Євген ЖАРИКОВ: «Все, що добув на полюванні, треба з’їсти»

— Євгене Іллічу, а коли ви востаннє були на полюванні?

— Минулої зими. Полював на Вологодщині, у Грязевецькому районі. Об’їхавши на «Бурані» не один десяток кілометрів, усе ж зуміли добути з товаришами двох лосів. Але більше за все здивувало, як на лісовій галявинці з-під снігу стали вилітати тетереви. Косачів було так багато, що я, чесно кажучи, збився з рахунку. Радує, що залишилися ще такі місця, де в достатку водиться дичина.

— Як ви долучилися до такого незвичайного для актора хобі? І що для вас передусім полювання?

— Я москвич, хоча дитинство своє провів під Загорськом, у селі. Таких, як я, у моєї бабусі збиралося до 16 онуків. Всі разом ішли в ліс по гриби і ягоди, ловили рибу. Причому снасті завжди робили самі, загинали цвяхи під гачки, прив’язувала їх суровою ниткою до лозини, а сплетеними власноручно кошиками ловили карасів на дамбах. Це зараз гачки, волосіні й бредні є на вибір, а тоді це був великий дефіцит.

Першу рушницю мені подарував народний артист СРСР Павло Петрович Кадочников, з яким познайомився і подружився на зйомках, граючи у нього роль у «Снігуроньці». На той час на «Ленфільмі» склався дуже дружний мисливський колектив, куди входили відомі артисти: Столяров, Блінов, Черкасов і, звісно ж, Павло Петрович, у якого я перейняв найголовніше: все, що добув на полюванні, треба з’їсти, не можеш — не стріляй...

Полювання для мене — це передусім психологічне розвантаження, спілкування з природою, насолода самотністю, відкриття зовсім іншого світу, де зовсім не обов’язковий постріл.

— Чи доводилося вам опускати рушницю, коли можна було і не робити цього?

— Звичайно. Якось сидимо з Олексієм, сином мого друга, в курені і чекаємо початку тетеревиного току. З світанком ток постав перед нами у самому розпалі. На одній галявині нарахував до двох десятків півнів. Я був уражений тим, наскільки вони відчайдушно билися за тетерку, і свідомо опустив рушницю. Олексій смикає мене за рукав: «Дядю Женю, ти чому не стріляєш?» А у мене стріляти рука не підіймається. Як у любов стріляти? А косачі розпушилися, наскакують один на одного, б’ються відчайдушно, і летить околицями весняна пісня любові...

— Що вам більше за все подобається у процесі полювання?

— Природно, сам процес. А ще найбільшою насолодою на полюванні вважаю російську лазню. Після неї здоровшаєш і молодшаєш настільки, що поблажливо поглядаєш на міських «блідолицих».

— Як ви ставитеся до виступів «зелених» про необхідність заборонити аматорське полювання, як негідне заняття цивілізованої людини?

— Полювання — це древня, споконвічна традиція російського побуту. А якщо говорити про цивілізовану людину, то спочатку припинiмо стріляти один в одного, зробiмо так, щоб не було жебраків і голодних, і тільки потім будемо міркувати, що аморально, а що ні. Людина з рушницею, добуваючи у великих трудах дичину, не завдає шкоди. Шкоди завдає безконтрольне полювання — браконьєрство.

Найзліснішими браконьєрами я вважаю тих, хто труїть дичину, зрошуючи поля та ліси різними пестицидами і гербіцидами. Я бачив напівздохлих птахів, загиблих кабанів і оленів. Це дійсно жахливо.

— Чи поділяє ваше захоплення актриса Наталя Гвоздікова?

— Складне запитання. Напевно, як любляча дружина вона розуміє мене, але насилу мириться з тим, що я буду відсутнім якийсь час удома. Так що на полювання іноді доводиться виїжджати з великими труднощами, оскільки завжди відразу знаходиться маса всіляких домашніх справ. Але щоразу, коли повертаюся, бачу, що мене дуже чекають і зовсім не згадують про справи. Наталя Федорівна — глибоко міська людина, і якщо в лісі, коли виїжджаємо по гриби, заведеться хоча б один комар, він її обов’язково вкусить. Але гриби збирати Наталя любить.

— А зараз у вас є своя мисливська компанія?

— Звичайно є. У нас у компанії люди різних професій, об’єднані лише однією загальною пристрастю. Часто виїжджали на полювання разом iз Володею Івашовим. Пам’ятаю, якось заночували ми з ним у сільській хаті, де, окрім дерев’яних лавок і стола, нічого більше не було. І раптом посеред ночі я прокинувся від того, що Володя і супроводжуючий нас єгер читають один одному вірші. Я послухав, послухав і також приєднався — став читати свої улюблені. Розбудили всіх, і до ранку вже ніхто не заснув: говорили про мистецтво, літературу. Ось яким високоосвіченим єгер виявився.

— Яким спортом займалися і яким займаєтеся тепер?

— Легше назвати той вид спорту, яким не займався, мабуть, тільки боксом. Хоч у дитинстві та юності часто бився, напевно, тому хороший був і без тренування. У епізодах iз такими сценами знімався без дублерів.

Найбільш мені цікаве підводне полювання. У юності сам конструював спорядження: ласти, трубку, маску. Змайстрував і підводну рушницю. Одна була на гумовій «тязі», а інша стріляла за рахунок ресорної пружини від мотоцикла. Згодом, звісно, придбав усе справжнє, навіть гідрокостюм, але ті, перші, запам’яталися на все життя. Під час подорожей мені іноді доводилося потрапляти в непередбачені ситуації: тікав від акул, рятувався від мурени, діставав iз великих глибин Карибського моря мушлі, корали, морські зірки.

— У фільмі «Народжена революцією» ви створили образ сищика Миколи Кондратьєва. Цей образ збірний чи був прототип?

— Книга і сценарій до фільму були написані з однієї людини — Сергія Кондратьєва, який згодом дослужився до рангу заступника міністра внутрішніх справ Карело-Фінської республіки і помер 1957 року від раку.

Після того як фільм вийшов на екрани, з Петрозаводська мені зателефонувала жінка і запросила приїхати в гості на зустріч iз сім’єю Кондратьєвих. Я був уражений, адже під час роботи над фільмом нам сказали, що нікого з Кондратьєвих уже немає, і раптом дізнаємося, що живі й здорові аж п’ять поколінь. Звичайно ж, ми одразу погодилися.

Нас зустріла сама Марія Костянтинівна Кондратьєва — дружина Сергія Кондратьєва з дочкою Антоніною (прийомний син за фільмом — вигаданий персонаж). Зустріч для нас була дуже хвилюючою і радісною. Де ми тільки не виступали: у містах і в селищах, у Будинку культури і на лісодільницях, скрізь був непідробний інтерес до фільму і гордість за свого земляка. Зустрічалися і розмовляли з тими людьми, хто близько знав легендарного сищика. Я був приємно здивований, дізнавшись від Марини Костянтинівни, що її чоловік був до того ж і пристрасним мисливцем. «Тому і знаходив злочинців, — говорила вона. — Бували випадки, вони самі приходили до нас додому здаватися, коли дізнавалися, що саме Кондратьєв став розкручувати їхню справу. Говорили: «Ми ті, кого ви шукайте. Знаємо, що все одно знайдете, от і прийшли...» Так що мисливські навички йому дуже допомогли.

— У яких фільмах ви зараз знімаєтеся?

— У великих роботах не граю, позначається стара травма ноги, та й робота в гільдії забирає багато часу. Зараз знімаюся в фільмі з робочою назвою «Транзит», у ролі генерала ФСБ, який ловить міжнародну банду наркоділків, але, зрештою, гине сам.

— А чим ще захоплюєтеся, окрім полювання?

— Шалено люблю коней, і, якби була можливість, тримав би їх у себе вдома. Недавно на кінофестивалі в Карачаєво-Черкесії мені подарували чистопородного скакуна-дволітка. Тепер чекають на моє рішення: привезти його сюди чи залишити там — на гірському повітрі. У зв’язку з цим веду переговори з дружиною — Наталею Федорівною (жартую). Звісно ж, шукаю місце тут, у Москві, де можна його утримувати і де з ним працювали б фахівці. А вдома живе тільки загальний улюбленець і диванний пестун кокер-спанієль — містер Рональд Сноу. Іноді варто йому сказати: «Містере Рональд, чи не бажаєте ви сьогодні піти зі мною на полювання?» — як одразу ж з напівсонного домашнього собачки він перетворюється на лютого мисливського пса, гавкає, стрибає на двері, вимагає, щоб його випустили в ліс, де б він показав себе у всьому своєму блиску.

— Чим займається ваш син?

— Сину Федору — 21 рік, учиться на третьому курсі іноземних мов. Він бачив моє життя з раннього дитинства і, напевно, тому ніколи не хотів бути артистом. І слава Богу. З собою в ліс я його взяв, коли йому був один рік і сім місяців. Він сидів у мене на шиї і смикав волосся, а угледівши гриб, одразу ж починав кричати: «Гиб, гиб».

— Напевно, як кожен мисливець, ви володієте перевагами, яких немає у ваших друзів-немисливців?

— Можу, наприклад, у сиру погоду з одного сірника розвести багаття, швидко та смачно приготувати їжу, а це я вважаю важливим достоїнством для чоловіка. Не менш важлива витривалість — тягаю великі сумки з продуктового магазину. Іноді задумаєшся про економічну доцільність мисливських поїздок і доходиш висновку, що сходити в магазин «Дари природи» було б у десятки, а то й сотні разів дешевше. Але минає час, і знову з нестримною силою тягне в ліс.

№208 30.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»