Замість квітів – ліки

І цього року учні, які живуть в одному зі спальних районів Луцька і навчаються в гімназії № 21 імені академіка Кравчука, мали особливе 1 вересня. У школу вони несли не квіти, а... гроші. І цього року діти, батьки і вчителі жертвували кошти на підтримку української армії. «Замість квітів — ліки» — так назвали в гімназії цьогорічну першовересневу акцію. Збиралися кошти для допомоги двох поранених українських військових: Віталія Клеха, бійця 128-ї бригади, і Станіслава Силика із «рідної» волинської 14-ї бригади.

Перший був тяжко поранений під час обстрілу групи українських військових під Бахмутом на Донеччині, перебував у лікарні в Дніпрі, а другий проходив курс лікування у військовому госпіталі в Києві. Про Віталія повідомили капелани, а про Станіслава, тяжко пораненого снайперською кулею під Попасною, написала на сторінці в соцмережі волонтер Наталія ПОПОВА. «Давайте не забувати не лише на свята, а й у буденному житті — завдяки кому ми сьогодні не окуповані і маємо цю незалежність», — закликала Наталія Попова. І якщо більшість, на жаль, прочитала ці повідомлення, позітхала — і забула, то в луцькій 21-й гімназії їх не оминули увагою.

32 тисячі гривень — ось скільки пожертвували діти, батьки й учителі на лікування цих двох бійців, розділивши зібрану суму порівну і переказавши її на картки рідних поранених. Повідомлення з фінансовим звітом оперативно з’явилося на сайті гімназії. Сума вражає. Можливо, на квіти витратили б і менше, а може, й не менше. Та скільки потрібно людині букетів, аби втішитися, а потім їх викинути у смітник?.. «Якщо мовчати, не нагадувати, що неоголошена війна насправді нікуди не поділася з України, то буде здаватися, що тут, у нас, її і нема, — міркує Оксана КОВАЛЬ, заступник директора гімназії. — А насправді ця біда вже давно у нас, просто не всім болить чужа рана, якщо війна оминула конкретну родину». Вона каже, що коли проходить повз Стелу пам’яті на Театральному майдані в Луцьку, то, вдивляючись в обличчя загиблих учасників неоголошеної війни на сході, героїв Небесної Сотні, бачить в їхніх очах те, чого раніше, можливо, у них і не було. Відчувається, що це воїни, чоловіки, хоча багато хто рано змужнів, але відійшов у вічність, знаючи, що захищає Україну.

Пожертви на допомогу українським військовим замість традиційних квітів у гімназії почали збирати ще у вересні 2014-го. Так само збирають кошти і на останній дзвоник. І якщо хтось та принесе квіти, то їх віднесуть до могили героя Небесної Сотні Василя Мойсея, похованого на меморіалі пам’яті, і до Стели героїв на Театральному майдані. Загалом сума пожертв стабільна, плюс-мінус 30 тисяч гривень. Щоразу! Збирали на операцію бійцеві 51-ї бригади Василю Кропиві, котрий вижив на розстріляному блокпосту під Волновахою у травні 2014-го, але втратив зір, — і захиснику Донецького аеропорту Андрієві Луцику, котрий постраждав від дуже тяжкого обмороження рук. Купували військовим біноклі, теплий одяг і навіть — тепловізор! Передавали пироги — ящиками і новорічні подарунки — сотнями.

Здається, це так просто: не оминути увагою, не забути. Насправді, це досить важко, з різних міркувань, бо ініціативу гімназії імені Михайла Кравчука якось не дуже підтримують в інших навчальних закладах. Звиклося відзначати свята «по старинці», традиційно? «Ми теж думали, чи варто і на першовересневій лінійці, і на останньому дзвонику робити хвилину пам’яті загиблих у цій неоголошеній війні? — каже Оксана Коваль. — Але все ж вирішили, що не можемо, не мусимо без цієї хвилини обійтися, бо то свята справа. І знаєте, вона зовсім не заважає святковому настрою, навпаки, допомагає цінувати свята і радощі повсякденного життя». Поруч із 21-ю гімназією волонтери і родини загиблих на війні заклали Сквер пам’яті. Власне, це був невеликий оазис природи серед багатоповерхової забудови, де практично було місце лише для прогулянок мам з колясками, та ще тут вигулювали собак... Але іншого місця не знайшлося, і молоді клени — іменні, з табличками біля кожного деревця — на честь кого висаджені, таки з’явилися. Та й стали помалу заростати травою... «Одна з наших вчительок розказує: ішла через цей сквер, побачила жінку, котра обіймала деревце, плакала, сказала, що то деревце її сина. Тому для когось це може бути піар, а для рідних такий сквер — дуже емоційна річ. І ми, звісно, не могли байдуже дивитися, як тут заростає», — каже Оксана Коваль. І полоти траву виходять учителі з учнями, працюють на рівних, а не командують. Такий особистий приклад, вважають, дасть кращий результат, аніж найпоказовіша виховна година.

Особистісне ставлення — ось що має бути у ставленні до подій у країні, до поранених, загиблих під час подій на сході. Його тут виховують не тільки акціями «Замість квітів — ліки». Один із учителів сам був учасником АТО і привіз з фронту записані на смартфон сюжети бойових буднів. Звуки пострілів, вибухів, сліди в нічному небі від «градів», якими обстрілювали українські позиції, бліндажі, умови, в яких живуть солдати... Діти дивляться ці записи з великим інтересом, починають сприймати війну не як прогулянку десь далеко, а як реально страшну річ. І безцінним було перебування делегації учнів гімназії у Волновасі. Це — місто-побратим Луцька, волноваські діти часто відпочивають у нас на канікулах, але ще ніколи раніше луцькі діти не бували у Волновасі. Групу супроводжували заступники директора 21-ї гімназії Оксана Коваль та Оксана Мартинюк.

Власне, їх запросили взяти участь в інтелектуальному фестивалі, який проводять у Волновасі наприкінці навчального року. І луцька команда виступила доволі успішно. Але головним було спілкування саме там, недалеко від лінії фронту, коли почуття особливі, неймовірно емоційною була поїздка на місце розстрілу блокпоста 51-ї бригади під Волновахою (тоді лише в Луцьку одночасно хоронили чотирьох воїнів)... Побувати у храмі, який споруджено на околиці Волновахи у пам’ять про загиблих воїнів, на знак єднання Луцька і Волновахи — це було щось особливе. Бо одна справа — збирати кошти на спорудження цього храму (а жертвувала вся Волинь, і 21-ша гімназія також), а інша — бачити, куди і задля чого використані твої кошти.