Юрій МАКАРОВ: «Життя має поліпшитися в режимі технологій, а не подвигу»
— Нещодавно в ефірі «1+1» пройшов ваш фільм про Льва Троцького, над яким ви з групою працювали понад три місяці. Що ви відчуваєте після прем’єри? Адже це не чергова передача, а розгорнутий документальний фільм, масштабний проект, що забрав багато сил, в якому було задіяно багато людей?
— Задоволення й розчарування водночас. Люди, з якими я близько знайомий, підтвердять, що я «самоїд» і ніколи не задоволений результатом. Тут, iз невеликими обмовками, я вважаю, що все вийшло. Це пояснюється й тим, що герой надто вже яскравий, і тема «неорана», й багато матеріалів вдалося добути, і багато обставин подолати. Ну, наприклад, сталися всі експедиції місцями подій, які ми планували, навіть у Мексику! Хіба що в Алмати не потрапили, але там навряд чи щось збереглося з часів Троцького. Тож матеріал був до певної міри самогральний, залишалося тільки йому відповідати. Інша річ, що, якщо вірити вимірюванням аудиторії, з нашим витвором ознайомилося не дуже багато глядачів. Його показали в неділю, пізно ввечері, та ще й попередня передача затяглася рівно на півгодини. Всі, хто теоретично хотів би подивитися нашого Троцького, не витримали й заснули. Ми всі сподіваємося переламати ситуацію й дочекатися того, щоб український телеглядач дивився б документальні фільми хоча б з тією ж цікавістю, з якою їх дивляться в Росії, не кажучи вже про інші країни. Але постiйно щось заважає. Я не тому так кажу навіть, що це мій фільм, а тому, що це наші контексти, наші події, наш погляд і, нарешті, наші історії або історії, що мають до нас вiдношення, і вони не менш цікаві, ніж вигадані історії про гангстерів iз Майямі. Саме це перетворює телебачення на інструмент діалогу, а не просто на кінобудку.
— Бажаю вам, щоб ці зміни, нарешті, настали. А що на виході в творчій групі колишньої «Телеманії», а тепер «спецпроекту Юрія Макарова»?
— На свята вийде довгоочікуваний фільм-концерт Джо Кокера, де буде моє інтерв’ю зі співаком. Це дуже мило й славно, але, відверто кажучи, багато крові не забрало. А от наступне серйозне завдання — якось перетравити враження від нещодавньої поїздки до Японії й видати їх у вигляді готового продукту. Прес-тур люб’язно організували посольство Японії в Україні та міністерство іноземних справ Японії. Все було настільки незвично гладко, що я до останньої хвилини не вірив у реальність справи. Я дуже хочу, щоб із цього фільму вийшло щось більше, ніж просто випуск клубу мандрівників. Хоча насправді було багато несподіваних зустрічей і спостережень, по-журналістському яскравих і захоплюючих… Ну, наприклад, ми спілкувалися з настоятелем буддистського монастиря, того самого, де стоїть «Золотий храм», описаний Юкіо Місімою, нас приймала майстер чайної церемонії, яка займається цим тридцять сім років зі своїх сорока п’яти, ми познайомилися з президентом Всесвітньої асоціації айкідо, внуком фундатора цієї боротьби, великого Моріхея Уєшиби… Ми об’їхали країну, підіймалися в гори й на хмарочоси, ловили на світанку рибу разом із сім’єю спадкового рибалки… Але, головне, мені здається, ми зібрали несподіваний матеріал для певних цивілізаційних узагальнень. І головний висновок, якщо хочете: Японію сильно демонізували в очах американців і європейців — майже несвідомо. Iз японців, зусиллями журналістів, зробили таких собі загадкових істот, з одного боку, володарів вікової таємниці, якою вони ніяк не хочуть ділитися, а з другого боку — людей-гвинтиків, що давно вступили в XXI століття. Насправді виявилося: таємницю, якщо вона і є, цілком можна перекласти іншими мовами, зокрема й нашою. І століття в них на календарі те саме, що й в іншому світі. Досягнення, звичайно, вражають, але нічого надприродного, от що приємно. І люди нормальні — добрі, чуйні й несподівано відкриті. Тепер завдання: продивитися тридцять п’ять годин відзнятого матеріалу й вмістити його в годинний фільм. І спробувати зробити так, щоб його подивилися.
Готується нами й ще одна програма, до якої я дуже серйозно ставлюся. Це дослідження проблеми наших українських безпритульних. Зокрема й в історичному аспекті. Не забуваймо, що Антон Макаренко — наш співвітчизник, і в нас є досвід подолання цієї біди: безпритульних дітей. Закопалися в історичний матеріал і зніматимемо сьогоднішніх дітей вулиці, від яких поки що всі відвертаються.
Мене нещодавно один журналіст запитав: мовляв, чи не соромно мені, коли я виходжу з шикарного офісу «1+1» на Хрещатику й мене смикає за рукав мого твiдового піджака маленький нахаба, який просить десять копійок? Я страшенно розсердився.
— І що ви відповіли?
— Я відповів, що піджак тут ні до чого. По-перше, в мене їх не так i багато, отож щодо цього — з комплексом провини все гаразд. А по-друге… В середньовічній агіографії є такий персонаж — святий Мартін. Старі майстри (наприклад, ель Греко) зазвичай зображають на картинах такий життєвий епізод: св. Мартін віддає жебракові половину свого плаща. Не вважайте за блюзнірство, але мені цей казус здається комічним. Якщо вже на те пішло, чому не весь плащ? Який сенс у половині плаща жебракові і який сенс у половині, що залишилася самому святому? Як казав Шерлок Холмс: «Зіпсували гарну річ!..» Сподіваюся, ви не закликаєте мене відірвати рукав? Завдання ж не в тому, щоб я жив гірше. Завдання в тому, щоб цей пацан жив краще, хіба не так? Наступне запитання: наскільки це для мене важливо? І ще наступне запитання: що я можу для цього зробити? Можу зняти передачу і якось протверезити громадську думку.
Хотілося б, щоб життя навколо поліпшувалося в режимі нормальної технології, а не в режимі подвигу…
