Єгор Шилов та інші
Та трохи за 50, як Микиті Михалкову, який відкрив Богатирьова для великого кіно. А його вже давно немає поряд, хоча й дивиться на нас із телеекранів наївними світлими очима Пилипка із «Освідчення в коханні», суворим стомленим поглядом комісара Єгора Шилова, «свого серед чужих, чужого серед своїх», а то й хамуватими налитими баньками дуболома Стасика з «Рідні».
Юрій Богатирьов був багатоликий і в той же час дуже цілісний. Він знаходив внутрішнє виправдання і для пристосуванця Ромашова з «Двох капітанів», і для захоплено-непрактичного Войніцева із «Незакінченої п’єси для механічного піаніно», і для жорсткого цілеспрямованого Штольца, здатного заради справи переступити через дружбу, кохання та інші «непрактичні» речі.
Богатирьова любили глядачі, любили режисери. І десять років тому втратили. Поталанило тим, хто знав його близько, — вони могли оцінити його душевну широту, бажання дарувати добрий настрій, смішити, каламбурити. Колись він навчався на ткацькому відділенні художньо-промислового училища і відтоді малював. За технікою це був певний синтез живопису та графіки. Але справа не в техніці, а в тому, як точно художник схоплював суть характеру портретованих — чи то партнери за знімальним майданчиком Олена Соловей або Євген Євстигнєєв, яким він не міг не захоплюватися, чи іронічний автопортрет. Так само точно Юрій знаходив «зерно» своїх кіногероїв.
Пам’ятаю приємне здивування, коли вже після фільмів «Відкрита книга», «Відпустка у вересні», «Мій тато ідеаліст» і «Раба кохання», коли Богатирьов уже був зіркою, я побачив дипломну стрічку Михалкова «Спокійний день наприкінці війни» і серед німців, із якими вступив у сутичку наш солдатик, зіграний Сергієм Никоненком, упізнав Богатирьова. Зовсім ще молодого, напевно, ще студента. Грати в тій ролі було практично нічого, але видно, що виконавець і тут щось собі навигадував про цього білявого фрица, що він тримає в голові (за системою Станіславського) його біографію і, можливо, навіть під час полювання на російського бійця пише в думках листи мамі, яка залишилася десь у Дюссельдорфі.
Але спочатку — задовго до його Манілова в «Мертвих душах», смішного дідуся-письменника в «Карантині» та душки-губернатора з «Очей чорних» — було, як і годиться, слово. Всеросійські творчі майстерні естрадного мистецтва, де Юрій виступав із програмою, читаючи Пушкіна, Чехова, Маяковського та новели Андре Моруа. Михалков же, сам тоді ще студент (правда, діставав уже другу освіту) вгледів Богатирьова на студентському вечорі, познайомилися. Микита запропонував йому позніматися, а після того досвіду займав Богатирьова поспіль у шести своїх картинах, пропонуючи найнесподіваніший матеріал: то чекіста, який втратив пам’ять, то героя-коханця епохи німого кіно, то холодного прагматика. Між ними було повне взаєморозуміння.
Увага до Богатирьова збоку Михалкова, який ще не був такою величиною і авторитетом, як нині, зовсім не була гарантією того, що тебе зніматимуть інші. Деяким режисерам (як Г. Мелконяну, який узяв Богатирьова в ліричну комедію «Нежданно-негаданно») доводилося битися за його кандидатуру з худрадою. А в дитячій комедії І.Фреза 35-річному актору дозволили грати старого, скоріш, ради сміху, а аж ніяк не заради того, щоб побачити його індивідуальність із нового боку.
А щоб побачити його по-іншому, досить було дивитися телевізор, де в Юрія Георгійовича було досить багато робіт: у «Тані» Анатолія Ефроса, екранізації «Мартіна Ідена», «Театрі Салтикова-Щедріна» із Сергієм Юрським та Ією Савіною. У постановці за оповіданнями Брет Гарта Богатирьов навіть співав. Тут для нього еталоном була Людмила Гурченко, яка кожну свою пісню переживала і співала по-своєму.
При його легкій вдачі та раблезіанському блазенстві в ньому бачили дуже серйозну людину (і не помилялися!), а тому в ювілейній телевиставі ленінської тематики йому доручили читати текст від імені батька Володимира Ілліча. Відмовлятися від таких пропозицій у ті роки було не заведено. «Відтягувався» ж потім у «Сучаснику», а з 1977 — у МХАТі, граючи Мольєра, Булгакова, Гауптмана. Його твердою позицією було не повторюватися, дивувати глядача своєю несхожістю в різних ролях. І ніколи не ставив у роботі останньої крапки — якщо була така можливість, постійно допрацьовував роль. У партнерах цінував чуйність і ненавидів акторський егоїзм.
Богатирьов не приховував, що, працюючи в театрі, нудьгує за кіно, а будучи на зйомках, починає сумувати за сценою. В театрі цінував можливість живого контакту із глядачем, у кіно — можливість прожити роль на великому плані, на зльоті емоцій. Ну а своє хобі — живопис — цінував за те, що може займатися ним коли завгодно, а не за розкладом, коли за наміченим кимось графіком тебе «має» відвідати натхнення, і не як у кіно, коли ти зобов’язаний підкорятися жорсткому знімальному плану. Живопис його хоч і не визнано великим (хоча відбулося кілька виставок малюючого актора), але він був для цієї творчої особистості найважливішою можливістю самовираження. Можливо, в процесі накладення фарб на полотно й шліфувалися пластична виразність Богатирьова-актора, його прагнення до аналізу внутрішнього світу своїх персонажів.
Актор пішов. Але залишилася загадка його великої та ніжної душі. А ще — відчуття, що в кожній ролі — можливо, сам того не прагнучи — він вів нас за собою. До простої істини, яка зветься довготерпінням і любов’ю до ближнього.
