Здоровий спосіб життя

Я зустрівся з механізатором сонячного вересневого дня на зернотоку кооперативу, де він ладнав кормозбирального комбайна «Полісся». «Йду на кукурудзу». Олександрові допомагав у цій роботі батько — Іван Барабаш, який уже давно, як кажуть, на заслуженому відпочинку. Син — з одного боку потужної машини, батько — з другого. Це саме те «Полісся», що три роки стояло- простоювало на польовому таборі, та ніхто цій машині не міг дати ради. «Такою її купили на заводі у Гомелі. Викликали сюди, у Митинці, фахівців iз Гомеля. Ті дивилися, щось крутили, прокручували та й зробили висновок: тут треба майстрів з гідравліки, а ми — електрики. Через місяць прибули майстри з гідравліки. Також щось дивилися, крутили, відтак оголосили вердикт: треба, щоб сюди прибули електрики. Та вже ж приїздили, кажемо. Нічого, відповіли, не знаємо. Аж поки до цієї самої машини не подивився наш Саша Барабаш», розповів кореспондентові «Дня» директор місцевого сільгоспкооперативу «Бужок» Іван Лисенко.

«Там щось з електронікою наплутали», – пояснив Олександр Барабаш. Крім цього «Полісся», йому ще доручено чотири сільгоспмашини — трактори Т-15ОК і «Джон-Дір», комбайни Є- 514 і «Ягуар». Цей набір техніки забезпечує механізаторові цілоручну трудову зайнятість: «Після збирання кукурудзи на силос піду орати на зяб, потім буду з ферми гній вивозити, далі посівна, догляд за посівами, заготівля сіна, жнива...».

Митинці називають його послідовником Кулібіна. Мовляв, на всі руки майстер. У кого вийшов з ладу трактор чи комбайн, то: «Саша, подивись-но, будь ласка». Він же — майстер з ремонту телевізорів, музичних центрів, пральних машин, іншої побутової техніки на «гуманітарній» основі. Одначе сам Барабаш категорично вважає, що ця «характеристика не відповідає дійсності».

Директор сільгоспкооперативу «Бужок» Іван Лисенко виявляє повну солідарність з механізатором: «Саша Барабаш професіонал і, до того ж, веде здоровий спосіб життя. Якби нам хоча б 10 таких механізаторів, як Барабаш, то господарство — лиха не знало б». На жаль, і другого такого, як Барабаш, у господарстві немає. «Взяли в оренду два «Джон-Діри», то на одного сів він, Саша, а на другого Микитюк Василь Федорович, який ще на «Універсалі» починав свою трудову діяльність і 6 березня 2002-го справлятиме своє 70 річчя», — говорить директор. Бідкається: «Немає кому дати навіть звичайного Т 150К, бо й цямашина вже начинена електронікою».

Іван Лисенко запрошує головних спеціалістів і бригадирів, аби «разом зробити об’єктивний огляд спискового складу нашого механізаторського корпусу — хто ж саме хоча б наближається до Барабаша». Називають поіменно і тут-таки відхиляють кандидатури. Цей, кажуть, не знає машину, цей знає, та у чарку заглядає, той і не знає, і п’є, а той, взагалі, ледащо, яких світ не бачив, і п’янюга. Порівнюють: «Барабаш робить капітальний ремонт двигуна раз на три-чотири роки, а вони – по разу на 3 — 4 місяці, бо ж не дивляться, не роблять техогляд і не ставлять на техогляд. Найшаленіші ж із господарських витрат на ремонти техніки: продавці запчастин до сільгоспмашин грабують без зламу касу кооперативу».

Від «портрета» механізатора — до «портрета» кооперативу: «чотири села: Митинці центральна садиба, плюс бригадні Хотьківці, Вереміївка та Заруддя. У 602 із 831 дворів — пенсіонери... 134 душі населення у Зарудді, та серед них немає жодного працюючого, всі перебувають на заслуженому відпочинку...».

Співбесідники намагаються докопатися до причин, з яких склалася гостра та напружена соціальна ситуація у наших селах. Згадують про недавній колгоспний гармидер і про міста тих часів, коли будували гіганти соціалістичної індустрії, чіпляли на всіх стовпах оголошення, що хапали людей за поли: треба робітників, інженерно-технічних працівників! Роблять висновок: місто витягнуло з села найкращі сили, там же їх і згубило.

У цій розмові бере участь і Олександр Барабаш. Слухає, лише іноді якусь репліку кине. Свого часу й він був у тому потоці, що сунув із села до міста: «Поїхав до Вінниці, там вступив до технікуму. Закінчив 2 курси, але залишив навчання і повернувся додому». Заявляє, що у рідних Митинцях йому багато дає самоосвіта, якої не цурається: «Коли буваю у районі, то книжкову крамницю не обминаю. Беру посібники з експлуатації різних машин. У тих книжках викладають у доступній для простого механізатора формі».

Відтак усі співбесідники наче схаменулися: не треба так на своїх людей нарікати. Бо ж в інших ще гірше. Он було: допомагали Климашівці сусіднього, Хмельницького району хліб збирати, за цю роботу заробили для «Бужка» 18 тонн зерна. «Поїхав КамАЗом наш Леонід Вольський до Климашівки по те зерно — не віддають. Жінки бунт учинили. Під колеса вантажівки лягають – не віддамо, бо нам нічого не залишиться. Взяв людей відчай за своє прийдешнє», розповів Іван Лисенко. Мовляв, не на одному Барабашеві «Бужок» тримається.

Та виникає запитання: як та з чого склалася 21 тонна зерна, одержана одним механізатором? «На зароблену гривню нарахували. З початку цього року моя середньомісячна зарплатня склала 498 грн., які, до речі, видають вчасно і у грошовій формі. Незначна частка у цьому валі зерна за оренду двох паїв, які я і моя дружина Ольга здали засновникам сільгоспкооперативу. Відповідно до Указу Президента платять не менше відсотка від вартості паю. Може, й більше заплатили б, та минулого літа пережили стихійне лихо: градобій знищив поле пшениці».

Коли йшлося про оренду, Олександр Барабаш, як і всі, довго рахував та вирішував, як далі жити та бути: «Я, звісно, не пропав би, якби пішов в одноосібники. Але ті два паї — то шість гектарів землі. В ці гектари треба ж щось вкласти: солярку, насіння, добрива, хімію супроти бур’янів і хвороб культурних рослин... А тут я завіз до комори врожай з шістьох гектарiв землі, вклавши тільки свої трудові зусилля...».

Наступне запитання — що ж він з оцим своїм багатством робить? «Половину продаю за ринковими цінами, а решту залишаю для потреб свого підсобного господарства». Охоче показує, чим його подвір’я багате: дві корови, пара телят, півсотні штук свійської птиці й стільки ж водоплавної, качок: «Укупі вони з’їдають за рік десять тонн зерна. І ще дай їм тонни сіна, картоплі, кормових буряків, які ми з Ольгою на присадибній ділянці вирощуємо. Жом купуємо. Та нічого, лише від молока маємо щомісяця по 700 — 800 грн. Заготівельник сам приїздить по молоко, справно розраховується і дякує за продукцію».

Затрати тяжкої праці, вкладеної у виробництво молока, м’яса та яєць, на собівартості товарної продукції не позначаються: «Усе, звісно, самі не з’їмо, лишки на продаж. Та ні дітям, яких у нас двоє, ні собі з Ольгою ні в чому не відмовляємо».

Тут-таки, на його подвір’ї, ведеться будівництво: «Щоб мати де зерно зберігати». Ольга якраз готувала обід для будівельників: «Без горілки, бо ця холєра ще нікого до добра не довела. От як буде вінок (так у Митинцях називають завершення будівництва — М. В. ), тоді...». Хоча то не означає, що сам Олександр Барабаш вступив до товариства тверезості і до самозабуття виконує його статут: «Якщо запрошують на весілля чи на ювілей, то доводиться трохи випити. Хоча якогось задоволення від цього не маю». З принуки, мовляв, аби не порушити традицію. Його батько щиро визнає: «Я можу трохи більше хильнути, ніж Саша. Та – у позаурочний час і так, щоб наступного дня голова не боліла і всередині не пекло».

Голова Красилівської райдержадміністрації Леонід Горенко, який порадив кореспондентові «Дня» познайомитися і поспілкуватися з механізатором широкого профілю, заявив: «Аби, бува, не склалося враження, що Митинці, де я, до речі, народився, і виріс і часто буваю у родичів, — село п’яниць і нероб. Просто Саша Барабаш на голову вищий від інших механізаторів сільгоспкооперативу «Бужок». Митинці добиваються високої рентабельності виробництва. Там тямущий директор, який віддає належне тому, хто працює. Тому рівень життя людини відповідає трудовому внескові. Барабаш серед своїх односельців найзаможніший. Саме в останні роки робить своє багатство. Покладено край зрівняйлівці, що була за колгоспу. Бо як ще донедавна було? Хто більше вкрав з поля і ферми, той більше мав. Совісних людей називали ледачими. У кожному селі нашого району є по одному-два таких механізатори, як Олександр Барабаш».

Леонід Горенко вважає, що саме з таких, як Барабаш, починається відродження села: «В нього ж донька Іра та син Сергій. Він їх до міста не відправить. Його діти виростають у достатку і праці на городі, біля худоби. Інший дивиться, думає: хіба мої діти гірші? Якщо не гірші, то треба починати здоровий спосіб життя».

Красилівська райдержадміністрація розробляє організаційні заходи для пропаганди здорового способу життя: «На прикладі Барабаша і таких, як він, будемо навертати людей до старої, та, на жаль, забутої віри. От тільки рівень підготовки механізаторських кадрів у профтехучилищах уже давно не відповідає потребам сучасного села, яке купує техніку, начинену електронікою». Леонід Горенко погоджується, що у ПТУ поки що йдуть не найкращі випускники школи: «Ото ви — перший кореспондент, який життям механізатора зацікавився». Потрібна вдумлива робота у більшому масштабі, ніж районний.