Заради правди

«51/14» — таку назву має проект, учасники якого досліджують «воєнну» історію бригади, яка базується у Володимирі-Волинському, завжди була славою Волині й України, її бійці першими вступили у неоголошену війну на сході, пройшли всі її гарячі точки. А тепер... змушені доводити свій героїзм і вірність присязі. Чому це сталося й які події просто замовчують, чому нам усім важливо про них знати — про це розмова з Жанною БІЛОЦЬКОЮ, журналісткою міської газети «Слово правди», котра є автором проекту.

— Доля бригади є болючою не тільки для мене, а й усіх жителів Володимира-Волинського, де вона дислокується. У мене там служить брат, за плечима якого — понад двадцять років вислуги. З багатьма його колегами, яких, на жаль, уже немає в живих, я була знайома особисто. Також знаю чимало хлопців, які продовжують служити вже у складі 14-ї бригади. Про деяких я писала у своїх матеріалах.

Після розформування бригади мене мучить одне питання: як можна було знищити одне з легендарних та найкращих військових формувань України? І звідки в ньому на початку АТО з’явилися зрадники та боягузи (саме таким чином було заплямовано репутацію бригади після інциденту з полоном мобілізованих бійців), коли до цього там служили і продовжують служити професіонали, які не зрадили присяги й показали себе з кращого боку на бойових завданнях? Чому замовчують інформацію про подвиги як офіцерів, так і мобілізованих, про які доводиться дізнаватися лише зараз? Цих «чому» дуже й дуже багато. І хотілося би знати на них відповіді. Не знаю, чи вдасться докопатися до істини, але будемо намагатися це зробити по максимуму.

— Ваша колега по газеті й проекту Тетяна Ізотова сказала мені, що робота над книжкою починає нагадувати снігову кулю: чим більше ви зустрічаєтеся, тим більше дізнаєтеся, і кожна історія породжує потребу в нових пошуках, підтвердженнях, запереченнях, щоб установити істину. Знаю, що склалася неоднозначна ситуація з історією підполковника Василя Спасьонова. Дружина його отримала свідчення загибелі, які докорінно відрізняються від тих, які висувалися раніше.

— Так, я мала розмову з жінкою, котра мешкала і мешкає в Рубіжному, яка допомагала нашій бригаді, коли та була на блокпосту біля міста. Вона каже, що важкопораненого підполковника підібрали сепаратисти й відвезли у лікарню, яка на той час була під бойовиками, де йому не надали медичної допомоги... Я розшукала солдата, котрий був з підполковником майже до кінця, він погодився розповісти, що там сталося, чому, як кажуть, Спасьонова покинули. Але потім цей солдат просто.... перестав брати трубку. Це приклад того, що пошуки правди даються дуже непросто з різних причин.

Наша бригада стала жертвою війни... Це не тільки моя думка. Чому, приписуючи їй зраду (коли військовослужбовці перетнули кордон з Росією), мовчать про інших, із інших бригад, кількість яких значно переважала за наших, які також опинилися на тому боці? І хто винен у тому, що вони були змушені відступити? Не здатися у полон, а відступити. Я не є військовим експертом і не була на війні та не пережила того, що пережили вони. Просто констатую факт, судячи з розповідей бійців.

Чому не зважали на те, що в бригаді на момент початку АТО було до п’ятисот людей, з яких лише 80 — офіцерів, а 400 — особового складу. Згодом її розгорнули до 4800. Під час «дикої мобілізації» брали всіх підряд. В основному це були люди, яких «відірвали від рала», бо більшість із них родом із села, а деякі взагалі були непридатні до військової служби. Але ніхто не ховався, усі пішли воювати. Були такі хлопці, які вперше сіли у танк і в боях показали себе справжніми героями. Були артилеристи, які за власний кошт ремонтували техніку між бойовими діями і били по ворогу так, що за їхнє місце розташування давали кілька десятків тисяч доларів. А наш танковий взвод, який 2013 року одержав перемогу в конкурсі на кращий танковий взвод ЗСУ і на сході показав себе з кращого боку в боях під Дебальцевим, Іловайськом, Савур-Могилою... Чому цього ніхто не говорить?

Чому, розформовуючи бригаду, не брали до уваги те, що саме 51-ша бригада взяла Савур-Могилу й утримувала її певний час. А «заблудлі» псковські та костромські десантники, яких взяли у полон військовослужбовці цієї бригади? Чомусь «забули» про звільнення Лисичанська, де також була 51-ша і де загинув підполковник Спасьонов. А про подвиг капітана Костянтина Коваля, який командував 2-ю протитанковою батареєю і в результаті бойових дій було знищено не менше п’яти одиниць техніки, говорила вся Україна. Командир гаубичного самохідного дивізіону підполковник Фураєв, який зі своїми бійцями — «богами війни» — наганяв жах на ворога, пересуваючись із місця на місце і знищуючи його. А потрапивши у полон разом з Артемом Комісарчуком, не перейшли на бік ворога, витримавши усі жахи полону. І про більше як півсотні державних нагород, якими були відзначені військовослужбовці?.. Це лише те, що нам відомо. А скільки хлопців проявили себе героїчно у складних бойових ситуаціях — про це ніхто ніде не говорив. Вони зараз повернулися до мирного життя і не хочуть ані медалей, ані нагород. Вони хочуть лише одного — забути те, що їм довелося пережити. Але найбільше їм хочеться повернути побратимів, які загинули.

— Розкажіть про одну з ваших зустрічей, яка стане епізодом у книжці, яка вразила, але насправді розказане солдатом було звичайним буднем неоголошеної війни й є прикладом того, як воювала 51-ша бригада.

— Це зустріч у межах проекту «51/14» із бійцем зведеної батальйонно-тактичної групи 51-ОМБр, якого знаю особисто, бо працювали кілька років тому на одному з підприємств Нововолинська. Він був важко поранений під Савур-Могилою, потім довго лікувався та заново вчився розмовляти. У його тілі назавжди застрягли уламки ворожих снарядів, які нагадуватимуть про війну до кінця життя. Але незважаючи на все, підписав контракт з 14 ОМБр. Каже, що після повернення «звідти» зрозумів, що армія — це його.

«Ми вижили завдяки полковнику Процюку та підполковнику Іванову (на той час він був ще майором). Саме ці бойові офіцери спланували операцію таким чином, що зберегли не тільки наші життя, а й техніку. Та, як потім з’ясувалося, це не входило у плани вищого командування, яке віддало наказ: взяти висоту будь-якою ціною. А коли ми виконали його, по нас почали бити з усіх сторін. Командир кілька годин просив підтримки під щільним вогнем, не дочекавшись її, прийняв рішення відвести групу, щоб зберегти наші життя. Як наслідок — Процюка звинуватили в дезертирстві та невиконанні наказу. Як згодом дізналися, запитання, які ставили йому на допиті, були такими: «Чому так мало втрат?» і «Чому вціліла техніка?»

Тоді я підняв на ноги усіх, кого міг — волонтерів, журналістів, громадських діячів, і нам вдалося відбити його у нашого правосуддя.

Якщо чесно, вважаю, що нас кинули туди на вірну смерть, бо коли ми повернулися, вищі чини були незадоволені нашим поверненням. Цікавим виявився такий факт: коли брали висоту, нам сказали, що маємо змінити 95-ту бригаду. Але чомусь «забули» повідомити, що вона вже два дні, як вийшла звідти. Проте у штабі АТО встигли сповістили через ЗМІ про взяття Савур-Могили ще до того, як ми її взяли.

Нас зробили зрадниками, бо... ми вижили. Напевно, мертвими були б героями. Та ніхто чомусь не говорить про те, як ми збирали докупи 30-ту бригаду, яку розбили у Степанівці й яка розбрелася через те, що комбриг її кинув і втік, а солдати не знали, що їм робити і куди діватися? Під час атаки на висоту ми розбили ворожий блокпост і нам вдалося взяти у полон трьох сепаратистів. Приємно здивувало те, що вони думали, що проти них воює спецназ. Чи була зрада? Була. Коли береш сепара у полон, а в його планшеті карта з нашими переміщеннями, напрошується запитання: з ким воювати?..»

— Які настрої у колишніх бійців 51-ї, а тепер 14-ї бригади? Це сильна образа чи щось інше? Хто допомагає вам у роботі над проектом?

— Вражає, що хоч образа через розформування бригади і присутня, але в більшості переважає почуття віри і надії у справедливість, у те, що їхні зусилля, навіть страждання не були марними. У них сильна віра в Україну, у те, що треба — і вони готові й зараз захищати СВОЮ землю.

Проект розраховано на рік. З часу, коли було анонсовано проект «51/14», відгукнулося чимало мобілізованих бійців із різних куточків України, величезну підтримку отримали від керівного складу бригади, нардепа Ігоря Гузя, також редакторів волинських видань, журналістів, простих громадян, активістів і волонтерів, кадрових військових інших підрозділів, благодійного фонду «Волинь-2014», директора педагогічного коледжу ім. Кримського Миколи Савєльєва, який пообіцяв допомогти з редагуванням книжки і надав студентів для допомоги. Але і цього мало для величезного обсягу роботи. Дуже б хотілося, щоб нікого не забули. І на сторінках книжки залишилася пам’ять про тих, хто вижив, і тих, хто віддав своє життя за незалежність України.