Згадуючи Стельмаха

Початок див. у №№ 1, 5, 10 «Дня»

ЭДУАРД МАРКОВИЧ МИТНИЦКИЙ

«Драма в учительской» — в театре Митницкого. Премьерные хлопоты и волнения позади. На очередной спектакль* пригласили киевских десятиклассников с последующим обсуждением. Отзвучали аплодисменты. Спектакль прошел чудесно, Ярослав счастлив. Вдруг на сцену выходит статная дама начальственного вида и с придыханием и бурно вздымаемой грудью (прямо «Девятый вал» Айвазовского) изрекает: «Если бы я только подозревала, что здесь услышат наши дети, я бы никогда не допустила этого культпохода»… и т.д. и т.п. Я похолодела. Боюсь взглянуть на Ярослава: обычно в таких случаях следуют письма в горком партии, а то и в ЦК — значит спектаклю гаплык.

Эдуард Маркович — о, этот тонкий дипломат, поднаторевший в хитросплетениях борьбы почти за каждый спектакль, с обольстительнейшей улыбкой на сократовском лице радостно восклицает: «В театре и у меня лично большая радость! У нас в гостях директор одной из лучших киевских школ, любимая учительница моего сына, которую он помнит и будет помнить всю жизнь…» Далее — в том же духе, постепенно сводя назревающий скандал на нет. В конце, правда, тонко и мудро заметил: «Атмосфера в школе должна быть такова, чтобы в учительской не было тайн от детей».

Эдуард Маркович Митницкий. Наряду с С.В.Данченко один из столпов современного украинского театра. Талантливый художник, проницательный психолог, искушеннейший политик. Создатель нового театра, я имею в виду как творческий коллектив, так и строение — это был единственный новый театр, построенный в Киеве после 1917 года.

Кстати, о строительстве. Согласно документации под театр перестраивался бывший кинотеатр «Космос» на левом берегу. Но однажды кто-то из сильных мира сего, вернее «того»** делал облет города на вертолете и увидел в плане, что идет не реконструкция, а практически новое строительство. Что тут поднялось! Кажется, дошло до самого Щербицкого.

Но, как мы уже знаем, не только талантливый режиссер, но и талантливый стратег, умеющий найти союзников даже во враждебном лагере, Эдуард Маркович с блеском завершил начатое. Честь ему и хвала!

А наша с Ярославом бесконечная любовь.

Читаю на фотографии Эдуарда Марковича с Ярославом, что висит у нас: «Ви один з небагатьох, хто створював цей театр! Ваше ім’я мусить бути на афіші театру завжди! Ваш Е. Мітніцький, квітень, 1996 р.»

В его славном старом доме в Ирпене (наша хатка на забытом Богом полтавском хуторе была очень далеко) Ярослав написал «Кохання в стилі бароко». В доме, где витает дух украинского композитора Вериковского, на стенах афиши режиссера Митницкого, фотографии его славной умиротворяюще спокойной Лели и там же на стене — малюсенькая рубашечка теперь уже вполне взрослого сына Мити.

Прямо-таки с детским восторгом Эдуард Маркович слушал, как Ярослав читал в их весеннем саду законченную пьесу, изумляясь, по его выражению, совершенно новому творческому повороту.

Эдуард Маркович тут же начал «сватать» пьесу для своего театра, но у Ярослава уже была договоренность, нет, скорее заказ — от Сергея Владимировича Данченко.

Вы помните, Эдуард Маркович? И я никогда не забуду. Спасибо.***

* В Театре русской драмы — труппа еще не имела своего помещения.

** Рассказ Менжерес на праздновании 20 летнего юбилея театра.

*** И запоздалые извинения за разгардияш, устраиваемый порой Славой. Я осторожно выпытывала по телефону, когда вы с Лелей приедете, бросала работу и быстренько приезжала прибраться.

ОЛЕГ БIЙМА

Коли я ще і ще дивлюсь «Киценьку» Олега Бійми за Ярославовим сценарієм, серце моє болісно стискається, невиразна туга, ніжність і разом з тим тиха радість охоплюють мене.

Режисер Бійма створив вишукану ліричну стрічку, світлу і прозору, сповнену динамічних сцен і ніжних фарб, відтінків, легких імпресіоністичних мазків, що викликають асоціації з роботами Клода Моне і Огюста Ренуара.

Режисерське вирішення, в дивній гармонії узгоджене із драматургією сценарію, разом з тим зберігає атмосферу повісті Івана Франка, особливі пахощі особливого львівського життя початку століття та різнобарв’я тодішньої Галичини.

Дивовижна, напрочуд пронизливо- ніжна музика обдарованого Володимира Гронського — іще одна знахідка режисера й свідоцтво його витонченого смаку.

Ярослав знав, як я люблю цей фільм, як берегла відеокасету. Задоволено-лукаво посміхався, коли бачив, що я знов і знов переглядаю «Киценьку», часом кепкуючи з мене.

Але чи сказала я йому і Олегові, що вважаю цю роботу вражаючим сплавом талантів двох митців — О.Бійми і Яр.Стельмаха. Думаю, що ні. Як і багато чого іншого не сказала я своєму чоловікові… Але на щастя можу сказати це Олегові. Зараз.

І ще одне відкриття: добре знані українські актори заіскрилися у фільмі геть іншими гранями і нюансами своїх здібностей і можливостей. Браво режисеру!

Бездоганна, як завжди, робота оператора Л.Засенко, незмінного партнера Олега Батьковича.

Вважаю цей фільм перлиною серіалу і справжнім шедевром українського кінематографу.

Бравіссімо, Бiйма!

ОЛЕГ БІЙМА ПРО ЯРОСЛАВА

Ми з Ярославом вчились в 92-й школі, в молодших класах. Потім я перейшов у іншу і тому погано пам’ятаю його в ті роки. А от мама моя пам’ятає того маленького хлопчика дуже добре, і він на диво дуже добре запам’ятав її. І коли творча доля звела нас знов, то Ярослав з мамою зустрілися, як рідні душі.

Зійшлися ми, працюючи над «Мальвами», — я збирався знімати фільм за цим прекрасним романом Романа Іваничука і запросив Ярослава бути сценаристом. Не пам’ятаю першої зустрічі, бо, здавалось, знали один одного вічність. Мабуть що Славкові п’єси і сценарії були на слуху вже тоді, та й він стежив за моєю працею. Думаю, що творча зустріч наша була неминучою: він був потрібен мені, а я — йому.

Згодом він запропонував мені сценарій по повісті О.Кобилянської «У неділю рано…». Надзвичайно сильний сценарій, з філософським підтекстом — не просто народна мелодрама. Стельмах був занадто мудрий і іронічний, щоб робити просто кальку з народного життя.

Дуже сподіваюся, що здійсню цю роботу (якщо Люся знайде сценарій).

А потім сталося таке щастя і чудо, що підписали (в ті часи!) проект українського любовного серіалу. Так, тоді це дійсно було чудо. І ми стали працювати з Ярославом над «Островом любові».

Був Стельмах-молодший напрочуд точний і акуратний, ніколи не підводив мене, хоч часу було обмаль, і, ясна річ, я квапив його.

На запитання Людмили, чи розумів він мене скажу коротко: не те слово! Іноді я не міг сформулювати свою думку, власне, це була з мого боку імпровізація мигів, жестів, поглядів… Він же переклав розмову глухонімого режисера на кіномову — і це знов-таки видається мені чудом.

За його сценаріями я зняв три фільми з серіалу — «Киценька», «Дияволиця» і «Заручини».

За його зовнішнім благополуччям, жартівливістю я відчував чи то якусь трагедійність, чи якийсь острах перед чимось. Перед чим? Здавалось би, все гаразд, просто-таки «баловень судьбы». Що ж то було? Гадаю, що він поставив для себе дуже високу планку, і літературні задуми його були теж дуже серйозні — мабуть, те тяжіло над ним, як, власне, над кожним митцем.

А якось було таке. Припхався у Львів до мене, просто так, ми якраз знімали «Киценьку». «Ну, — кажу йому, — велика розкіш — оплачувати драматургові дорогу і таке інше, мусиш відробити. Будеш зніматися у масовці» — саме знімали сцену маскараду. Знайшли йому найсмішніший костюм, тільки-но вдягли — шалена злива, і так два дні поспіль. Які там зйомки. Так і не склалася його акторська кар’єра, бо відправив я його до Києва, щоб не заважав.

Вражаючим для мене було його надзвичайно ніжне і щиросердне ставлення до моєї мами, а вже мама моя любила його і любить, за її ж словами, як сина і згадує його повсякчасно.

Мушу зауважити, що господарем він був геніальним: двадцять-тридцять людей у хаті, і до кожного свій підхід, своє щире і приязне ставлення.

Гортаючи Ярославів сценарій за «Мальвами» з його такими блискучими знахідками, такими драматургічними поворотами, що їх немає навіть у романі, маю гарячу надію, що таки з’явиться у мене можливість зняти цей фільм.

Але найзаповітніше моє сподівання, що мені вдасться зробити фільм про самого Ярослава Стельмаха.

ЛАМПАДА ПІД ВІТРОМ

Коли живеш поруч з людиною в одному часі, одному місті і ще й працюєш у спорідненому мистецькому просторі, нечасті зустрічі сприймаєш не як події, а як буденну повсякденність, як норму, як «здрастуйте».

І треба, щоб трапився день злий, трагічний, аби зрозуміти, що всі ці спіткання були дарунками долі, перлами життя.

Це я про Стельмаха-молодшого, про Ярослава. Зустрічей у мене з ним було не так багато, до кола його близьких друзів записати себе не можу. Але пишаюсь тим, що була його сучасницею і випила з ним дещицю його знаменитої «тернівки» — власноручної горілчаної настоянки на терні з-під батьківської хати.

До речі, коли Ярослав трохи випивав оковитої, він ставав великою дитиною — ніжною, трохи розслабленою, доброю, з примхливо закопиленими вустами і мрійливо примруженими очима. Так, мені здається, відкривалося його єство людини абсолютно природньої, безпосередньої, внутрішньо вільної, легкої і світлої.

Різні зустрічі з ним трапилися, в основному, на прем’єрах, на театральних фестивалях і фуршетах і склалися в якусь одну, велику і довгу, де Слава завжди був самим собою. Він трохи ніяковів від загальної уваги, від усвідомлення незаперечного успіху своєї п’єси в хорошій виставі і ховав цю ніяковість та неабияку радість переможця за стриманою неширокою кривуватою посмішкою, ніколи не висуваючись наперед, «не тягнучи ковдру на себе», як кажуть у театрі. Він також потішно сміявся, коли після низки прем’єр за його сценічними версіями класичної літератури я назвала його Гофман Флоберович Тобілевич.

Між тим дві перебіжні зустрічі якось виокремились у пам’яті. Було це у Львові на черговому театральному фестивалі «Золотий лев». Жили ми в готелі «Дністер», і якось вранці я прийшла в номер до Ярослава чимось його підготувати, бо він погано почувався. Невдовзі на нього чекала поїздка до Туреччини на якийсь форум (чи відбулась вона?) і я розповідала йому власні враження від Стамбула. Потім розмова перекинулася на якісь мистецько-теоретичні теми. І так якось вийшло, що в основному говорила я, теревенила щось спроквола, а Ярослав СЛУХАВ. Наче всмоктував не тільки інформацію, а в цілому й думку, і слова, і їх сполучення, і звучання, і обертони. Так, мабуть, він всмоктував і культуру, і батькову ауру, і людей, і саме життя. Тому і був ПИСЬМЕННИКОМ.

У ті ж дні здибалася я на львівській вулиці з двома Стельмахами — Ярославом і Богданом, що й зовсім і не родичі по крові, але обоє письменники і тому рідня. Ні до чого не зобов’язуюча вулична розмова запам’яталась — переді мною стояли два абсолютно різні красені, українські легені. Один — Богдан — типовий західняк, чорнявий і кремезний. А поруч Ярослав — ліричний і м’який. Від нього линула хвиля тепла і світла, що не сприймалася зором, а огортала тебе і манила до себе. Ярослав і познайомив мене з Богданом, посміявшись з однаковості прізвищ. Про цю зустріч ми з Богданом і згадали. Спекотного серпневого дня біля закритої чорної труни Ярослава, засипаної квітами у невеличкому залі Спілки письменників України.

Так хотілось ще раз обійняти Славочку… Його дружні обійми були якимись огортаючими, теплими, обережними, захисними. Мені ввижається, що у ньому всередині горів тихий ясний вогонь — не палав смолоскип і не тлів трут, не чаділа свіча і тріщало багаття. Це була лампада — достойна, чиста. Та горіла вона не втихомирно і відсторонено, а тріпочучи, завмираючи і спалахуючи. Її шарпали вітри пристрастей, вражень, натхнення. Але вона була захищена красою душі, міцністю таланту, вишуканістю майстерності, силою гідності і зрілістю розуму.

Цей внутрішній вогник з’єднався однієї чорної миті з полум’ям розбитої машини і вже вибуховим вогнем ринув у небеса. Ярослав загинув у дорозі, у русі, в полум’ї — як і жив.

І пульсують у скронях пророчі рядки Лесі Українки:

О, не журися за тіло!
Ясним вогнем засвітилось воно,
чистим, палаючим, як добре вино,
вільними іскрами вгору злетіло.
Легкий, пухкий попілець
ляже, вернувшися в рідну землицю,
в купі з водою там зростить вербицю, —
стане початком тоді мій кінець.
Будуть приходити люди,
вбогі й багаті, веселі й сумні,
радощі й тугу нестимуть мені,
ЇМ ПРОМОВЛЯТИ ДУША МОЯ БУДЕ…