Захисники діляться на тих, хто добре знає закон, і на тих, хто добре знає суддів
— Обов’язки дуже розширилися. До прийняття Закону України «Про адвокатуру» роль адвоката обмежувалася захистом інтересів громадян і юридичних осіб у суді та інших правоохоронних органах. Тепер же він представляє захист не лише в суді, але й у представницьких, виконавчих органах влади — буквально в усіх процесах, де бере участь його клієнт. Таке розширення повноважень нормальне при демократизації суспільства. В основі цього підходу лежить принцип професіоналізму. За будь-якого державного устрою штани все одно шиють кравці. А правозастосовна діяльність набагато складніша за кравецьке мистецтво, але багато хто чомусь вважає, що самі здатні розібратися і захищати свої інтереси. В результаті програють.
Закони треба знати, це аксіома. Те, що їх знають судді та прокурори, зовсім недостатньо для суспільства, бо це знання одностороннє. Ось чому потрібен адвокат.
Закон про адвокатуру, прийнятий сім років тому, скасував корпоративність у цій сфері. Раніше, якщо ви пам’ятаєте, існували колегії адвокатів. Вступити туди було дуже важко, існували граничні кількості членів колегій у кожній області. Як не смішно, ці квоти встановлювалися не від потреб правозахисту, а від кількості... робочих місць у приміщенні колегії. Були черги на заняття вакансій, були скандали в нашому цеху. Тепер адвокатською діяльністю може займатися будь-який юрист із вищою освітою та стажем практичної роботи не менше двох років, який здав кваліфікаційний екзамен. Приймати клієнтів він може хоч у себе на квартирі.
Отже, замкнену систему зруйновано, захисників з’явилося багато. Але підстерегла інша небезпека — молоді адвокати почали варитися у власному соку, не маючи можливості переймати досвід у старших. Нині адвокатська громадськість готує зміни до Закону «Про адвокатуру». Ми хочемо зробити обов’язковим членство в Спілці адвокатів (зараз воно добровільне), а обласні відділення нашої Спілки слід зобов’язати налагодити систему навчання і контролю. Ось стаття в журналі «Адвокат». Тут я ставлю питання про те, що необхідно відтворювати систему підготовки і перепідготовки кадрів.
Коротше кажучи, українська адвокатура розуміє свою роль у правовій державі й робить зусилля для поліпшення діяльності. Інша справа, що в пору економічного безладу захисту не вдається розгорнутися. Адвокатські послуги завжди платні, це для нас джерело існування, а убоге населення не має для цього коштів. Але ми віримо, що Україна розбагатіє обов’язково, в нас є всі умови для цього. Не вистачає розумних керівників, але це — справа часу. Я вважаю, що до незалежності Україна не була готова тільки тому, що не мала людей із державним розумом — всі таланти викачувала Москва. Не бачу таких і зараз. Але рано чи пізно час все виправляє. Або поступово виховаються люди, або природа підкине генія з державним розумом. Я — оптиміст.
— У майбутнє, звісно, хочеться вірити, але розгул злочинності якось не надихає. Яка роль захисту в цьому процесі суспільного життя?
— В найширшому значенні наша адвокатура зараз бореться з правовим нігілізмом, що пронизує наше суспільство зверху до низу. Владні структури не вірять у верховенство права. Ось приклади. Верховна Рада — вищий законодавчий орган. Здавалося б, видаючи закони, він повинен вважати їх обов’язковими передусім для себе. В Конституції України, і в новій, і в старій, є положення, що жоден закон не може бути введений в дію раніше його опублікування. Тим часом ВР, приймаючи деякі закони про податки, вводить їх у дію заднім числом. Я ставив питання депутатам-юристам: як ви можете так чинити? Вони розводять руками: треба, мовляв, інтереси держави...
— Горезвісними інтересами держави керуються не лише депутати, але й багато які чиновники, що насаджують несправедливість.
— Так-так. Але це особлива тема, ми до неї ще повернемося. Президент, гарант Конституції, своїми указами часто порушує закони, прийняті Верховною Радою. За Конституцією всі питання оподаткування належать до виняткової компетенції Верховної Ради. Але ось Леонід Данилович вводить правила, що суперечать закону. Протягом місяця Верховна Рада повинна або прийняти, або відхилити відповідний законопроект, поданий Президентом одночасно з виданням указу. А якщо вона його не розгляне протягом цього терміну, то указ набуває силу закону. Частіше за все у Верховної Ради руки до цього не доходять, чим і користується виконавча влада. Хитрий прийом, звісно, але в правовій державі використовувати східну підступність якось негоже.
Верховний суд, вищий конституційний орган, порушує Основний Закон! У Конституції записано, що голова Верховного суду України обирається на пленумі ВР таємним голосуванням членів Верховного суду. Починаючи з моменту введення Конституції наш голова Віталій Федорович Бойко не легітимний: скоро вже три роки, як він не ставить питання про вибори. Напевно, боїться, що таємним голосуванням його не оберуть. Таким чином, Верховний суд держави очолює людина, яка за Конституцією не є головою. Я про це писав і у Верховну Раду, і Президенту, і в Інститут права Національної академії, і в журнал «Адвокат». Тільки з адміністрації Президента надійшла відповідь, що мій лист передано в Міністерство юстиції. Неначе Верховний суд — це підрозділ Мін’юсті! Це було півтора року тому. Більше ніхто не спромігся відповісти.
За такого ставлення верхів до законів виконавча влада на всіх рівнях їх бездумно порушує. Біда України не в тому, що в нас мало розумних міністрів, а в тому, що вони не слухняні закону. Правова держава в широкому значенні — це рівність перед законом не лише всіх громадян, але й відповідальність держави щодо громадянина.
— Мені здається, що чиновницьке свавілля існує не тому, що в нас погані чиновники. Нормальні вони люди. Але усвідомлення того, що є певна вища мета держави, перед якою інтереси і права людини — це ніщо, дозволяє чиновнику порушувати закон, залишаючись задоволеним собою. Адже уявлення про вищу мету в нашому суспільстві було завжди.
— Згодний. Плюс абсолютна безкарність держави щодо людини. У Харкові була дуже сильна і добре працююча страхова компанія «Аско». Зробивши перевірки, податкова інспекція прийшла до висновку, що компанія зобов’язана була утримувати 20% зі страхових відшкодувань громадянам як із прибуткового податку із заробітку. Цього, звісно, не робилося, і «Аско» нарахували 103 мільярди карбованців. Рахунок було заблоковано, компанія перестала працювати, а вкладники зазнали збитків. Ми звернулися до податкової адміністрації — марно. Потім до арбітражного суду. Він визнав рішення незаконним: страхове відшкодування — не заробіток. Але це сталося через рік. Компанія була вже розорена. Справу можна продовжувати в судовому порядку, але порушувати її вже було нікому, «Аско» перестала бути юридичною особою. Постраждали тисячі громадян. Відповідальність за це ніхто не поніс. Тим більше держава втрат не компенсувала...
— Відомий харківський правозахисник Євген Захаров стверджує, що в останні роки проблема дотримання прав людини в Україні загострилася, що зараз порушень стало більше, ніж у перші роки незалежності.
— Не буду вдаватися в політичні оцінки, але скажу, що за існування Радянського Союзу багато які невирішені в Харкові карні справи або господарські спори можна було вирішити в Києві, потім у Москві. Зараз залишився Київ як остання інстанція. Стало менше органів, які можуть втрутитися. Але я думаю, що погіршення, про яке йдеться, — це хвороба росту. Ніяк не стабілізується діяльність Генеральної прокуратури, немає грунтовної служби в апараті гаранта Конституції — Президента. Але колись все влаштується.
— Давиде Аркадійовичу, вам доводиться захищати підсудних, що підпадають під «розстрільні» статті? Чи вдається вам відвести від них смертну кару і як взагалі ви ставитеся до вищої міри покарання? Ідеологи демократії прямо пов’язують існування цього інституту з основним правом людини на життя. Але, здається, наша громадськість проти її скасування.
— Останнього мого підзахисного розстріляли 25 років тому, я навіть прізвище пам’ятаю: Науменко. Відтоді інших вдавалося захищати. Для мене це не просто справа адвокатської честі. Я в принципі проти смертної кари, вважаю її середньовічною дикістю. Так, лиходійства злочинця бувають жахливі. Але смерть — це не покарання, а помста. Мертвий вже не зрозуміє своєї провини і не розкається. Взагалі злочинність викорінюється не жорстокістю покарань, а їх невідворотністю. Це ще Ленін говорив, а він був, як відомо, присяжний повірений.
— Деякі фахівці права стверджують, що для вдосконалення судової системи нам необхідний суд присяжних.
— Не думаю. Хоча для адвоката такий суд зручніший. Присяжні схильні до емоцій, їх можна зворушити закликами до милосердя. Відомий такий випадок. Знаменитий російський адвокат Федір Никифорович Плєвако посперечався, що доб’ється виправдання підсудного за п’ять хвилин. А той був священиком. Коли почалося слухання його справи, Плєвако звернувся до присяжних: «Панове, цей підсудний багато разів відпускав вам гріхи. Відпустіть один раз і ви йому!» На професійного суддю такий довід не подіяв би, а присяжні винесли виправдувальний вердикт.
Так, суд присяжних більш незалежний, менш схильний «до телефонного» права, але досвідчений суддя знає, як ним все-таки управляти. Крім того, в нас є інститут народних засідателів, який діє в особливо важливих процесах. Наприклад, при слуханні справ із бандитизму, кваліфікованих вбивств. Загалом, якщо і вводити суд присяжних, то лише для деяких категорій справ.
Що дійсно необхідно, так це відтворити процедуру апеляції підсудного. Це коли на його вимогу суд більш високої інстанції розглядає справу знову за першою інстанцією. В нас діє процедура касації — розгляд справи судом більш високої інстанції за матеріалами процесу. Це не одне і те саме, бо при касації ні обвинувачення, ні захист участі не беруть.
— Ви сказали про «телефонне» право. Хіба воно в нас існує?
— «Телефонне» право буде завжди. І скрізь. В Америці кажуть, що адвокати діляться на дві категорії: на тих, хто добре знає закон, і на тих, хто добре знає суддів. У нас це «право» дещо видозмінилося. Якщо раніше перший секретар обкому партії міг викликати до себе голову обласного суду і сказати, як має бути вирішена та чи інша справа, то тепер до суддів приїжджають і «просять». Виходячи з «вищих інтересів». Упевнений, що якби існувала процедура апеляції, ефективність таких «прохань» була б вельми невисокою.
— Давиде Аркадійовичу, вам доводилося брати участь у процесах, де однією зі сторін був засіб масової інформації? Чи не здається вам, що наше законодавство про пресу, яке, здавалося б, гарантує демократизацію суспільства, на практиці поступово перетворилося на палицю проти демократії? З газетами і телекомпаніями судяться «скривджені» й колосальними штрафами пускають їх з торбами. Адже преса й покликана бути ланцюговим псом демократії.
— Та ні, законодавство цілком задовільне. Такі процеси проходять тому, що редакції не вміють ним користуватися. В законі передбачається можливість вирішити суперечку з особою, яка вважає себе скривдженою, не вдаючись до суду. Якщо питання, підняте в передачі або публікації, спірне, то необхідно надати місце або ефірний час для заперечень опонента. Якщо доказів недостатньо, то можна опублікувати спростування і вибачитися перед несправедливо скривдженим. Але преса вдається до такого методу дуже рідко, мабуть, побоюючись втратити свій авторитет.
Щодо розміру компенсацій за моральну шкоду, то, на жаль, нормативів не існує ніде. І взагалі в таких спорах треба обов’язково звертатися до адвоката. Але, наскільки я знаю, українські засоби масової інформації надто рідко використовують хороших адвокатів.
— Тему нашої розмови визначено редактором як «Адвокат у правовій державі». Ми говорили про справи наші, домашні. Як ви вважаєте, слово «правове» варто брати в лапки?
— Мабуть, не треба.
