ЗАПИТАННЯ «Дня»

Юрій ПАХОМОВ, академік НАН України, директор Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України:

— Протягом перших років після розпаду СРСР і утворення нових держав створювалося враження, що наукові знання нікому не потрібні, що вони знецінені. І якоюсь мірою це так і було. Реанімація престижу науки відбулася без будь-яких особливих зусиль з її боку. Я це пояснюю прагненням людей з комплексом неповноцінності самоствердитися в новому суспільстві і для цього навішати на себе якнайбільше всіляких регалій, продемонструвати власну значущість. Погоня за званнями зараз набула характеру епідемії. Це позначається і на погіршенні рівня дисертаційних робіт. Пройти гідний шлях у науку дуже непросто. По-справжньому нові знання можна давати тільки тоді, коли ти вже вийшов із кандидатських і докторських пелюшок. Велика ймовірність того, що кандидатська дисертація, яка містить нові ідеї, не буде захищена, і її доведеться переробляти. Новаторству пробиватися дуже важко. Так було і в радянські часи, коли я був членом ВАКу. І тоді середні роботи проходили легше, ніж новаторські. Звичне завжди сприймається легше, ніж незвичне. Причина цього далеко не обов’язково криється в нечесності. Людина за своєю природою консервативна, і своє відкриття вона буде пробивати, а чужому цілком щиро може протидіяти. Це складний психологічний процес, і тому талановитим людям часто доводиться пробиватися дорожчою ціною, ніж посередності. У цьому полягає особливість науки — вона ніколи не сприяла легкому проходженню нових думок. В умовах корупції ця особливість перетворилася на відкриті ворота для пройдисвітів у науці. У корумпованому суспільстві ніякі зміни в системі атестації наукових кадрів не змінять ситуацію на краще. Ситуацію треба змінювати в країні, викорiнювати в ній корупцію.

Катерина ЛАВРИЩЕВА, доктор фізико-математичних наук, професор, Інститут програмних систем НАН України:

— У перші роки незалежності в Україні працювати в науці було непрестижно — зарплата мізерна, було відсутнє нове обладнання. Ті, хто мав науковий ступінь, нічого для оточення не означали. Багато молодих людей пішли в банки, в торгівлю, в комерцію, поїхали за кордон. З 2001 р. науковим працівникам підняли зарплату в два рази, і ситуація дещо поліпшилася. Відтік із науки припинився, але масово молодь вона, як і раніше, не приваблювала, оскільки й сума зарплати після підвищення не влаштовує, зупиняє й погане технічне оснащення дослідницьких інститутів.

Ті з молодих, хто сьогодні йде в аспірантуру, займаються наукою тільки для власного самоствердження і для бiльших шансів зробити кар’єру за кордоном. Якщо раніше виїхати з України можна було, будучи просто гарним фахівцем, то зараз там фахівцями ринок насичений. Щоб привернути до себе увагу, сьогодні вже потрібен вчений ступінь. В Україні ж наука тримається на старих кадрах пенсійного та передпенсійного віку. Молодих з ученим ступенем у нас дуже мало, дещо більше їх безпосередньо в університетах.

Якість же дисертацій зараз досить невисока як за формою, так і за змістом, незважаючи на високі вимоги ВАК. Молодь хоче отримати диплом кандидата без особливих зусиль як в освоєнні вже накопичених знань, так і в отриманні своїх власних наукових результатів. Багато хто перекачує наукову інформацію з Інтернету і намагається представити її як свій винахід. Якщо захищається дисертація з метою продовження роботи в науці, то якість її вища. Таке трапляється дуже рідко і стосується зрілих співробітників наукових інститутів.

Якщо говорити про атестацію дисертацій ВАК, то цей інститут можна скасувати і зробити підготовку і захист дисертацій за американською схемою, тобто довірити вченим радам. Науковим працівникам треба підвищити зарплату, надати сучасну технічну базу для проведення досліджень та експериментів, кошти для поїздок на конференції, хоча б у рамках СНД — «послухати й себе показати».

Андрій ХРАБАН(26 років), докторант університету штату Коннектикут (США), професор Бізнес-школи Києво-Могилянської академії:

— Після шестирічного навчання у Сполучених Штатах я повернувся до України і тут буду захищати дисертацію, над якою там працював. Моя спеціалізація — операційний та інформаційний менеджмент. Хоч безпосередньо для ведення бізнесу наукові знання не потрібні. Однак його набагато легше вести, якщо у тебе за плечими науковий ступінь і звання. Це додає тобі ваги в очах підлеглих та клієнтів. Є навіть такі наукові теорії, згідно з якими перш, ніж зайнятися бізнесом, треба закінчити університет і навіть отримати наукове звання. Це потрібно для того, щоб просигналізувати на ринку про свої здібності до глибокого та швидкого навчання, свою здатність досягати багато чого і робити серйозні речі. Отримані знання можуть потім взагалі ніколи не знадобитися, і в цьому немає нічого страшного. У США наукові звання небагато хто має, і цим людям дуже важко знайти роботу. Їм треба багато платити, оскільки інакше вони працювати не погоджуються. Тому багато хто вважає за краще йти в бізнес, заробляти гроші і не затрачати багато сил на наукові дослідження.

Особисто я хочу захистити дисертацію тому, що бачу себе викладачем вузу, а також маю намір займатися консультаційною діяльністю. Для викладача вищого навчального закладу наукове звання просто необхідність, та й як до консультанта до мене зі званням буде більше довіри.