Заголовки «для» Церкви

У світі дедалі стає популярним залишатися поза Церквою, оскільки Церква — це щось несучасне, консервативне, для «бабусь пенсійного віку». Для багатьох — це спільнота святенників, які вірять у нереальне і живуть за середньовічними принципами. Сучасність щораз більше пропагує концепцію секуляризму, себто ідею суспільства, де соціум — «сам собі режисер», формується за мірками «необмеженої свободи», приймаючи рішення виключно ті, які вважатиме за потрібне. Яскравим прикладом зіткнення секулярних течій із, наприклад, радикальним ісламізмом є зразок терактів у Франції, пов’язаних із карикатурами Charlie Hebdo. Тут, мабуть, важливо говорити про те, як медіа генерують ці сенси, утверджують принципи, за якими Церква залишається на маргінесі як щось апріорі нецікаве, варте уваги лише за умови скандалу, підвищуючи таким чином рейтинги традиційних засобів масової комунікації або ж трафік у мережі. Мені пригадується словацька короткометражка «Футболка», в якій двоє героїв сваряться через присутність вислову Фрідріха Ніцше  в одного із них на футболці: «Бог помер. Ніцше». Коли конфлікт доходить до бійки і, врешті-решт, до загибелі одного із персонажів, власник футболки повертається до глядача спиною, де зазначено: «Ніцше помер. Бог». Хоча ми, українці, вважаємо себе релігійною нацією, в наших локальних середовищах примітне проникнення секулярних візій як популярного мейнстриму за, зокрема, участю медіа. Нещодавно з колегами мала можливість подискутувати на ці теми, саме тому виникла потреба написати колонку, яка не має на меті повчати інших, а лише бути роздумами вголос для конструктивного аналізу та обміном позиціями.

ЦЕРКВА — НЕ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ЦЕНТР!

Два тижні тому мала дискусію у «Фейсбуці» з приводу публікації матеріалу моєї колеги на одному з ресурсів. З поваги до журналіста та ЗМІ я не буду вказувати імена та назви, зосереджу свою увагу на заголовку, який обурив мене — «П’ять років на престолі: як Шевчук вирішує конфлікти Церкви». У публікації йшлося про підбивання підсумків п’ятирічного служіння глави Української Греко-Католицької церкви, яке відбулося наприкінці березня цього року. Коли я зробила зауваження щодо, м’яко кажучи, некоректності заголовку, моя колега зазначила, що вона лише скомпонувала матеріал, а от назву підбирав редактор новин. Але цей заголовок — не одиничний випадок, а радше загальна тенденція матеріалів, які маю можливість часто моніторити. І хоча мене у цій дискусії вже встигли звинуватити у повчаннях, величезних експертних судженнях, та все ж amicus Plato, sed magis amica veritas — себто «Платон мені друг, але істина дорожча».

Гадаю, варто зосередити увагу на трьох моментах, зважаючи на загальні характеристики висвітлення релігійної тематики крізь призму секуляризму у світських медіа. По-перше, у медійному, особливо мережевому, просторі дедалі більше стає модним «скорочувати людину», обмежуватися лише прізвищем, без вказівки імені. Контент-редактори аргументують це тим, що довгі заголовки неприпустимі для мережевих текстів. Тому ми знову звертаємося до радянської культури, за якої людина не мала імені, а лише прізвище. У запропонованому заголовку також до глави Церкви звертаються просто на прізвище. Я поставила собі запитання: чи це професійно? Проте, мабуть, у цьому контексті йдеться не лише про етичні принципи журналістики, за якими так писати просто «негігієнічно»; а, знову-таки, випливає з власне людського ставлення, зрештою, дотримання конституційних норм і свобод нашого суспільства, де кожен громадянин, незалежно від віку, статі, сфери діяльності, матеріального становища і статусу, має право на гідність і шанобливе ставлення до себе як особистості. Виходячи із аналізу цієї загальної тенденції, ми ніби і кричимо за утвердження демократичних свобод і цінностей, та все ж керуємося маркерами минулого або просто вважаємо сучасну людину за об’єкт, який дозволить нам виконати головну ціль медіа-бізнесу — make money. По-друге, крізь призму цього заголовку, але загалом через матеріали про Церкву в інших медіа, мене обурює викривлене розуміння цієї інституції у суспільстві. Церква — це не фракція, королівство чи торговельний центр! Думаю, що треба відрізняти справжнє від фанатизму, духовне від політичної ідеології. У Церкві немає престолів чи тронів. Якщо такі атрибути присутні, то це не Церква, а просто організація, яка під неї маскується. Але не треба суспільству формувати імідж тотального зла, не представляючи на противагу багатьох позитивів, які там присутні. Звичайно, це не означає, що маємо заплющувати очі на проблеми чи конфлікти у колах духовенства. Проте звернімося до моделі представлення проблеми у західних медіа, де використовують алгоритм bias або ж «балансу», представляючи різні сторони медалі. Попереднє судження плавно переплітається з третім висновком. На жаль, у світських медіа найбільш комфортно висвітлювати Церкву лише крізь призму скандалів і сенсацій. Якщо ж звернутися до згаданого заголовку, то виникає таке враження, ніби глава Церкви більше нічого і не робив п’ять останніх років, як тільки вирішував конфлікти. Знову-таки, відсутнє відчуття балансу, бо журналіст не хоче і не має бажання зануритись у життя Церкви, проаналізувати різні його боки, зважити для себе все добре і погане, а тоді писати матеріал. Тут постає проблема, про яку вдало пише Нік Дейвіс у «Новинах пласкої Землі». Аналізуючи медіа-ринок Великобританії, автор вважає, що однією із головних проблем сучасної фабрики новин є «прес-релізм», або ж поверховість висвітлення. Журналісти скаржаться на те, що не мають часу писати якісні аналітичні тексти. Насправді йдеться не про час, а про бажання, про медіа-лінощі, коли простіше скопіювати новину чи текст в інформаційної агенції, яка «годує» медіа-сферу, додати кілька перчинок, і ось — трафіку чи рейтингу досягнуто.

Гадаю, всім нам, журналістам, варто розуміти, що наші повідомлення у медіа — це не месиджі у відкритий простір, маємо усвідомлювати велику відповідальність за кожне слово, адже воно формує думку в суспільстві, визначає пріоритети для духовних цінностей, без яких соціум просто перестане нормально функціонувати. На мою думку, треба відійти від концепцій make money і «прес-релізму», якщо ми дійсно хочемо змін!