послала в Афганістан найбільше солдат. Сьогодні в міській організації, яку я очолюю, 1211 членів, з них 69 інвалідів. За останні 12 років держава не виділила для них жодного автомобіля. Закон та пільги у нас красиві, але вони лише на папері, і, на превеликий жаль, вони не виконуються, бо у державі відсутні кошти.