Йоханнес ЕБЕРТ: «Україна — це країна культури з усталеною європейською традицією»

— Чи стали ви за чотири роки життя у Києві «українським націоналістом»?

— (Сміється). Україна мені дуже подобається. На жаль, в Німеччині багато хто не знає про вашу країну практично нічого. Після чотирьох з лишком років моєї роботи тут мені це неприємно. Тому коли мене вдома у Німеччині запитують: «Ну, як там у росіян?», я обурююся і відповідаю, що працюю не в Росії, а в Україні. Так, я можу сказати, що у мене є певний емоційний зв’язок із Україною, але націоналістом я б себе в жодному разі не назвав.

— Що ви полюбили за час перебування в Україні та Києві?

— Тут багато речей, які мені подобаються. Почну з того, що Київ дуже красиве місто, як, втім, і багато з тих українських міст, які мені пощастило відвідати. Якщо говорити безпосередньо про діяльність Гете-Інституту тут, то я помітив, що до його роботи у вашій країні виявляють велику цікавість. І в мене склалося таке враження, що робота, якою ми займалися, відповідала процесам, що відбувалися у культурному житті України, і, можливо, навіть якимось чином зробила певний внесок у її розвиток.

А ще мені подобається те, що я зустрів тут дуже багато приємних, симпатичних людей, зацікавлених партнерів, і це дуже важливо для мене.

— Що із набутого тут досвіду ви «візьмете» із собою?

— Нещодавно я побував у Єгипті, але усього п’ять днів, і цього замало для того, щоб зрозуміти, чи можна застосувати там досвід, отриманий мною в Україні. Думаю, згодом стане зрозуміло. Коли я був у Каїрі, там якраз відкривалася виставка, на якій молоді єгипетські художники представляли так зване суб’єктивне фото. Основою для цієї виставки послужив робочий семінар, організований у Каїрі Гете-Інститутом. За подібною концепцією ми працювали із багатьма художниками і в Україні, особливо в області медіа-мистецтв. Це саме і є той досвід, який я тут набув, досвід організації спільних проектів із активними молодими художниками. Так що можу висловити свою упевненість в тому, що отримаю з цього користь для себе й на майбутнє.

— Які ваші враження про культурне життя України?

— Перше, що кидається в очі, — це те, що практично у кожному місті існує хороша або дуже хороша культурна інфраструктура. Україна для мене — це країна культури з усталеною європейською традицією. У цій сфері існує лише одна велика проблема — фінансова. Чого, можливо, ще не вистачає, то це інноваційних проектів, які надали б людям можливість вступити в полеміку або діалог із проблемами життя та сучасного суспільства. Думаю, саме таких заходів має бути більше. Можливо, повторюючись, відзначу, що такі проекти, звичайно, вже здійснюються, але їх має бути більше з тієї простої причини, що культура знаходить себе у суспільстві, а суспільство знаходить себе у культурі, і саме тому все те, що нині відбувається, має відображатися активніше.

— Як ви вважаєте, чи не дуже скептично українці ставляться до себе у тих випадках, коли слід собою пишатися?

— Насамперед я хочу сказати, що в тій галузі, в якій я безпосередньо працюю в Україні, за останні 10 років сталося дуже багато. Мені здається, що формулювання «пишатися собою» є не зовсім вдалим. Це запитання було б для мене проблематичним, навіть якби мене спитали, чим можуть пишатися німці, я не зміг би на нього відповісти. Але ось якщо говорити про Німеччину, то я дуже радий, що з 1949 року Німеччина — стабільна, демократична країна. І, можливо, слід було б пишатися тим, що в Німеччині існує таке суспільство, де люди мають стимул, де люди впевнені, що разом вони можуть зробити щось для своєї країни. Але пишатися — це сильно сказано. Я можу сказати, що дуже радий цьому. Ну і, звичайно ж, не можу не сказати про те, що у німецькому суспільстві є й багато проблем. При цьому не можна сказати, що я їх соромлюся. Про ці проблеми треба говорити та шукати шляхи їхнього вирішення. І мені здається, що й вам треба спитати себе: «А що з Україною?» Дуже важливо, щоб кожний окремий громадянин був готовий і хотів щось зробити для цього суспільства. Не закривати очі на існуючі проблеми, а відкрито про них говорити й по мірі можливості вирішувати. Українцям самим треба вирішувати, як вони ставляться до своєї країни.

— Однією з відмітних якостей німців вважається педантичність. Чого хорошого і, можливо, поганого ви навчилися від українців?

— Педантичність — це така якість, яка має хорошу й погану сторони. Німців вважають пунктуальними та акуратними, що, начебто, добре, і мені приємно це чути. Але я б не сказав про українців, принаймні про своїх співробітників, що у них ці якості відсутні. Я можу абсолютно покластися на своїх українських колег. Те ж саме я можу сказати й про українських партнерів. Можливо, не завжди про всіх, адже і в Німеччині ситуація схожа. Просто є люди, на яких ти можеш покластися, і такі, на яких не можеш (сміється). Можливо, я дуже довго знаходжуся в Україні, щоб помітити в українців проблеми із пунктуальністю або акуратністю. Коли йдеш вулицями Києва, то бачиш, що все чисто й акуратно, досить швидко прибирають сніг. Ось якраз про це українці не повинні турбуватися, тут у вас не повинно бути комплексу неповноцінності.

— А про що українське ви будете згадувати в Каїрі? Чи буде у вас ностальгія за Україною?

— Обов’язково. Близько десяти відсотків свого життя я прожив в Україні. Якоюсь мірою вона стала моєю батьківщиною. Про роботу я розповів достатньо, але й для мене особисто Україна значить дуже багато. Моя дружина себе тут добре відчуває. У мене тут з’явилося багато знайомих і хороші друзі. Я буду сумувати за ними. Є такі моменти, які відлунюють у тебе в свідомості. Вони пов’язані з певними містами, країнами. З Україною у мене буде пов’язано багато таких спогадів. У майбутньому, напевно, виникнуть ситуації, коли я буду згадувати, що це колись було. Що це я вже переживав.

— Дежа вю?

– Ви правильно сказали, але «дежа вю» у позитивному значенні. Ось чого мені не вистачатиме в Єгипті — то це вашої зими.

– Що б ви побажали читачам «Дня»?

– Щастя та оптимізму.