За що я люблю Америку?

У нашій країні модно стало займатися дослідженням глобальних і стратегічних проблем. Створюються відповідні структури, підбираються кадри. Чим ці кадри в цих структурах займаються, простий платник податків, на кошти якого все це утримується, дізнається завдяки нашій газеті. На її шпальтах демонструються іноді плоди досліджень, глобальних і стратегічних. Ось нещодавно вчені повідомили читачу про відкриття четвертого бойового середовища — інформаційного («День», 25.07.2003). Виявляється, що «інформаційна війна ведеться будь-якою країною, у якої є армія, і в мирний, і у воєнний час». Перманентна, отже, світова війна має місце. Виявляється, що «тактика «генеральних битв» (із характерним для неї протистоянням армій і масовими людськими жертвами) незабаром займе своє місце на звалищі історії поряд зі шпагами та середньовічними обладунками». І все це завдяки інформації. І яка ж країна, читачу, найбільш інформаційно агресивна? Правильно — Сполучені Штати Америки. Там, переконують нас учені, війна йде відразу на двох фронтах — внутрішньому і зовнішньому. Ведуть війну впливові еліти проти власного народу і всього світу. Ці еліти підключають обмежену групу привілейованих ЗМІ, передусім телекомпаній, і через них здійснюють вплив на маси, тобто конструюють громадську думку.

Чудовим чином це вдається робити на внутрішньому фронті, внаслідок особливостей свідомості простого американця. Він довірливий, не критичний, не схильний до аналізу. Взагалі, Америка — спрощена, «телевізійна» культура, орієнтована на споживання та розвагу. І ось висновок: «американська громадська думка — одна з найбільш легкоманіпульованих у світі».

Як я розумію, все це мало схоже на аналіз. Швидше, — на проповідь побутового антиамериканізму, сподіваюся, неусвідомлену. Чергова варіація на тему «чому люди ненавидять Америку?». Під такою назвою нещодавно в Англії вийшла книга Зіауддіна Сардара і Мерріл Він Девіс, швидко, до речі, переведена в Москві. Те, що люди Америку ненавидять, помітьте, береться як очевидність, як факт. Залишається тільки дошукатися, чому ненавидять. Цьому і присвячено дослідження. Про його якість можна судити з першої сторінки книги. З вогню, з густого диму розвалин Всесвітнього торгового центру вибігає поранена жінка. Перші її слова: «За що вони нас ненавидять?». Отже, жінка, яка щойно вирвалася з пекла, вже знає, що в будівлю врізався літак, що літак було захоплено терористами, і що терористів послали ті, хто ненавидить Америку. Непогано б, між іншим, соціологам встановити співвідношення числа людей, які ненавидять Америку, до числа тих, хто хотів би там жити. Я не здивуюся, якщо воно виявиться десь приблизно один до одного, тобто число тих, що ненавидять, співпаде з числом бажаючих там жити. І, можливо, це будуть одні й ті ж особи. За даними «Дня» (19.09.2002), тільки за період із 1998 по 2001 роки з України до США легально (!) виїхало п’ятдесят чотири тисячі чоловік.

Поспішаю повідомити авторів згаданих матеріалів, щоб на мене в ненависті до Америки вони не розраховували. Я симпатизую Америці. Це — мій особистий вибір, і мені до лампочки всякі «об’єктивні аналізи»… Стоп, так діло не піде! Читач мені скаже: а хто ви такий, щоб нас цікавили ваші особисті симпатії? Чого ви лізете зі своїми симпатіями до Америки в публічний простір, який представлений у цьому випадку газетою? Якби ви були поп-зіркою — тоді інша річ. Про знаменитості нам усе цікаво: і що знаменитість забажала за сніданком їсти, і яким шампунем користується при обмиванні тілес, і як ставиться вона до теореми Геделя. Так ось, чи не тут прихована природа наукового дослідження? Вважається, що в такому дослідженні особистість, тобто вчений, ні при чому. Його ніби й немає зовсім. Його скромний обов’язок — представити факти та логічні схеми, які організують ці факти в переконливий дискурс. І щоб був присутній тільки громадський, тобто публічний, інтерес, і щоб нічого особистого. Наука, як ніщо інше — сфера публічності. Але інтелектуальне сальто-мортале, читачу, полягає в тому, що ця філософія, придатна, можливо, в математиці та фізиці, начисто переноситься на соціальне пізнання. А тут усе інакше. Тут панують цінності, які визначають підбір фактів і риторичних фігур. Цінності задають бачення реальності вже на рівні додослідницькому. Саме тому в соціальному пізнанні як наукові висновки видаються звичайно словесні конструкції, які виражають не що інше, як стійкі культурні стереотипи. Вони все ще сидять у головах багатьох наших людей, а можливо, вже і в генах (у Росії таких людей більше) — стереотипи войовничості та підозрілості. Боротьба, битва, війна, фронт — базисні докатегорії цієї свідомості. Бачити реальність як війну і в усьому, що роблять інші, вишукувати злі наміри — так виховали цих людей. Вони — жертви «інформаційної війни», яку вів тоталітарний режим проти Америки — ворога номер один.

Я не хочу виряджатися в тогу об’єктивного дослідника. Це, повторюю, мій особистий вибір. Але можу навести факти, враховуючи публічність розмови, які читач, можливо, пригадає, коли ознайомлюватиметься з черговим опусом на тему примітивізму американської культури, її споживчого і розважального характеру. Частка США у світовому валовому продукті в 2002 році становила 31,2%. За абсолютною величиною це у 2,7 разу більше, ніж у Японії, яка посідає друге місце, і в 35,6 разу більше, ніж у Росії. Економіка одного штату — Каліфорнії — рівна за валовим показником Франції чи Британії. У США йде понад третини світових іноземних інвестицій. На дослідження і розробки США витрачають більше, ніж сім найбагатших країн світу разом узяті, що становить 40,6% світових витрат. Понад 40% світових інвестицій у комп’ютерні технології припадає на американські компанії. Відношення числа комп’ютерів до числа працюючих у США в п’ять разів вище, ніж у Європі та Японії. Понад 90% сайтів у Інтернеті — американські. З двадцяти найкращих університетів світу сімнадцять — у США. Інші три — Оксфорд, Кембрідж і Лондонський університет. За останні п’ятдесят років Американські вчені 66 разів отримували Нобелівську премію за роботи в галузі фізики, 68 разів у галузі медицини та 42 рази — хімії. У США навчається приблизно 450 тисяч іноземних студентів (всі дані з книги О. Уткіна «Єдина наддержава». М., 2003). У світлі цих фактів розсудлива людина напевно засумнівається, що всього цього могла досягнути нація, несимпатичний образ якої старанно малюють сьогодні інформаційні воїни. Суспільство споживання, до речі, не може не бути суспільством виробництва.

Ненависть до Америки, на мій погляд, — це заздрість лінивого і бідного до працьовитого і багатого. За враженнями заїжджих наших, в Америці — культ професіоналізму, халтура не проходить. Одна російська пані відправилася за океан повивчати живцем театральне життя Нью-Йорка. І дійшла такого висновку: «Професія в американському варіанті цілком поглинає життя. То-то наших емігрантів так корчить від американських служивих: о шостій встає й кричить, кричить, як тато Карло, а о дев’ятій уже дрихне без задніх ніг. А жити коли? Так ось саме тоді — в інтервалі з шостої до дев’ятої вечора. А іноді й з п’ятої. 15—16 годин — не так уже й мало для життя» (Алла Боссарт).

«Інформаційна війна»… Не в тому тут новація, що воюючі сторони б’ються на полі брехні — це завжди було. Давно відомо, що першою жертвою війни стає правда, що «у воєнний час правда така дорогоцінна, що її повинні охороняти караули брехні» (У. Черчіль). Неперевершені майстри з брехні — правителі тоталітарних режимів із їхніми «міністерствами правди». І генерали всіх армій завжди твердять: «ми перемагаємо». Проте один генерал, мабуть, із філософським складом розуму, здивував мене своєю фразою: «Ми не перемагаємо, поки CNN не повідомляє про те, що ми перемагаємо». Це — Джон М. Шалікашвілі, генерал ВС США (дякую авторам згаданої вище статті за цю цитату). Тут же дійсно ціла філософія — деяке явище існує тільки завдяки тому, що воно стає публічним, що про нього повідомляють. Але є нюанс: важливо, хто говорить! Точно таку фразу могла б вимовити інша людина, також із грузинським прізвищем, — Йосиф Джугашвілі, тільки із заміною «CNN» на «Інформбюро». І все було б навпаки. Бо в тому випадку повідомляв би сам Йосиф Джугашвілі, ніскільки не відрізняючись в цьому від генералів усіх армій.

Так ось, інформаційна війна, а точніше, проведення «інформаційних операцій», — поняття із суворо засекреченої директиви Пентагона після «Бурі в пустелі», — розпочалася тоді, коли люди зрозуміли, що комп’ютер сильніший за гармату. Власне, в бойових діях проти Іраку (1991 р.) такі операції і були вперше проведені в широкому масштабі. Все розпочалося з вірусної атаки. Програмні віруси, заздалегідь занесені спецагентами в комп’ютери телефонних станцій і радіолокаційний постів Іраку, в призначений момент були активовані, і вся система ППО країни вмить виявилася паралізованою. Техніка перетворилася на купу металу, люди стали схожі на молекули ідеального газу. А збройні сили коаліції стали складним соціо-технічним об’єктом. Люди, персональні та бортові комп’ютери, сотні супутникових каналів, — усе це було інтегровано в десятки тисяч інформаційних систем. Інформація підкорила простір у формі високоточної зброї та коректування вогню, за електронними картами Пентагону, за тисячі кілометрів від бойових дій. За такої потужності науково-технічної інформації знизилася значущість брехні ідеологів. Листівки коаліції містили правдиві та корисні поради. Іракських солдатiв закликали уникнути безглуздої загибелі, триматися подалі від своїх танків та гармат. І солдати до цих порад прислуховувалися. Остання війна в Іраку додала матеріалу на цю тему.

Протягом багатьох років я спостерігаю, як «знаючі» люди настирливо лізуть із «науковими» поясненнями різних явищ із життя США. Оскільки одностайна підтримка уряду, значить, влада маніпулює громадською думкою. Оскільки пан Сорос дав нещасним ученим СНД по п’ятсот доларів на душу у важкий період початку 90, значить, знюхався він із ЦРУ і виконує доручення цього відомства. Оскільки містер Джонсон — мільйонер, значить, украв у пролетарів додаткову вартість і т. д. і т. п. Звичайно, все можна витлумачити і так, й інакше, то, чого вже там, — все може бути: і маніпуляція, і агент, і експлуататор проклятий. Маніпуляція чи консолідація? Користолюбець чи філантроп? Акула капіталізму чи розумна і підприємлива людина? Є порада психологів: не думайте про людей погано.

Вважаю, що багато в американській культурі може бути зрозуміло, і, відповідно, усунено упередження, якщо осягти розумiння важливого принципу життя американців — свободи слова. У прощальному інтерв’ю Карлоса Паскуаля Віктору Зам’ятіну («День», 2.08.2003) — документі великої людяності, рефреном проходять три категорії (цінності) — верховенство права, право голосу (на виборах) і незалежність ЗМІ. Насправді це — аспекти свободи слова. А якщо взяти глибше, то — проголошення метафізичної свободи збагнення істин кожним окремим індивідуумом. Причому, це важливо підкреслити, не тільки у сфері чітко інституційній, скажімо, науці, політиці або релігії, а й у сфері повсякденного життя. Європейській культурі чужа ця концепція знання. Після античності європейська думка розвивалася відповідно до євангельського заклику «йдіть і проповідуйте». Є носій знання, і є маса, потребуюча, на його думку, звернення. І Просвітництво в принципі нічого тут не змінило. Місце богослова чи священика зайняв вільний мислитель, але ідея поширення знання, випромінювання знання від одинака-генія до сірої маси, залишилася непохитною. Данко із серцем, що горить у руках, який виводить натовп із темного лісу, — ось, мабуть, вражаючий образ, адекватний цій ситуації. Образ Данко, помічу, вражав і більшовиків. Щоправда, все звелося до іншої картини: наглядач із батогом заганяє натовп у самісіньку глушину лісу.

Американський тип мислення іншого походження. Спочатку колоністи зі Старого Світу опинилися в умовах відносної соціальної рівності. З природного практичного егалітаризму почала формуватися «філософія, що не мала філософів». «Вона повинна була стати такою, оскільки це був образ мислення, що живиться сумнівом у здатності професійного мислителя думати краще за інших» (Даніел Бурстін). Самоочевидна для американців істина — «всі люди створені рівними» — означала передусім те, що кожен може вільно і ясно мислити, покладаючись на власний досвід. Це стосується і осягнення природи, і спільного влаштування суспільного життя, й усього іншого. І виходить, що всі соціальні інститути, починаючи з ринку і закінчуючи політичною демократією, — суть наслідку свободи думки та слова.