Заслужена «Вероніка»

Вероніка Романюк була першою медсестрою, яка вирушила на передову від Вінницького військового шпиталю. На рахунку медика десятки врятованих життів, сотні слів вдячності та... автоперев’язочна машина, названа на її честь.

«Одразу після анексії Криму при військовому госпіталі було сформовано чотири лікарсько-сестринські бригади, в одну з них потрапила і я як операційна медсестра. Це була резервна бригада, але так сталося, що саме вона першою вирушила на передову. Наша мобільна група базувалася поблизу Генічеська (Херсонська область). Бойових дій не було, але роботи вистачало, — розповідає Вероніка. — Ближче до травня 2014 року нас перекинули на інше місце дислокації. Та дорогою в Донецьку область відбулася ротація, і я у складі своєї бригади повернулася в госпіталь».

Вероніка була однією з перших медсестер, які здійснювали аеромедичну евакуацію на санітарному літаку Ан-26 — «Vita». Неохоче розповідає, як у травні 2014 року літала до Донецького аеропорту забирати поранених після бою під Волновахою. Тіла пацієнтів були настільки понівечені, що сльози мимохіть стікали по щоках. Та часу на емоцій не було. Життя бійців треба було рятувати в небі.

Потім вона отримала наказ вирушати в 59-й мобільний госпіталь, який на той час базувався під Ореховим. Там медсестра вперше познайомилася з бойовою травмою. «Запам’ятався хлопець, здається, з добровольчого батальйону «Айдар». Ім’я не пам’ятаю, але пошматоване обличчя залишиться перед очима, напевно, на все життя. Його привезли вночі з розтрощеною щелепою, вибитими зубами й розсіченим носом. Бійці розповідали, що вони вийшли патрулювати територію, зайшли в «зеленку», і раптом з дерева на цього хлопця впав мачете. Скоріше за все, це була пастка, — пригадує Вероніка. — Бойові травми були різними — і множинні осколкові поранення, й кульові, й поламані руки та ноги. Щоразу готуючи інструменти, я думала про те, що це чийсь син, друг, брат, чоловік. Але емоціям в операційній не місце, тому всі ми, дівчата, намагалися тримати себе в руках. Хоча, бувало, сльози наповнювали душу, особливо тоді, коли дивишся у вічі пораненому, який каже, що має чотирьох дітей і просить його врятувати. Найважче бачити очі пораненого, який хоче жити... У кожного з нас є рідні. Мій чоловік — військовий, і я дуже хвилювалася, щоб його не забрали на схід, бо ж дитина вдома залишиться одна. Як тільки я повернулася, на Донбас поїхав він. У нас своя, сімейна, ротація».

Зараз Вероніка працює старшою операційною медичною сестрою клініки щелепно-лицьової хірургії, стоматології, отоларингології та очних хвороб Військового медичного клінічного центру Центрального регіону, в автопарку якого зберігається автоперев’язочна машина, названа на її честь...