Жінки сім'ї Овсієнкiв бізнес- дамами себе не вважають
Благородний вчинок подружжя Дубовицький—Овсієнко — усиновлення дитини — минулої осені описували всі, кому не ліньки. Від мінімуму інформації факт обростав неймовiрними подробицями, далекими від реальності. А насправді було багато безсонних ночей, сліз і тривог за життя Ігоря. «Минулого літа дочка гастролювала в одному з російських міст, — розповідала Ганна Марківна. — Квитки на добродійний концерт вона розвозила разом із своїм директором І. Архиповим по дитячих будинках. Дарувала іграшки й солодощі. Мер міста попросив допомогти Будинку малятка, привезти туди яблук, щоб приготувати пюре. Саме там уперше Таня побачила Ігорька й не могла відірвати від нього очей. Сумний, не розмовляє, «відказний», із запущеним пороком серця. Завідуюча скаржилась: «Потрібна негайна операція! Кожен день дорогий! Дитина тане буквально на очах, але грошей немає». На той час думок про всиновлення взагалі не було, а лишень бажання допомогти малюкові».
Повернувшись до Москви, Тетяна попрямувала до інституту Бакулева, показала виписки з історії хвороби. Оперувати погодився професор М. А. Зеленікін. Усі витрати співачка взяла на себе. У процесі обстеження з'ясувалося, що у дитини проблема з легенями. На 8 вересня призначили операцію (це другий день його народження). Вона пройшла добре, але лише за три дні Ігорьок став дихати самостійно. Післяреабілітаційний період вони не розлучалися, провели на дачі. На той час Ігореві було 2 роки й 7 місяців, важив усього 9 кг (!)... Треба було щось вирішувати. Відправляти його знову до Будинку малятка? Влаштувати до одного із дитбудинків у Москві? Тетяна місця собі не знаходила. До малюка прикипіла душею. «Коли зателефонувала мені до Києва й повідомила, що вони з Володею вирішили усиновити Ігоря, то я розплакалася, — згадує Ганна Марківна. — А як же свої діти? Те, що це так закінчиться, я була певна, коли дізналася про її відвідування крихітки в лікарні. Відраджувати не мало сенсу. Таня з «пелюшок» у нас самостійна, й якщо прийняла рішення, то так і вчинить. Я, коли сама побачила його, то зрозуміла — це наша доля!»
Ми разом розглядаємо сімейні фотографії. Їх уже кілька альбомів. Iгорьок із котом Тихоном, Ігорьок із поштовим голубом, Ігорьок «грає» на гітарі, Ігорьок катається на гірках. Неймовірно, але факт — хлопчина як дві краплини води схожий на бабусю! За кілька місяців він не тільки підріс, набрав у вазі (вже 16 кг), а й навчився говорити. До цього видавав лише незрозумілі звуки. Сьогодні всміхненому здорованеві 3 роки й 4 місяці. «Ми з батьком Тані по черзі намагаємося допомогти їй із непосидьком. За декілька днів дочка перепланувала квартиру. Розгорнула неабияку бурхливу діяльність. Сама перетягувала меблі, облаштовуючи дитячу синові. Й уявляєте — надірвалася! Довелося їй видаляти пахову грижу — зітхає Ганна Марківна. — Де тільки сили беруться, не зрозумію. Адже вона не припиняє виступати. Нещодавно всією сім'єю були в Ізраїлі. Ігор росте справжньою артистичною дитиною. Кочує з мамою й татом по всіх гастрольних маршрутах. Зараз Таня готує до запису новий альбом.
«У молодшої дочки Віки, — говорить Ганна Марківна, — також усе непогано складається. Закінчила Київський інститут народного господарства (економічний факультет). Заміжня. У Вікторії з Тетяною — три роки різниця. Хоча нині живемо всі в різних містах, але щодня спілкуємося по телефону. Ось тільки бізнес-дамами нас можна назвати з великою натяжкою. Бутик, відкритий за фінансової підтримки Танюші, не приносить прибутку. Ми вже навіть нових товарів не купуємо, допродаємо залишки, а потім вирішимо, що далі робити. Може, закриємо взагалі. Купівельна спроможність у людей зовсім знизилась. Якщо й надалі так буде продовжуватися, то малий бізнес вмре на корню. Таке враження, що «вгорі» живуть єдиним днем. У всьому світі ставку роблять на середній клас. За ним визначається рівень країни».
Ганна Марківна категорично відмовилася фотографуватися: «Нікому це не цікаво! Я звичайна жінка, а не актриса! Днями повертаюсь із роботи додому, а біля нашого будинку стоять роззяви й визначають, у якій квартирі живе мама Тані Овсієнко. Мені така увага ні до чого!»
Про нашу екс-киянку розпитують сусідів, знайомих, учителів школи №73, де вчилася співачка. Ольга Василівна Голубок досі викладає там українознавство: «Тетяна була дівчинкою з характером, правдолюбкою. Дуже цілісна натура. Любила гуманітарні предмети. Займалася гімнастикою, фігурним катанням, співала й танцювала в ансамблі «Сонечко» при заводі ім. Горького. На сцені почувалась як риба у воді. Після закінчення школи мала намір вступати до педінституту. По дорозі у неї вкрали атестат. Довелося виписувати дублікат. Мені здається, що з неї вийшов би непоганий педагог. До неї завжди тягнулися діти. Знаходила спільну мову i з малюками, і з старшими. Пам'ятаю, на 10-річчя закінчення школи вона сама обдзвонювала однокласників. Зібрала всіх у ресторані «Монте Крісто». Популярність їй не запаморочила голову. Залишилась дуже чуйною людиною. Готова будь-якої хвилини прийти на допомогу, варто тільки покликати».
У готелі «Братислава» час установлювати меморіальну дошку про те, що тут працювала адміністратором відома співачка. Стільки часу минуло, а досі приїзджі просять співробітників розповісти історію про дівчину, котра стала естрадною артисткою. Комусь пісні Овсієнко подобаються й вони мугикають собі під ніс «Колечко», «Школьная пора», «За розовым морем», «Солнце мое», а хтось віддає перевагу іншій музиці. Але, всі, хто добре знає Тетяну, не змовляючись, говорять: «Вона людина надійна!» Давно ставши москвичкою, співачка не забуває про рідний Київ, де її завжди чекають з нетерпінням.
