Згуртовує VS роз’єднує

Сьомий рік на сході України триває російсько-українська війна. Свій офіційний відлік вона веде з 12 квітня 2014 року, коли російські спецзагони захопили українські міста — Слов’янськ, Краматорськ і Дружківку. Опору місцевих силових структур не було, тому диверсанти продовжували захоплювати міста Донеччини і Луганщини. Як відповідь — розпочалася антитерористична операція. Її називали по-різному — неоголошеною, гібридною війною, громадянським протистоянням, воєнним конфліктом, пізніше операцією об’єднаних сил (ООС). Різне формулювання породжувало різне розуміння того, що вже сім років відбувається на сході Україні, і розбалансовувало суспільство. Чому так відбувається і чи можна «залатати» помітні суспільні тріщини — це питання стало ключовим на експертній дискусії «Війна та згуртованість суспільства», яка днями відбулася в Українському кризовому медіа-центрі, в рамках проєкту «Діалоги про згуртованість», що реалізує Інститут громадянського суспільства.

«ВІЙНА ПОЧИНАЄ РОЗ’ЇДАТИ СУСПІЛЬСТВО»

Своїми думками про те, чого не вистачає українському суспільству для єдності та згуртованості, чому йому важко спрямувати в одному напрямку, «хто в цьому винен» і «що з цим робити», поділився директор з питань науки та розвитку Інституту громадянського суспільства Анатолій ТКАЧУК. Він відзначив, що недемократичні режими консолідують своє суспільство військовими діями, що мобілізує патріотизм і посилює згуртованість усередині держави. Власне, це й відбулося у 2014-2015 роках, коли українці об’єдналися внаслідок зовнішньої загрози. Але потім у дію вступили інші механізми, і ворог почав використовувати не тільки мілітарну силу, а й ідеологічні та інформаційні впливи, щоб розхитати того, на кого він напав. На додачу — наступила внутрішня втома, з якою ніхто не намагався боротися, що зрештою призвело до дискусій: «а що дає ця війна», «чи правильно ми воюємо», «чи стратегічні рішення приймаються».

«Така ситуація спричиняє корозії роз’їдання. У суспільстві замість згуртованості починають формуватися окремі замкнені, не дуже толерантні одне до одного групи. Це група затятих патріотів. Група тих, які вважають, що колаборація з противником дасть змогу завершити війну і покращити своє становище. І третя група, яка не може зрозуміти свого місця у цій ситуації і залежно від обставин може схилятися до різних варіантів. Як на мене, зараз в Україні саме такий період, і це дуже ризикована ситуація, — відзначає Анатолій Ткачук. — Тому вже потрібно робити певні кроки, бо ми точно вже вийшли з періоду, коли війна формувала згуртованість, і зайшли у період, коли війна починає роз’їдати суспільство. Напевно, не без допомоги політиків та державних органів, які забули про присутність війни в України, а вона не закінчується».

«ВІЙНА ПЕРЕТВОРИЛА РЕГІОНАЛЬНІ ВІДМІННОСТІ НА РОЗКОЛ МІЖ РІЗНИМИ ГРУПАМИ»

Нещодавно уряд України ухвалив Державну стратегію регіонального розвитку на 2021—2027 роки, в якій зазначив, що «стратегічною метою державної регіональної політики є розвиток та єдність, орієнтовані на людину, гідне життя в згуртованій, децентралізованій, конкурентоспроможній і демократичній Україні». І першою стратегічною ціллю зазначено «формування згуртованої держави в соціальному, гуманітарному, економічному, екологічному, безпековому та просторовому вимірах». Однак самого визначення, що мається на увазі під згуртованістю як пріоритетом і в українському контексті, немає. А незабаром Мінрегіон та інші центральні органи будуть працювати над державною програмою щодо згуртованості. У ній мали би прописати механізм до порозуміння з різними групами населення. У тому числі і з тими, хто в тій чи іншій мірі симпатизує противникам Української держави, підтримує сепаратистів тимчасово окупованих територій у Донецькій і Луганській областях, але юридично досі залишаються українськими громадянами.

Експерт Ukrainian Institute for the Future, колишній народний депутат України Ігор ПОПОВ відзначив, що мають бути різні інструменти для різних груп, оскільки ставлення до війни зараз серед українців по обидві лінії розмежування трансформується. У частини населення з’являється думка: «А чи не відгородитися нам від окупованих територій і таким чином відгородитися від війни взагалі». Інша група продовжує жити завищеними очікуваннями, що мир можливий лише на наших умовах, і цей мир буде скоро. У той же час перша група не вірить, що мир буде на наших умовах, і говорить або про стіну, або про якийсь компроміс.

«Згуртованість не можлива без чіткої мети. Поки у нас була мета зупинити агресора, була згуртованість. Тепер думки розділилися, бо яка у нас зараз мета? Не зрозуміло, — зауважує Ігор Попов. — Якщо раніше в Україні були регіональні відмінності, то війна, на мою думку, перетворила їх на розкол між різними групами, зокрема на лінії розмежування, де люди перебувають у різних інформаційних просторах, вони дедалі більше віддаляються один від одного у цінності, розумінні історії; за сім років виросло вже нове покоління, і навіть назви міст на тій території ми називаємо по-різному. Єдине, що у нас схоже, — жителі окупованих територій також не мають мети. Якщо у Криму їх хоча б силою приєднали до Російської Федерації, то в ОРДЛО досі не відомо, яким буде їхнє майбутнє, чи приєднаються вони до РФ, чи залишаться в автономії в Україні.

Першочергове завдання — сформувати детальну мету щодо окупованих територій і сформувати межі для компромісів, які ми можемо досягти. Тоді можна буде говорити про підготовку до реінтеграції або про мирне врегулювання за Придністровським сценарієм. Одна країна — дві системи, або гібридний мир і відповідно тоді держава прописує завдання — впровадження мультикультурної політики чи розворот до монокультурної Якщо буде вибрано сценарій діалогів з окупованою територію, з рядовими громадянами, то тоді треба розробляти мережі, а для українців вздовж ліній зіткнення — зміна риторики і пропаганди. Не треба забувати і про врегулювання юридичних відносин із нашими громадянами, які залишилися там, а по суті вони заручники і досі розраховують на підтримку».

«БІЛЬШЕ ЗЕЛЕНИХ ЛІНІЙ І БІЛЬШЕ ЗЕЛЕНОГО СВІТЛА»

Тезу про те, що українське суспільство має ставитися до своїх громадян з проукраїнською позицію, які живуть в Криму і Донбасі, як до заручників, підтримав журналіст «Радіо Свобода», шеф-редактор «Крым Реалии» Володимир ПРИТУЛА. Він відзначив, що сім років — це вже тривалий час, достатній, щоб суспільство втомилося. Окрім того, на його думку, проти України справді ведеться інформаційна диверсійна війна. Але не треба забувати, що втомилися і українці, які живуть на окупованій території.

«Очевидно, що треба думати і пропагувати державну політику із чітким визначенням, хто такий колаборант, а хто такий окупант і яка буде доля населення тих регіонів після того, як ці землі повернуться і будуть реінтегровані, — каже Володимир. — Про все це треба думати і діяти зараз. Українське суспільство має вести діалог із громадянами Криму і Донбасу, і не лише з проукраїнськими, але з тими, які переступили якусь межу. Не кажу про злочинців чи окупантів, але і з тими, які мають інші погляди. Треба спрощувати отримання документів, заміну документів, навчання молоді, перетин кордону, тобто треба робити більше зелених ліній і більше зеленого світла, щоб більше спілкуватися, більше рухатися і думати передбачливо».

«НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО МОЛОДЬ, ЯКА РОСТЕ І ФОРМУЄТЬСЯ»

Про важливість згуртованості всередині країні на мирній території говорив учасник АТО Віктор МІЩИШИН. Він вважає, що ніщо так не об’єднує, як співпричетність. Боєць нагадав, як спершу Майдан, а потім війна згуртували людей різного віку, посад, ступеня освіченості. Кожен намагався допомогти бійцям — прагнув долучитися до захисту своєї землі. Зараз рівень співпричетності опускається до нуля. І на це є свої причини: втома від війни та ворожі інформаційно-психологічні операції, які, на жаль, знаходять благодатний ґрунт в українському громадянському просторі, створюючи множинні розколи у суспільстві.

«Для згуртованості потрібна державна політика і воля, а їх немає, — відзначає учасник бойових дій. — Росія грала у довгу гру, готувалася до захоплення, повернення України не один рік. Власне, вона і зупиняється на досягнутому. Тому окрім того, що громадянське суспільство переймається проблемами згуртованості, ними має перейматися українська держава. Так, частину суспільства вже не «зламати» і не повернути в проукраїнське русло, але не забувайте про молодь, яка росте і формується тут і зараз. Мені подобається українізація молодіжної мережі TikTok — такі інструменти треба підтримувати і заохочувати. Говорити з ними їхньою доступною мовою».

 «ЗГУРТОВАНІСТЬ МОЖЛИВА СЕРЕД ЛЮДЕЙ, ЯКІ МАЮТЬ ХОЧА ЯКІСЬ ТОЧКИ ДОТИКУ»

Питання використання соціальних мереж задля згуртованості українського суспільства порушуав і засновник та директор Інституту постінформаційного суспільства Дмитро ЗОЛОТУХІН. Він розповів про те, що його організація зараз активно проваджує термін «український наратив» як історію про всіх нас, але не в сенсі викладення фактів минулого, а в тому, що кожен із нас на телефоні використовує сторіз (stories) як інструмент поширення контенту в «Інстаграмі» чи «Фейсбуці». На його думку, в сторіз ми показуємо, якими ми є: чи бігаємо вранці, чи займаємося просвітництвом, тобто розкриваємо світ своїх інтересів і захоплень. І, власне, це треба використовувати для згуртованості.

«Чому наративи українських сторіз мають непересічне значення для згуртованості? Це така собі сигнальна система «свій — чужий», за допомогою якої на такому прикладі, як сторіз, ми показуємо нашим друзям, хто ми є і чи нам по дорозі спільно рухатися далі. Для мене це і є проста демонстрація згуртованості України, бо згуртованість можлива серед людей, які мають хоча б якісь точки дотику, — відзначає Дмитро. — Національна ідея як термін за останні ...надцять років сильно спаплюжена. Передусім тим, що велика частина політиків використовувала цей термін задля власних дивідендів. Він уже не наскільки популярний. А якусь сигнальну систему треба використовувати, як-от стратегічний наратив».

«НЕМАЄ МЕТИ — НЕМАЄ ЗАВДАНЬ, НЕМАЄ ЗАВДАНЬ — НЕМАЄ ЗАХОДІВ, НЕМАЄ ЗАХОДІВ — НЕМА КРОКІВ І ПЛАНІВ»

Підсумовуючи дискусію, директор з питань науки та розвитку Інституту громадянського суспільства Анатолій Ткачук вказав: що більше держава і суспільство зволікатимуть із розв’язанням проблеми згуртованості, то складніше її буде вирішити. І цілком можливо, що розходження загальноукраїнської ідентичності й ідентичності на окупованих територіях може дійти до межі неповернення. Він запропонував державним інституціям не розглядати це питання лише у площині реінтеграції окупованих територій, чекаючи слушної нагоди діяти, а вказав на інший варіант: стимулювати вихід українців на не окуповані території шляхом створення для них належних умов для життя в українських громадах.

«Демографічна ситуація в Україні погана, у багатьох громадах є потреба у робочих руках, а кожна нова людина — це нові можливості щодо розвитку. Тому цілком можливо було б запропонувати українцям залишити окуповані місця, забезпечити їх житлом та робочими місця на мирній території, — висловлює ідею експерт. — Та передусім треба зрозуміти, яка мета щодо цих територій, бо немає мети — немає завдань, немає завдань — немає заходів, немає заходів — немає кроків і планів. Особливо це важливо в ковідну епоху, яка настала. Адже вона створює додаткові автономізації суспільства, спонукає до створення глобальної ідентичності й до створення мереж для виживання цінностей».