Якщо хочете виховати дитину вільною й толерантною — поведіть її в музей

Французький мистецтвознавець Франсуаза Барб-Галь тривалий час спеціалізується на темі «мистецтво — діти». Вона обіймає посаду радника Міністерства освіти Франції і вважає, що мистецтво повинно відігравати вагому роль у шкільній освіті, бо саме воно допомагає виховати вільну та толерантну людину. Пані Франсуаза впевнена: формувати у людини звичку до споглядання, до власного аналізу мистецтва потрібно ще з дитинства. Для цього потрібно просто цікавитися думкою дитини щодо того чи іншого твору мистецтва та дозволити їй самій обирати, що їй любити, а що ні.

В Україну Франсуаза Барб-Галь приїхала вже вдруге. Перший її візит до Києва відбувся в рамках «Книжкового Арсеналу». Цього разу пані Барб-Галь на запрошення освітньої організації «Культурний проект» та Французького інституту в Києві провела п’ятиденний семінар-практикум для батьків, вчителів та музейних працівників у стінах Національного музею мистецтв ім. Ханенків. Франсуаза Барб-Галь представила найсучасніші педагогічні розробки естетичного виховання дітей, апробовані у багатьох країнах світу. Для Україні ці розробки є досить новими, адже за радянських часів у нас була сформована зовсім інакша традиція сприйняття мистецького твору. Ми звикли відвідувати музеї і отримувати чіткі відомості та знання про ту чи іншу картину, але не навчилися критично споглядати і самостійно аналізувати твори мистецтва. Власне, педагогічні розробки Барб-Галь і спрямовані на те, щоб навчити дитину «спілкування» з мистецтвом.

«Мистецтво дає можливість дітям сформувати вільний і різнобічний погляд на світ, — пояснює наша співрозмовниця. — Це спосіб відкрити життя, отримати новий досвід, сформувати власну світоглядну модель. Саме у мистецтві дитина може знайти те, що ще не може висловити чи навіть збагнути. А картини допомагають їй це відчути і усвідомити. Є картини, з якими діти стають справжніми «друзями», до яких постійно повертаються. Це — як мати улюблену книжку чи місце. Це додатковий шанс відкрити щось абсолютно нове».

— В одному з інтерв’ю ви сказали, що мистецтво має відігравати фундаментальну роль у шкільній освіті. Чому це необхідно і яку роль воно сьогодні відіграє у французькій освіті?

— Сьогодні мистецтво вже не відіграє такої фундаментальної ролі у французькій освіті. Хоча це спосіб передати незалежний і свідомий погляд, тому що художники вільні у своїх поглядах. Вони заохочують глядача знайти своє власне бачення того чи іншого твору. Мистецтво, особливо образотворче, виробило у людей звичку до споглядання, тому знайомство з мистецтвом дозволяє краще бачити, краще орієнтуватися у візуальній сфері нашого життя. Це те саме, як розуміти мову, а не просто чути набір звуків.

— Викладачі мистецтва — дорослі люди, а тому завжди є ризик мимовільної передачі дитині вже сформованої моделі світобудови, своїх критеріїв краси. Як можна цього уникнути та дати дітям можливість самостійно вибудовувати модель світу, а не «успадковувати» її від вчителів?

— Абсолютної об’єктивності не існує. Тому потрібно не просто давати дитині сухі факти і, тим паче, не нав’язувати свій спосіб бачення, а зрозуміти, що вона бачить, які відчуття в неї викликає та чи інша робота, чим сподобалась або не сподобалась... І крок за кроком стає зрозуміло, чому дитина бачить та розуміє цю картину саме так, а не інакше. А з часом вона зрозуміє, що є й інші способи бачення, а не лише знайомий їй.

Ніколи не можна переконувати дітей, що є певний висновок, певна закрита думка — «так має бути». Потрібно забути, що ми повинні передавати знання, що ми маємо взяти за руку і вести дитину туди, куди ми хочемо. Ні, потрібно йти туди, куди хоче дитина. Це важко і це потребує зусиль і терпіння.

— Ви згадали звичку людей до споглядання, сформовану у вашому суспільстві. Україна, як і інші пострадянські країни, тривалий час була ізольована від світового мистецького процесу, повз нас пройшла ціла низка відомих імен сучасного мистецтва. Тому, можна сказати, у нас досі не сформована звичка критичного споглядання. Яким чином, на вашу думку, можна заохотити людину бути не просто глядачем, а «співрозмовником» мистецького твору?

— Люди приходять у музей, і там екскурсовод має їм щось пояснити та розповісти. У жодному випадку не можна починати з твердження, що це є тим-то і його треба бачити та інтерпретувати саме так, а не інакше. Перш за все, потрібно спитати у самих глядачів: «А що ви тут бачите?». Дуже часто люди говорять, що сучасне мистецтво страшне і зовсім їм не подобається. І в цьому випадку буде помилкою сказати: «Ні, це не так, ця картина дуже гарна, не можна так про неї говорити». Тому що реакція людини є справедливою, адже це її особисті відчуття і бачення конкретного твору мистецтва. Потрібно запитати, а що саме не подобається, що саме вона бачить? Ідея полягає в тому, щоби не нав’язувати людям знання, а витягнути з них власне бачення, враження, відчуття твору мистецтва. Коли глядачу картина здається страшною чи неприємною, можливо, потрібно сказати, що митець якраз і хотів показати щось страшне. Головне — не нав’язувати людині, що треба любити, а що — ні.

Важливо допомогти зрозуміти, що за кожним твором мистецтва стоїть якась ідея, ключ до якої кожен знаходить самостійно. А ще — що немає загального мистецького дискурсу і насправді мистецтво має різні функції. Це і зв’язок із трансцендентністю, і суспільний протест, і багато іншого. Так, мистецтво може бути потворним, якщо воно змальовує потворні речі. Залежно від того, скільки нам років і на якій стадії життя ми перебуваємо, ми можемо абсолютно по-різному сприймати ті чи інші речі.

— У цьому контексті цікава ваша думка щодо такого явища, як соцреалізм. Сьогодні є багато дискусій: мистецтво це чи ні, і чи потрібно знайомити з ним молоде покоління...

— Звичайно, це мистецтво. Це один із напрямків використання зображення. З історичної точки зору, він дуже цікавий: це один із прикладів мистецького ремесла. В сенсі передачі внутрішнього світу, суб’єктивності бачення митця — це радше не є мистецтвом. Тут соцреалізм є ближчим до реклами, тому що ціль такого мистецтва — переконати людей думати і вірити у певному напрямку.

Але варто пам’ятати, що це є досить складним питанням для тих, хто з молодості звик до цих зображень. Для цих людей завжди є щось, що пов’язує їх із цим явищем. Люди старшого віку були сформовані соцреалізмом, саме він заклав основи їхнього бачення мистецтва, і через цю призму вони й досі дивляться на все. Цим можна пояснити те, що старше покоління завжди більш шоковане сучасним мистецтвом. І це треба прийняти.

— Наскільки важлива роль саме національного мистецтва у процесі освіти, адже воно містить у собі специфічні символи і коди?

— В освіті не можна протиставляти національне мистецтво і мистецтво загалом. Національному мистецтву потрібно приділяти особливу увагу в освітньому процесі, вводячи його в світовий мистецький контекст, пов’язуючи його з мистецтвом інших культур. Тому що саме мистецтво здатне пов’язати різні культури між собою. Свого часу я вчила, що Василь Кандинський і Казимир Малевич — батьки абстракціонізму — росіяни. А сьогодні я знаю, що вони були українцями. Це та робота, яку ми маємо робити — показувати світу власну історію мистецтва.

— Ваша книга «Як говорити з дітьми про мистецтво» перекладена багатьма мовами. Можливо, скоро з’явиться і українською. Поки ж її немає, розкажіть, як правильно познайомити малюка з мистецтвом?

— Насамперед потрібно презентувати дітям мистецтво у найбільш персональний спосіб. Не за допомогою сухих знань, а у формі діалогу. Це діє за тим самим принципом, що і ситуація «Я дуже люблю круасани. Хочеш спробувати?». Так само потрібно поводитись і тут: «Мені дуже подобається ця картина, я б хотіла, щоб ти її теж побачив». Нехай дитині ця картина не сподобається, але вона обов’язково знайде в музеї іншу, яка припаде їй до смаку.

По-друге, потрібно дати дитині можливість самостійно щось вибрати. Треба почекати, поки дитина в музеї сама вибере картину, біля якої зупиниться. Неважливо, звідки вона почне: це може бути античне або сучасне мистецтво, головне — щоб це був її вибір. Потрібно також працювати з іншими зображеннями — листівками, мистецькими альбомами тощо, передивлятися їх, аналізувати. Дитина має звикнути до контакту з мистецтвом, звикнути до роботи із зображеннями. Якщо дитина у 3—4 роки познайомиться з картинами Пікассо, то в подальшому для неї ці зображення будуть звичними і зрозумілими.

— А які картини найбільше подобаються дітям? Існує думка, що діти люблять абстракцію, яка нагадує їхні власні малюнки...

— Часом батьки дивуються, якими картинами можуть зацікавитися їхні малюки. Це неможливо спрогнозувати, бо це особистий погляд дитини. Це може бути і абстракція, і античне мистецтво, і імпресіоністи... Можна сказати, що дуже часто увагу дітей приваблюють картини Джузеппе Арчимбольдо, бо там можна побачити дуже багато всього. Але це дуже індивідуально.

— У своїй книзі «Як говорити з дітьми про мистецтво» ви пропонуєте ввести мистецтво у контекст повсякденного життя. Наприклад, проводити аналогії між твором мистецтва і рекламою, коміксами чи мультфільмами про супергероїв, а також обов’язково водити дитину у музейне кафе. Чому, на вашу думку, сьогодні особливо важливо утверджувати мистецтво як щось масове та повсякденне?

— Мистецтво повинно бути максимально відкритим, щоб воно не було свого роду резервацією для обраних, для закритої спільноти. Водночас дітям має бути цікаво, щоб похід до музею не сприймався як обов’язок, як «треба», а лише — як «хочу». Важливо показати, що такий варіант є можливим. Потрібно дати дітям вибір, тоді буде і результат.

— Сьогодні можна спостерігати, що деякі теми у мистецтві і досі лишаються табуйованими для батьків, наприклад тема смерті чи оголеного тіла. Часто батьки уникають в музеях картини з оголеним тілом, позаяк не знають, як пояснити дітям, чому людина зображена без одягу...

— Насправді це дуже просто. Чому вона гола? Тому що їй жарко або тому що вона бідна. Варіантів — безліч. Потрібно відповідати дуже просто і зрозуміло, а ще — правдиво. Діти люблять логіку. Почувши таку відповідь, дитина скоріше за все переключиться на інші речі. Часто батьки більше соромляться і переживають, є більш скутими і закритими, ніж діти.

ДОВIДКА «Дня»

Франсуаза Барб-Галь (Francoise Barbe-Gall) — відомий мистецтвознавець, автор перекладених багатьма мовами книжок «Як говорити з дітьми про мистецтво», «Як розглядати картину», «Розуміння символіки картини та сучасного мистецтва». Вивчала історію мистецтв та археологію у Школі Лувру та Сорбонні. Нині працює викладачем у Школі Лувру та є консультантом міністерства освіти Франції. Заснувала мистецько-просвітницьку організацію CORETA. Розробляє та проводить лекції, семінари, майстер-класи для музейних працівників, вчителів та батьків. Обстоює позицію, що мистецтво має бути доступним, а не елітарним.