Жінки мого життя
Людина не може жити без любові, тому що тоді в ній пробуджується стовідсотковий егоїст, який любить лише себе і свої болячки. А любити треба, як усі розуміють, зовсім не їх бридких і потворних, а близьких і далеких людей. І лише тоді ти живий і дієздатний!
Не скажу, що я не любив чи навіть погано ставивися до чоловіків. Тому що й серед нас є приємні екземпляри, до яких відчуваєш не антипатію, а деколи навіть дружні почуття і захоплення. Але по-справжньому можна кохати лише жінку. Не таємниця, що вона створена саме для цього. І впродовж багатьох тисячоліть вдосконалювалася, відточуючи свою перевагу над нами, до рівня бритви. Здавалося б, лише торкнулася, а вже кров — із самісінького серця.
Але головна жінка в кожного справжнього чоловіка, звичайно ж, мати. Що випало на долю моєї і мільйонів її ровесниць — не описати. Не випадково мої ровесники — це не лише діти своїх матерів, а ще й діти війни. Їм довелося годувати нас не лише молоком, а й, майже у прямому сенсі, своєю кров’ю. Бути заслуженим донором — це зовсім не те, що отримати заслуженого журналіста. Тут різні людські й етичні категорії. А ще в моєму житті була батькова сестра — тітка Люба. Так сталося, що любовью її життя став я, хоча змалку ще не розумів, що це таке.
Загалом у чоловіках десь глибоко вкоренилася неусвідомлена, та все ж страшна невдячність. Пам’ятаю свою першу вчительку, Олександру Йосипівну. Невисока на зріст, дужа, з темно-русявою косою, укладеною навколо голови. Вона навчала нас лише в першому класі і була єдиною істотою іншої статі, яку ми могли спостерігати в нашій тоді ще суто чоловічій, стриженій наголо компанії. У неї, певно, було небагато вбрання — я запам’ятав лише її спідницю трохи нижче коліна і чоловічі чоботи, які щільно облягали литки. Вона наполегливо вчила мене писати, прищепила любов до української мови, і, хоч як це дивно, вивела у відмінники. А потім вона якось прийшла до школи, коли я був уже в класі четвертому. Я, звичайно ж, любив і пам’ятав її, свою першу вчительку, але, побачивши, не підійшов, а, наче те дурне козеня, помчав шкільними сходами.
Не чекайте, що я розповідатиму про тих жінок, яких кохав і кохаю нині. Це все заховано дуже далеко і про це здогадуються далеко не всі, кому було адресоване це почуття. Якось у самоволці йшов залізничним насипом і побачив дівчину. Вона мала довгу косу й рум’янець на всю щоку. Ми й словом не перемовилися. Я не знаю, як її звали і більше ніколи не бачив. Можливо, це безглуздо, але я запам’ятав її на все життя. І, звичайно, було перше кохання. Друге, третє. Тепер — останнє і дуже рідне. Але ніколи не хочеться думати, що життя вже зовсім минуло. Доки є мама, ти почуваєшся молодим. Доки поруч є жінка, ти хочеш бути кращим, сильнішим і розумнішим. Ні, не кращим од неї — такого не буває! Самому доводиться тягнутися...
