ЗАКОН РУКИ,

Нарешті місто дочекалося, що він повернувся додому. Здалека. Через довгі літа після того, як підірвався на міні чи впав, уражений кулею моджахеда. Скільки ж то йому було б сьогодні? Років сорок або трохи більше...

Отож, він таки повернувся додому. Вилитий з бронзи – у польових строях, з автоматом напереваги, ніж-багнет під рукою, що не здригнеться. Мужнє обличчя, на якому не майне й тінь сумнівів, – кому, навіщо, з якої принуки потрібне було його життя, що тільки-но починалося? Загинув при виконанні високого інтернаціонального обов’язку – так тоді відповідала офіційна пропаганда на ці й інші жахливі та німі запитання його вбитих горем батьків.

Він, вилитий з бронзи і встановлений на п’єдестал, уособлює сімнадцятьох, які не повернулися з чужої війни до Хмельницького; сотні, які не повернулися до рідного краю; тисячі, які не повернулися в Україну. Хистом та наснагою Миколи й Богдана Мазурів, талановитих батька й сина, його поставлено на земну кулю, за яку тут, на Театральній, править невисокий п’єдестал. Над ним зависла чиясь рука, також з бронзи. Їй, звісно, не зупинити земну кулю, що крутиться. Одначе вона, ця лиха рука, легко переставляє полки та дивізії, армії. Солдат, наче пішак на шахівницi, у руці, яка пересуває його з Хмельницького чи з якихось забутих Богом і людьми Шидловець аж в Афганістан або якусь іншу гарячу точку планети. Що їй до того, що в нього душа, мати, батько, дружина?!

Про глухі Шидлівці Чемеровецького району не знічев’я згадано. Лихою волею чотирнадцять літ тому туди привезли цинкову домовину під почесною вартою бойових соратників і друзів убитого. Нещасна мати, аби востаннє надивитися на свого сина, крадькома відчинила домовину, а там... порожнеча. Й досі не йме віри, що від його плоті й крові нічого не залишилося, виглядає сина з далекого чужого краю...

«Помиляються правителі, а страждає народ», – викарбувано вирок на земній кулі — п’єдесталі пам’ятника «афганцям», Аби уроки історії не забулися. Так, мабуть, вважали 1060 «афганців», яким таки судилося повернутися до Хмельницького. Скаліченими або пораненими, та всі – з незагойними ранами у зболених душах.

Найвищі правителі – найбільша кров. Паралельно ж до Театральної – вулиця Пилипчука у Хмельницькому. Один-єдиний син своєї матері також не повернувся додому. І його, Володимира Пилипчука, привезли додому під почесною вартою. Розповіли після поминального обіду, що весь батальйон, у складі якого був і він, поліг у Пандшерській ущелині. Мотострілецький полк, що мав забезпечити прикриття, не пройшов вузькою стежкою за живою силою. Доповіли вчасно генералові, що не пройде, бо тісно. А він? Наказ, нагадав суворо, не обговорюється, а виконується, мать-перемать. Загинули, та наказ виконали.

Десять літ стояли «афганці» за цей пам’ятник, що встановлюється на Театральній. Наче штурмом, без технічного прикриття, брали неприступну скелю десь під Кандагаром. Наступали й відступали, зазнавали втрат, шукали, знаходили, знову втрачали...

Бездушний чиновник, чорнильна душа, буцімто йшов назустріч побажанням живих героїв, які «серед нас після участі у локальній війні». Вирішили відбутися двома залізобетонними брилами й гранітною плитою, на якій викарбували б прізвища, ініціали та військові звання загиблих. «Знайшли» гроші, та поки складався проект, тодішні купоно-карбованці зажерлива інфляція «з’їла».

Відтак загострилося питання про місце для монумента. Хтось iз архітектурної комісії рішуче йшов у контратаку. Не слід, мовляв, перетворювати чудовий центр нашого прекрасного міста у меморіал. І взагалі, ніхто їх в Афганістан не відправляв, то й не треба увічнювати у камені тоталітарний режим. Ще говорив про цвинтар, де місце для пам’ятників загиблим і померлим. Нарешті, встановили для пам’ятника останній рубіж – територію лікарні.

Весь цей час, поки тривали баталії навколо світлої пам’яті вбитих, земна куля, звісно, крутилася, не зважала ні на що. Не стояло на місці й усе, що на ній. Став головою обласної ради Микола Приступа, який мужньо виконував інтернаціональний обов’язок, повернувся додому орденоносцем. На жаль, рано пішла з життя талановита, щира та душевна Людмира Мазур, яка опікувалася проектом пам’ятникa, ділилася враженнями про перебіг драматичних подій довкола місця та грошей із своїм чоловіком Миколою та сином Богданом, відомими у світі скульпторами.

Ледь отямившись від непоправної втрати дорогої дружини, Микола Мазур зустрівся з «афганцями», висловив свої міркування щодо пам’ятника і місця для нього. Звісно, порозумілися: на території лікарні зазвичай увічнюють у скульптурному матеріалі добру пам’ять про світило науки чи медичної практики... Сказав і про проект, вистражданий його сім’єю як за життя Людмили, так і після її передчасної кончини...

Одне-єдине людське життя дорожче за всю валюту світу. Для родичів і близьких того, хто не повернувся з чужої війни. І для тих, кому судилося повернутися звідти ж. Ось вона, сувора, сіра та буденна проза житейських реалій на тлі виконаного «інтернаціонального обов’язку»: де взяти гроші для втілення у бронзу талановитого задуму Мазурів? Якби не Микола Приступа, то пам’ятника ще довго не було б, – вважають «афганці» Хмельницького. Нарешті турботи Миколи Івановича поділили й «батьки» міста – фінансували транспортування пам’ятника з Києва до Хмельницького, організували роботи з упорядкування місця, на яке повернувся бронзовий воїн.

Щось є у природі таке, що тяжко вкладається в голові. Це, зокрема, те, що називається збігом обставин. Минали роки, поки «афганці», повернувшись додому, шукали та знаходили себе і своїх, об’єднувалися довкола споминів про загиблих товаришів, виколисували плани про увічнення їхньої світлої пам’яті, добивалися свого й, нарешті, добилися аж тоді, у ті дні, коли світ здригнувся, знову заговорив про Афганістан. Та що ж тут такого? – виникає питання. Хтось скаже: ніякої містики, звичайний збіг випадкових обставин. Тут-таки зробить рішучий крок уперед мудрий опонент того, хто так скаже. Він, знавець законів діалектики, нагадає про історію, що має властивість повторюватися...

Тоді були моджахеди, душмани, наразі таліби. Вже інші генерали складають плани наступу для своїх найвищих правителів, які, ясна річ, виконують народну волю. Й інші політологи, послідовники ідеологів, усіляко обгрунтовують висновок про необхідність покласти край тероризмові раз і назавжди, на віки-вічні. Й інші мужні чоловіки, як показують по телевізору, готуються до відчайдушних поєдинків не на життя, а на смерть з проклятим тероризмом. Це, виявляється, ті, у кого робота така. Вони начебто задоволені: одержують великі гроші, озброєні до зубів і навчені перемагати у будь-яких умовах і будь-якого противника.

Ці – за гроші. Ті ж, які не повернулися до Хмельницького, інших міст і сіл країни, – за «інтернаціональну ідею». Є істотна відмінність. Хоча сліпа куля не вибирає поміж тих, кому наказано бути високоідейним, і тих, хто просто за гроші знайшов собі таке призначення земне, – бути мішенню і стріляти у живу мішень.

Пам’ятник на вулиці Театральній у Хмельницькому – то не просто талановитий витвір монументального мистецтва, в якому скульптори висловили свій чесний погляд на минулі події. Пам’ятник потрібний не тим, кому встановлюється (вони, на жаль, уже давно не знають ні радощів, ні печалі); навіть не тим, які його вистраждали і схвалили глибокий задум художників (в них своя, особлива пам’ять – зболеного серця), а народу, нинішньому й прийдешньому поколінням. І – народам...

Ідуть вулицею Театральною перехожі. Зупиняються. Вгадують глибокий зміст монументального твору, відкриття якого заплановано на один iз останніх днів жовтня. Згадують, співставляють. Ще, можливо, уявляють, що десь там, за морями-океанами, хтось iз художників уже виколисує свій задум про увічнення Пам’яті героїв. Знає ж бо: без жертв не буває ні перемог, ні поразок. Там, за океаном, сумнівається і народ – перші демонстранти вже вийшли на вулиці мегаполісів, згадують про В’єтнам. У палких дискусіях говорять про грунт, з якого виростає і розростається тероризм; про тих, хто щедро вдобрює цей грунт. Та, мабуть, пізно полеміку вести – рішуча рука правителя вже відправляє людей на гарячу точку...