«Залишилися тільки з вогнепальною зброєю...»

Артем Кравченко родом з невеличкого степового містечка Верхівцеве (станцію з такою назвою знають усі, хто їздив київським потягом на Дніпропетровськ і далі на Крим). Ще під час навчання у виші успішно стартував у бізнесі. Та це не його пріоритети. Неформальний лідер місцевої молоді, організатор низки просвітницьких і патріотичних акцій, з початком війни на Донбасі Артем без роздумів став добровольцем полку територіальної оборони «Дніпро-1». У подіях під Іловайськом дістав три кульові поранення. Смерть показала йому своє обличчя, але дала шанс вирватись. На сьогодні він — інвалід ІІІ групи, очолює громадську організацію, гуртує учасників АТО, готується до місцевих виборів.

Пропонуємо читачам розповідь Артема, яку кореспондентка «Дня» записала в Дніпропетровській обласній лікарні ім. І.І. Мечникова 4 вересня 2014 року. Вона є своєрідним документальним свідоцтвом для встановлення усіх обставин Іловайської трагедії і покарання винних:

«У нашому учбовому взводі з п’ятнадцяти десятеро загинули та зникли безвісти. «Дніпро-1» — це добровольчий батальйон, кістяк його — 50% мешканці області, інші 50% — уся Україна (зі мною були — зі Сніжного вчитель російської мови, вчитель історії з Донецька). Після вишколу на полігоні, ми тиждень були тут, працювали як патрульна служба. Потім виїхали до Іловайська, там були 14 днів. Було важко. В першому бою ми отримали двох «двохсотих». Деякі хлопці злякались, вони не очікували, що так буде, психологічно зламались, як побачили смерть перед очима, зрозуміли, що війна — це не для них.

Другий день був важкий. Ми вже зайшли в Іловайськ, зайняли кругову оборону, заночували і потім знову вийшли, тому що сили були нерівні. У них була артилерія, у нас нічого: у танка заклинило гармату, у БТР пробило бак, тобто ми залишилися тільки з вогнепальною зброєю. До речі, нас зупинив блокпост, який містився на території церкви Московського патріархату, там був потужний укріпрайон, було дуже важко, деякі хлопці ніяк не могли повірити, що треба буде бомбити церкву, але іншого варіанту ми не мали.

У Іловайську нам протистояли професіональні військові, тому що всі укріплення були настільки професійні, що ми їм тільки заздрили. Окопи бетонні, важко підступитися без техніки. Техніки ми не мали, тому і відступили наступного дня».

«У НАС БУЛО ТРИ БМП, ЯКІ НАЗИВАЛИСЬ «ВІРА», «НАДІЯ», «ЛЮБОВ»...»

«Ми увійшли в Старобешеве, заночували там. Батальйони «Шахтарськ» і «Азов» відмовилися йти на допомогу в Іловайськ, а ми пішли на підмогу «Донбасу», який зайшов і закріпився по інший бік міста. Іловайськ — місто з 12 тисячами населення, розділяє його дорога, це великий залізничний вузол, більшість людей працює на залізниці. Ми зайшли і були там 11 днів. Ходили в атаку. Коли зайшли російські війська, і ми дізнались, що нас оточують, то зайняли оборону біля школи. Три атаки відбили, потім пішли в контрнаступ, після того нас уже просто бомбили систематично: чотири рази в день — «Град», «Ураган»... У нас майже кожного дня були «двохсоті», тому що вони просто бомбили...

Складалося враження, що не вони сепаратисти, або, як вони кажуть «ополченці», а ми. У них є все, у нас немає нічого. У нас було три БМП, які називались «Віра», «Надія», «Любов». Танків ми не мали, зарядів на міномети теж. За цей період, що ми були в Іловайську, в усіх нерви здавали. Знали, що котел закривається. Ну а потім, я так зрозумів, на рівні вищого керівництва міждержавного нам дали сигнал, щоб ми виходили до дев’ятої вечора, але все-таки ми не вийшли. Сказали, що завтра о п’ятій ранку спереду поїде БТР російський із сигнальними ракетами, і нас пропустять. Ми віддаємо їхніх полонених — нас випускають.

У самому Іловайську нас було чоловік 500 — 600, з «Донбасу» — 200, нас — чоловік 50 було. Були з Івано-Франківська — 30, з Волині — 30 і 100 з «Миротворця» плюс ще військові. Потім ми позбирали ще тих, хто були в селах, нас десь тисяча йшла, колона була дуже довга. Це був цивільний транспорт, не військовий. Я сам їхав у мікроавтобусі «Спринтер». Нам сказали, що будуть провокації, щоб ми не піддавались. По нас стріляти не будуть, та можуть провокувати».

«ЦЕ БУЛА ЗАПЛАНОВАНА І ДУЖЕ ГРАМОТНО ПОБУДОВАНА ЗАСІДКА»

«Їхали не по дорозі, полями. Від Іловайська до Старобешевого, пам’ятаю, намотали 42 кілометри. Потім по нас почали стріляти з мінометів. Спочатку в наш бік, але за нас або перед нами, потім уже почали по колоні. Спричинилася паніка, наш мікроавтобус заглух, уся моя група (переважно хлопці молоді були) вибігла, навіть речей не взяли. Я останній був у автобусі своєму, дочекався, поки всі вийдуть, знайшов свій рюкзак і забрав його. Від групи відстав, вони зразу стрибнули в транспорт, який їхав наступним, а я сів у автобус батальйона «Миротворець». Це був «Богдан» без вікон.

Ми почали прориватись крізь шквальний вогонь з вогнепальної зброї. Заїхали в село Новокатеринівка, дорога там вузька, праворуч — річка, ліворуч — великий схил. Вони звідти по нас почали стріляти, це ідеальна точка була. Вони нас чекали. Знали, що будемо тут проходити. Це була запланована і дуже грамотно побудована засідка. Шансів не було. Вони мали гармати, танки, автоматичні гранатомети. Це була професіональна російська армія.

Я пам’ятаю, що в автобусі нас уже мало залишилось, бо хлопці повистрибували. Я присів, зі мною поруч хлопець запитує: «Що, не боїшся?» — і зразу йому в спину потрапила куля і мені — в плече. Я вибіг з автобуса і заліг. Зі схилу лупили з автоматів, у мене хлопець забрав автомат, бо в нього не було, він його загубив і почав відстрілюватися з мого автомата, мою руку прострелили. Поряд стояв покинутий пікап «Нісан» нашого батальйону «Дніпро-1». Ми залізли в нього і проїхали хвилин 5-6, і вже виїхали із села, там потрапили в засідку, нас підірвали. Я відчиняю двері, випадаю з пікапа і бачу, що під колесом лежить побратим Богдан. Піднімаю його (він, імовірно, був мертвий), і одразу дістав дві кулі. Одна пробила зап’ястя, а інша — ногу. Почав відповзати, був трошки шоковий стан, але мозок працював ще, і все нормально було. Зрозумів, що зараз доб’ють наш пікап, бо він не вибухнув, Десь метрів на 10 — 15 відповз, і тут пряме потрапляння в пікап — боєкомплект починає вибухати.

«ПІВКОЛОНИ НАШОЇ ЗАГИНУЛО ТАМ»

Осколки відлітали і падали. На мені горіла форма, але чомусь не відчував болю. Лежав на полі. Прийняв рішення прикинутись мертвим та дочекатись темряви, потім повзти до своїх. Зразу наді мною наші два літаки пролетіли дуже низько, вони нічого не бомбили, може, на завдання летіли. Я чекав темряви. І тут почала йти колона російської техніки, проїжджала метрів за десять від нас. Останній зупинився, звідти вийшов хлопець, років 17 — 19, підійшов до мене, постукав по плечу, спитав, чи я живий. Я сказав: «Допоможи». Він забрав мій бронежилет та боєкомплект, що лежав поряд зі мною, і пішов.

Я почав повзти до посадки. До неї було метрів двісті. Доліз, ліг там переночувати. Усю ніч йшла російська техніка, нарахував понад 100 одиниць. Я зрозумів, що з наших ніхто не прийде. Зранку дуже хотілось пити, я пив сечу. Потихеньку ліз до села. Повз мене проїжджала час від часу російська техніка, я в ті хвилини прикидався мертвим. Ніхто на мене уваги не звертав, бо навколо було багато мертвих. Півколони нашої загинуло там, чоловік 400, не менше. Деяких хлопців клали просто в автобусі, вони не встигали вийти. Я повз до того села і сподівався, що нікого не зустріну, не потраплю в полон. Доліз до огорожі першого дому. Там були свійські тварини — свині, кози, якесь господарство. Почав пити воду зі свинячого корита, свині кусалися. Попив, тоді доліз до середини двору і ліг без сил.

Мене побачив господар, підійшов, спитав, хто я такий, звідки. Затяг мене до якогось хліву. Спитав, чи російський я, чи український. Я сказав, що український. Чоловікові це не сподобалось, бо він був за «ДНР», сипав словами «київська хунта», «Порошенко і Коломойський — бандити». Але йому було мене шкода, напевно, я дуже погано виглядав, кров добу текла. Він нагодував мене, сказав, що віддасть російським солдатам, що вони не звірі. Я попросив перев’язати мені руку, він сказав, що в нього там у дворі ще шестеро лежать, на сонці вони завоняються: «Я їх у землю закопаю, в них є телефони, подзвоню рідні, скажу, де вони, нехай приїдуть, заберуть хлопців та поховають».

За півгодини під’їхали російські БТР, забрали мене, повезли на гору, там були ще наші полонені. Ми почали спілкуватися, мене перев’язали російські солдати. Більшості було за 30 років, і вони були строковики. Вони грамотні, начитані, але всі зазомбовані. Зразу запитали: «Ти знаешь, кто мы такие?» Я кажу: «Ви російські солдати, я по мові чую». Вони здивувались, шевронів у них не було. Я спілкувався українською за звичкою. Тільки один зробив мені зауваження, каже: «Я тебя не понимаю, говори по-русски». Ми довго з ними спілкувалися на всі теми — про Путіна, зарплати. Вони спочатку говорили, що Путін хороший. Потім між собою сперечалися, коли я їм казав, що це ненормально, що у вас навіть мерів і сільських голів не вибирають, а призначають. Тобто взагалі у вас народ — ніхто, вони з цим погоджувались. Вони розповідали мені про дитячі концтабори, а я їм кажу: «Це міф».

Деякі з російських військових обурювались — чого вони мають бути тут? Деякі вважали, що виконують дуже світлу місію — наводять лад, щоб у нас не вбивали дітей, жінок. Один до мене дуже добре ставився. Офіцер, йому було років 35, усюди мене супроводжував, і коли мене перевантажували, побажав мені здоров’я, і щоб усе було у мене нормально. Все одно це не звільняє їх від відповідальності за те горе, яке вони принесли на землю України!

Мені пощастило, бо ці війська були три дні у нас, тому такої ненависті між нами не було. Наступного дня мене з іншими хлопцями перевезли на крайній блокпост під Старобешеве. Там стояло двадцять «швидких допомог» Червоного Хреста, мене туди перевантажили, довезли до Волновахи, там чекав гелікоптер, який забрав нас і перемістив у польовий шпиталь у Запорізькій області. Там мені надали першу допомогу. В той же день увечері мене доправили гелікоптером у Дніпропетровськ.