З НЕЛЮБОВI НЕ БУДЕ НIЧОГО
Я народилася в тих місцях чернігівського Полісся, де сходяться кордони (тепер уже справжні!) України, Росії, Білорусі. Місцеві говірки там плавно переливаються з мови в мову, хоча школи, зазвичай, українські. То у школі — українською, на вулиці і вдома — маминою, татовою, бабусиною, тією, що великі знавці української зневажливо називають суржиком.
І коли, гостюючи в подруги в глухому карпатському селі, де вона викладала російську мову та літературу, ще далекого 1962 року, я чула від її господині незвичні для мене слова «кошуля», «мешти», «крумплі», здогадуючись про їх значення лише з контексту, мене зовсім не дратувала їх явна не-українськість. Бо ще школяркою я завзято співала з подругами жартівливу лемківську «Єще-м пєцу не палила, тож ми курха миску збила...»
Западенці...
Похмурий зимовий день у Львові. Туман і страшенна ожеледиця. Поспішаю до університету. На крутім перехресті біля Головпоштамту стоїть розгублена стара пані у чорному. Дзвенять трамваї, сигналять авто. Мені ніколи, та бабця така... нещасна. Біжу, сковзаючись, проводжу її аж до самих сходів, де вже немає льоду. Пані переводить подих і каже: «Бардзо дзенькує». Я їй автоматично: «Пожалста!». Бабця вмить аж дерев'яніє: «Панєнка совєтка?» Мене охоплює таке обурення, якого я за собою досі не знала. Карбую кожне слово: «То чи не бажає вельможна пані, аби я поставила її, де взяла?» Пані торопіє вдруге. А я собі біжу. Бог з нею, з цією старою. Вона є явно не українка! На цей час я уже знаю, що обдурюю себе, бо тут моє чернігівське українство — не козир. Я з тамтої України. З тамтої... З якої тамтої?
Річ не в мові. Нас прагнуть розділити штучно лише через те, що за мову вхопитися легше. Питання здається очевидним. А головною, не очевидною залишається проблема не-любові, звичайнісінького ревнивого егоїзму, заздрісного i тому непримиренного.
Мовну проблему в тім аспекті, в якому розглядають її «просвітяни», зокрема в публікаціях «Дня» (№ 197), може вирішити тільки час. Бо, як каже наш народ, із силування не буде милування. Тому як бальзам на душу — на сусідній сторінці того ж номера Мирон Петровський. Головне — про сутність! Бо сутність мови в тому, яку інформацію вона несе. Душа народу — так! Але тільки на основі первинної інформації. Село віками зберігало народну національну мову тому, що досі — за усіх негараздів! — воно було самодостатнім і мова забезпечувала його найсуттєвіші інформаційні потреби.
Русифікувала Україну індустріалізація. Як дожовтнева, так і радянська. Разом із фабриками, заводами, залізницями, флотом йшов інший рівень інформації. Переважно — технічної. Вона була навіть не російською, а французькою, німецькою чи англійською. Тільки потрапляла до України через Росію. Так, імперія. Але то — історія. То історія, яка уже в минулому часі. Ненависть до неї нераціональна, непотрібна, реакційна.
Правильно зауважує Мирон Петровський: «Наймодніша в Києві мова — англійська». Авжеж. Бо вона несе найновішу інформацію на цей час. І до нас, і до Росії. Так що прийдешні покоління, цілком імовірно, у своєму прагненні розвитку переступлять однаково безжально і через українську, і через російську мови, залишивши їх для домашнього вжитку, для «неграмотних» предків. А оскільки ми посилено розоряємо село, заселяємо його імпортом — техніка, технологія, сорти — то й село уже не зможе зберігати культуру й мову, бо рідна мова стане для нього інформаційно недостатньою. І народиться новий суржик україно-англійський (чи американський). Є ж американська англійська!
Закликаємо не любити російську мову заодно з комуністами, Радянський Союз — за те, що був, Жовтневу революцію, що потрясла світ, власних батьків-матерів за те, що не прагнули багатства, а прагнули дати освіту, телевізори, мотоцикли, машини, перші джинси «Montana» і японські годинники — щоб як у людей. Тепер їм за те — мізерні пенсії та докір: не так жили!
Але з нелюбові не буде нічого. Уже не є. Ліві — праві. Хіба не один народ?
З нелюбові ми топчемо рушник нашої долі-історії. І я кажу найстарішому депутатові Верховної Ради Славі Стецько: «Я вірю, що усе Ваше довге життя любов і ненависть вели в душі Вашій міжусобну війну. За Україну. Тільки ненависть Ваша була реальною, а любов — уявною, може тому, що Вам ніколи не випадала нагода навіть уявити собі в ті не такі вже й далекі в історії часи, як, збираючись з трьох доріг на галявині біля Сеньківки, може, на Великдень, а може, на Первомай, співали там чернігівські, гомельські і брянські селяни про Яся, який косив конюшину, про гуцулку Ксеню та про любов нерозумних дівчат до хлопців-красенів. Вони приходили не з примусу, а тому, що у їхніх селах-сусідах усі з давніх-давен поріднилися, і в кожному говорять однаковим суржиком».
Не треба мене ненавидіти за те, що я їх люблю. Я не прошу Вас їх любити. Це не має сенсу, бо Ви любите когось іншого. І до Вас, до Вашої приязні я зі своєю любов'ю не набиваюся. Вони мені, власне, байдужі. Нехай буде кожному своє, Україна велика — і місця вистачить усім.
Я не хочу не любити тих, кому польська (чеська, угорська, німецька) ближча, ніж білоруська. Коли ваша ласка! Мій двоюрідний брат, дніпровський капітан, колись з любові до Станіслава Лема вивчив за самовчителем польську. Не з вигоди чи гострої необхідності. З прагнення — знати. З любові до Слова.
І не треба туркотіти, що нас погано вчили. Це ми — погано вчилися. Були нецікавими до світу й незацікавленими у власному «Я». А хто хотів, той навчився.
Дай — і воздасться тобі. Оце, по суті, й уся національна ідея. А якою мовою ти звертатимешся до Бога — Йому все одно. Він почує тільки щирі молитви. Може, від того й усі наші біди, що замість орати, сіяти, кувати серпи та орала, ми усе ще сваримося на руїнах батьківщини і шукаємо винних. А вина у нас самих, у кожному з нас. І каятися треба не за те, що було колись — у іншому часі і в іншому вимірі, а в тому, що за галасом сварки ми не хочемо чути, як над нашими головами, затуляючи небо й обрій, уже кружляє, каркаючи, лихе вороння.
