ЗАПИТАННЯ «Дня»

Наталя РУДЕНКО, директор Сімферопольського навчально-виховного комплексу «Українська школа-гімназія»:

— Інтелігенція в наших селах, хвалити Бога, ще існує. Я скажу зараз крамольну думку: майбутнє нашої, як і всякої іншої, держави зараз роблять не президент і не уряд, а півмільйонна армія українських учителів за закритими дверима своїх класів. Бісмарк якось сказав: дайте мені сто кращих вчителів, і я зроблю велику Німеччину. Так і наші вчителі: зараз саме вони роблять Україну, але як саме і який буде результат!?

Справа ще в тім, що сільської інтелігенції надзвичайно мало. Я бачу багато сільських учителів, але вони катастрофічно не читають. У нашій гімназії величезна бібліотека, вона заповнена сучасною літературою, але нам доводиться формуляри контролювати: сільські вчителі зараз перевтомлені буденністю, у них велике навантаження, їм доводиться заробляти оту копійку, вдома завжди город і худоба, вони просто фізично не можуть розвиватися. А все те передається учням...

Відомо, що культура складається і з освіти, і з виховання. У всьому світі ці шляхи національні, вчителі завжди йдуть національними прогресивними шляхами. А як у нас? Я бачила кабінети директорів шкіл практично без книжок, я бачила в них портрети Леніна і в Сімферополі, і на селі, у деяких ще й нині встановлені червоні прапори, прапори неіснуючої держави. Я бачила ленінську кімнату, яка ще й донині шанобливо зберігається тут, під Сімферополем, і що ці директори можуть дати сучасним дітям? Вони просто настільки мало знають, настільки не цікавляться історією, сучасними науками, не цікавляться тим новим багажем знань, який виник після 1991 року, що вони просто не можуть бути не те що директорами чи вчителями, вони ж просто не уявляють, що відбувається навкруги, і що сталося в нашій історії.

Антоніна БОЙКО, бухгалтер фермерського господарства «Кузьминці» (Теофіпольський район, Хмельницька область):

— Яка в селі інтелігенція?! Вчителі, виховательки у дитсадку, завклубом і завбібліотекою, бухгалтер, економісти раніше були особистостями. А тепер — просто трудівники. Мають по 80 соток городу, ще дали їм президентським указом по два гектари землі. Кури, гуси, індики, качки, свині, корови — це в них на першому плані. Бо на зарплатню в 130 чи навіть у 170 гривень не проживеш. І це — в людини з вищою освітою. Утримують по корові чи й по дві-три, здають молоко. Хто молодший, той, може, перед сном ще щось прочитає у книжці чи в газеті, старшим уже не йде в голову наука.

Що робити? Дати сільській інтелігенції нормальну зарплатню. Щоб могли вдягнутися, взутися. Держава це має зробити, а хто ж іще? Вона не виконує свою функцію, то фермерське господарство щось робить, підтримує інтелігенцію, аби не пропала, як клас, не вимерла, як мамонти.

Валентина ДІАКОВСЬКА, голова Чернівецького обласного відділення Українського фонду культури:

— Вважаю, що інтелігенція «як клас» в останні роки багато втратила. Адже це не лише наявність диплома про вищу освіту, а й загальний рівень освіченості, інтелекту і знань. Скажімо, якщо людина не знайома зі світовою культурою, класичною літературою, її важко вважати всебічно розвиненою. З другого боку, не обов’язково набувати знання у вузі, є чимало розумних, освічених людей, які не мають університетських дипломів. В цілому ж, думаю, сьогодні важко говорити про інтелігенцію на загал, є лише окремі люди, яких можна назвати справді такими.

Тамара РОМАНЮК, заступник голови Гайворонської райдержадміністрації Кіровоградської області:

— Зараз в освіті гостро стоїть питання комп’ютеризації шкіл. На жаль, iз цим у сільських школах є великі проблеми. А комп’ютеризація сільських шкіл не лише ліквідувала б дисбаланс у навчанні сільських та міських учнів (останні мають більше доступу до комп’ютерної техніки), а й сприяла б професійному вдосконаленню педагогів. Треба дбати про сільських учителів, тоді й буде належна віддача з їхнього боку.

Василь ІВАШКО, директор Чернянської ЗОШ Виноградівського району Закарпатської області:

— Сьогодні я ходжу в костюмі, а завтра беру «сидір» на плече, вдягаю робу і їду будувати ферму на Схід України, аби заробити зерна для своєї худоби і цукру для ранкової кави собі. Тож так нас сприймає і учень. Як він може вірити у своє щасливе майбутнє, коли бачить, що його вчитель сам не впевнений у завтрашньому дні.

Едуард БАЛАГУРІ , професор Ужгородського національного університету, доктор історичних наук:

— Сільську інтелігенцію треба наполегливо виховувати. Але зі студентства майже всі хотіли б втекти подалі від батьківського дому — в бізнес, на митницю. Туди, де можна легше заробити або, чого гріха таїти, вкрасти. На жаль, саме такі вимоги диктує сьогодення. А радість навчати сільському вчителю поверне лише висока зарплата. Він має, в прямому сенсі, бути першою людиною на селі, а не злодійкуватим власником придорожнього кіоску.

Людмила ХАНІНА, вчитель Жовтневої загальноосвітньої школи Білопільського району Сумської області:

— Чи можна віднести до категорії інтелігенції людей, які змушені утримувати по дві корови, обробляти город, думати про господарство замість того, щоб прочитати зайву книгу? Руки у сільського вчителя порепані, а можливості для самовдосконалення обмежені. Для того, щоб навчати, потрібно постійно вчитися самому, а у нас не вистачає грошей на літературу.

Ми маємо здібних учнів, які збираються покинути школу після дев’ятого класу. «Навіщо мені продовжувати навчання? — запитує школярка. — Мама сказала, що двох студентів вона все одно не «потягне», так що вступатиме до вузу брат, а не я». Що говорити, як переконувати?

Сільський вчитель збіднів, на жаль, і матеріально, і духовно. Тепер батьки школярів не знімають при зустрічі з ним шапку, як це було раніше. Але він принаймні має відчувати, що робота його потрібна і поцінована державою. Лише тоді праця йому буде в радість.

Галина СОРОКАТЮК, директор Маківського колегіуму (Дунаєвецький район, Хмельницька область):

— Щоб повернути вчителю радість навчання, треба створити такі умови, за яких він міг би повністю віддаватися справі навчання-виховання. Матеріальне становище вчителя та його сім’ї таке тяжке, що врешті-решт призводить до зневіри у покликанні. Згасають патріотизм, ентузіазм, завзяття. Тому молоді вчителі залишають школу, їдуть на заробітки за кордони Батьківщини. Переважна ж більшість їхніх старших колег від ранньої весни до зими займається землею, утримує худобу та птицю. Власне, відбувається процес жалюгідного існування. Тому після уроків поспішають не до книги — джерела знань, а на городи, до хліва. Вчитель не має за що купити книгу, газету чи журнал. Бідна школа не може бути джерелом радощів ні для вчителя, ні для його вихованців.

Станіслав БІДЕНКО, працівник банку, м. Харків:

— Нещасне те суспільство, у якому ті, хто навчає, лікує і судить, живуть бідніше, ніж ті, яких навчають, лікують і судять. До речі, у Німеччині зарплата вчителя є еталоном для виміру добробуту працівників різних категорій. Якщо він одержує стільки, скільки учитель середньої школи, то, вважається, цей Ганс багато чого досягнув у житті.