Знакова жінка країни
Насельниці одного з найстаріших в Україні — ставропігійного Зимненського монастиря під стародавнім Володимиром — одним дітям замінили рідних, інших навчають у власній... музичній школі
РІДНИЙ ДІМ — ОБИТЕЛЬ
Велике щастя роду, у якому є монахи: вони вимолюють сім поколінь живих і дев’ять — померлих. Звідки, з яких глибин пам’яті зринула ця прочитана (чи почута?) колись фраза? Проте я давно полишила наміри допитуватися у насельників монастирів, що привело їх сюди. На все Божа воля. Невисока черничка тим часом з’явилася непомітно, наче з-під землі. Щойно у довгому коридорі адміністративного корпусу Зимненського монастиря було порожньо, тільки вглибині виднівся гурт мирських людей і кілька монашок. На подвір’ї — теж ні духу. Можна було — неквапно, розглядаючись — зайти у відкриті ворота, пройтися біля відновленого Свято-Успенського храму, закритого цього буденного дня на замок. Навіть побачити фантастичної краси краєвид на заплаву річки Луги і княже місто Володимир, який відкривається обабіч храму, за маленькою хвірткою. А ще ж є і підземна церква, і древні чернечі печери... А за пам’ятником князю Володимиру хрестителю, за оборонною колись стіною (адже монастир певний час мав і захисні функції), є покої, названі «президентськими», бо лише попередній президент ночував тут аж три рази.
Намісник церкви блаженнійший Митрополит Володимир приїжджає сюди по кілька разів на рік. І не лише тому, що монастир — ставропігійний, тобто перебуває під митрополичим управлінням. Свята гора, на якій і стоїть зимненська обитель, за тисячолітню історію нагромадила стільки блаженства і благодаті, що щедро ділиться нею з кожним подорожнім. Все ж високого рангу гостей у монастирі завжди вистачає. Одних приваблює особлива аура цього місця, де їм легше попросити у Господа прощення за скоєні гріхи. Інші з різних міркувань намагаються прилучитися до відновлення давньої обителі. От і нині — черничка скромно попросила зачекати у передпокої, бо «у матушки — начальники».
За півгодини, що ми з водієм, проникнувшись тишею і неквапністю цього закладу, просиділи у маленькій приймальні, чернички, які проходили мимо, тричі(!) запитали: чи нас... погодували? Врешті таки вмовили піти у трапезну. Було вже й ніяково: наче ми з голодного краю чи приїхали зумисне спробувати справді смачних, хоча й пісних, але приготовлених із молитвою страв. Ігуменя Стефана усміхається:
— Усі сестри знають наш порядок: коли чужа людина приїжджає у монастир, то в першу чергу треба запитати, чи не хоче пити, чи не голодна?.. А вже тоді можна й справи вирішувати. Пам’ятаю, колись блаженнійшого Митрополита Володимира запитали: «Що ви любите робити?». Він відповів: «Найбільше люблю робити людям добро». Коли казав, людина щаслива, то й я щасливий. І я також сестер учу, що ті люди, які переступають поріг нашої обителі, заходять у ці стіни молитовні, ступають на землю, намолену преподобними отцями, мають піти звідси з чистою, світлою душею, з радістю у серці. З думкою такою, аби хотілося ще не раз сюди повернутися, помолитися, відчути благодать. Бо Господь сказав: «Те, що ти зробив для ближнього, ти зробив для Мене». А погодувати — це найменше, що можна зробити.
— Ваша мала батьківщина — невеличке село Залюття, що у Старовижівському районі. Але якщо владика Ніфонт, митрополит Луцький і Волинський, дуже часто відвідує рідне село Галину Волю, то вас на малій батьківщині практично не бачать...
— Так, у Залютті, котре швидше й не село, а великий хутір, я була давно. Не тому, що ігуменя, маю клопоти в обителі. Якби хотіла, могла б поїхати. Але знаєте, у мене немає такої тяги. Найдорожча мені людина, мама, вже вісім років у нашому монастирі, вона прийняла чернецтво. Помер тато, потім у 40 років одна з моїх сестер... Мама дуже важко перенесла ці втрати. А в обителі знайшла притулок і спокій для душі. Їй тут добре, хоч уже має 76 років. Але, слава Богу, ще може ходити, молитися, вона і вранці, і ввечері на службі у церкві. А для мене це дуже велика допомога, бо я відчуваю її благословення, її материнські молитви. І я живу за її молитвами, бо ж сильнішої молитви, ніж материнська, нема. Коли я не присутня у церкві, то в ній — мама. У Залютті є мої сестри. Але в них — своє життя, а в мене — моє. Я присвятила його Богу. Але це не означає, що рідних забула. Якщо вони хочуть мене побачити, можуть приїхати в обитель. І їм буде користь, бо помоляться, прикладуться до наших святинь, отримають благословення. А взагалі-то у мене і справді часу не вистачає, щоб ще по родичах їздити. В монастирі дуже багато роботи.
— У вашому маленькому Залютті, мабуть, і церкви ж не було? Хоча з нього вийшло з десяток священиків, ченців...
— Не було навіть кладовища, ховали людей у Кримному. Туди ми й у церкву ходили. Врешті виділили землю під кладовище, а на ньому мій рідний дядько, мамин брат, будучи церковним старостою, зайнявся будівництвом каплички. Тож вийшла гарна церковка на честь преподобного Сергія Радонезького. Хоч у рідному селі не буваю, але про рідну школу не забуваю. Торік так склалося, що 50-річчя школи і 60-річчя владики Нифонта, митрополита Луцького і Волинського, відзначали в один день. Я, звичайно, поїхала на ювілей владики, але школі наш монастир подарував комп’ютерний клас. Мені ж було так шкода, що не побувала на ювілеї, тож попросила рідну сестру, яка у Залютті, запитати: чи не можуть вчителі, які мене вчили, приїхати у монастир? Дякувати Богу, приїхало аж дев’ятеро! Була й тодішня директорка Марія Іванівна. У той час вона мала атеїстичні, так би мовити, погляди, бо посада, мабуть, зобов’язувала. Ми її дуже боялися! Але я у школі вирізнялася тим, що таки ходила у церкву і співала на крилосі. Був то сьомий чи восьмий клас... У селі як? Люди ходили до церкви на великі свята: посповідатися, причаститися... А я щонеділі була в церкві. Мене за це ніхто у школі не хвалив, але дякую і сьогодні Богу за ті випробування. Було радісно прийняти моїх вчителів. Ми так гарно посиділи за трапезою, позгадувати ті роки. Я їм подякувала, що приїхали, бо в нашому монастирі були вперше. Він їх вразив не тільки тому, що було літо, у нас все подвір’я у трояндах... Вразили благодать, тисячолітня історія. І слава Богу, що змінилися часи, що мої вчителі повернулися до церкви, до Бога, що можуть прийти у храм не таємно, можуть розказати про Господа дітям і не оглядатися, що їм за те буде. Можуть самі повінчатися, дітей похрестити, а найголовніше — посповідатися і причаститися, бо це необхідно кожному християнину. Духовне життя відновлюється і в тих душах, у яких воно могло б, якби той режим ще тривав, і не відродитися.
«ЧЕРНИЦЬ НЕ ВИХОВУЄМО. БО ТО БОЖИЙ ПРОМИСЕЛ»
Кілька років тому у Луцькому замку під час пленеру юних художників увагу всіх присутніх привернула незвична компанія: дві жінки у чернечому одязі з двома дівчатками шкільного віку, теж одягнутими у чорне. Звичайно, багато хто впізнав матушок Стефану і Миколаю із Зимненського монастиря. Виявилося, що наставниці Божої обителі приїхали... повболівати за вихованок монастиря, яких навчали в художній школі у Володимирі-Волинському.
Таких вихованок у монастирі було дванадцять. Матушка Стефана каже, що багатьох забирали просто з вулиці, бо вони були поза увагою і батьків, і держави.
— Просили: нехай тимчасово поживе, бо дитина не має притулку. Ми брали їх з дев’яти років і виховували до повноліття. Комусь допомагали вступити до університету, когось вже й заміж видали. Вони звертаються до нас і зараз.
— Розповідають, що одна з ваших вихованок навчається на лікаря у Львові, але дуже часто приїжджає, як додому. Їй просто більше нема куди їхати...
— І ми даємо їм гроші, купуємо речі. І слава Богу, що їм є куди їхати! Я завжди кажу: якщо ви хочете, щоб я була ваша мама, а монастир був для вас рідний дім, приїжджайте в будь-який час. Все-таки хто десять, хто вісім років жив при монастирі... Вони ходили у школу тут, у Зимному, ми навчали їх кого в художній школі, кого в музичній. Спеціально возили, намагалися надати їм всебічний розвиток.
— У вихованках не розчарувалися?
— Діти, знаєте, як діти. Поки вони відчувають ласку, то й відгукуються на неї. Але багато що закладено в генах. Ми в цьому переконалися, і важко, дуже важко декого було виховувати. Діти ж не винні, але щось передалося їм і з кров’ю мами, тата... Та ми даємо їм шанс. Ми не виховуємо з них майбутніх черниць, бо то Божий промисел (лише дві вихованки виявили бажання присвятити життя служінню Господу). Ми даємо їм шанс прожити своє життя інакше, ніж їхні батьки, які зловживали алкоголем чи були наркоманами. Вони можуть стати просто добрими, хорошими людьми, бо вже розрізняють добро та зло. І можуть вибрати собі дорогу у житті — з допомогою Божою і нашою.
— При вашому монастирі вже багато років діє і православний табір, і офтальмологічний кабінет, а це ще й музичну школу відкрили...
— Знаєте, найбільша біда, коли не виконуються закони Церкви. Адже як сказано у Святому Письмі: полюби Господа свого всім серцем і ближнього свого, як самого себе. А в чому ж ми будемо виявляти свою любов до Бога і до свого ближнього, якщо не в піклуванні про знедолених дітей, про спасіння душі людини? І великим прикладом для нас є настоятель нашої церкви митрополит Володимир, на чиєму духовному піклуванні і будинки для сиріт, для дітей із чорнобильської зони... Оздоровчий табір для дітей із малозабезпечених родин при Зимненському монастирі діє вже десять років. Ми наймаємо досвідчених спеціалістів, які викладають спів, мистецтво, наші сестри викладають Закон Божий, займаються з дітьми кулінарією. Табір має ще й іншу специфіку: заняття викладачі проводять англійською. Є й дискотеки — клуб поряд, у школі, що теж із монастирем по сусідству, орендуємо спортивний зал. Через день діти їздять на пікніки на гарне лісове озеро біля Володимира. І водночас — духовне виховання. На початку і наприкінці таборування служимо молебень, дітки перед від’їздом додому сповідаються і причащаються. Дуже цікаво спостерігати, як вони готуються до сповіді. Беруть великі аркуші, списують їх своїми гріхами... З таким душевним благоговінням приступають до сповіді!.. Немало дітей у нас вже не перший рік. Бували випадки, коли вони могли вибирати — їхати на Волинь (бо частина з Вишневого, що під Києвом) чи до Криму, то вибрали Зимне.
— Але чи розуміють діти, що вони не просто у таборі на березі чудової річки Луги, а в православному жіночому монастирі?
— Звичайно, розуміють, хоча ми абсолютно не наполягаємо на дотриманні ними суворої монастирської дисципліни. Сама атмосфера обителі змушує поводитися відповідно, хоча діти залишаються дітьми. Вони дуже чемно поводяться, перед трапезою просять благословення, після неї дякують за їжу, моляться уранці, просячи благословення на день, що настав. Є загальна велика молитва перед сном...
А музичну школу монастир відкрив для місцевих дітей. Вона діє лише перший рік при Зимненській школі. Знаєте, якось мене у кафедральному соборі у Вінниці дуже вразив дитячий хор, який співав так гарно, так молитовно! Так звучали молоді голоси!.. Я подумала, що і в нас вистачає талантів, та не всі мають матеріальну можливість займатися співом, музикою, бо ж навчання платне. Взяла благословення у митрополита Володимира, і монастир придбав музичні інструменти — від скрипки до сопілки. Є й два піаніно — цифрове та механічне. Наша школа є філіалом Устилузької районної музичної школи, вона даватиме свідоцтво про музичну освіту державного зразка. Монастир оплачує і викладачів. У школу ходять не тільки діти з Зимного, а й із навколишніх сіл, з Володимира приїжджають, бо там вона платна, а в нас — безплатна.
— Це перша в Україні така музична школа при монастирі?
— Навіть і не знаю. Але дякую Богу, дякую блаженнійшому Митрополиту Володимиру, що благословив таку добру справу. Я навчалася у регентському училищі при Ленінградській духовній академії. Для мене то був дуже великий розвиток! Хочеться, щоб дітки теж розвивалися, і коли у нас були вихованки, ми їх возили у музичну школу у Володимир, монастир за це платив. Хотілося б, щоб дітки не лише знали нотну грамоту, співали у школі, а й щоб і в церкві співали. Вони вже не на одному конкурсі виступали, займають дуже гарні місця. Приходили до нас колядувати, а на Великдень співатимуть на хорах у храмі.
ЛАМПАДА ВІРИ, НАДІЇ Й ЛЮБОВІ
Уперше в Зимненському монастирі мені довелося побувати років із тридцять тому. Навіть у ту атеїстичну епоху не вдавалося приховати історії стародавньої обителі, яка постала на Святій горі під ще древнішим Володимиром. Заснував монастир 1001(!) року князь Володимир, який і Русь хрестив. А Зимним стала місцевість називатися, бо були тут княжі тереми, його зимова резиденція. Ми були у відрядженні і заїхали побачити Святу гору з руїнами монастиря. Якби тоді сказали, що на цьому місці, де нащадки перших християн зробили тракторну бригаду, через короткий для вічності час відродиться, постане така святиня, що повернеться у свою обитель чудодійна ікона Зимненської Богоматері, яка й зір незрячим повертає, і дарує людям зцілення від раку, і радість материнства... Нізащо б не повірила!
Відновлення ж обителі почалося у далекому 1977-му, коли сюди з благословення Священного Синоду прибули матушки Стефана і Миколая.
— Дякувати Богу, дякувати благодійникам — засвітилася ще одна лампада віри, надії й любові, — каже ігуменя Стефана.
Торік її, черницю, назвали «Знаковою жінкою країни», коли у Національній опері визначали «Жінок третього тисячоліття». З цього приводу ігуменя Стефана каже:
— Служити Господу у монастир приходять дівчата, які народилися не в X чи XI століттях. Приходять ті, які народилися у XX столітті. Вони виховані у нинішніх школах, у суспільстві, яке маємо. І не можна навіть порівнювати, як було тисячу років тому на цій Святій горі, а як тепер. Тому треба бути надзвичайно мудрою, а Бог дає за послушаніє. Якщо тобі дано цей послух — бути ігуменею у монастирі, то Господь дасть і мудрість, і терплячість, і дипломатичність. Бо це дуже відповідальний послух — бути настоятелькою монастиря у XXI столітті. Це нелегкий хрест — відродити духовне життя у монастирі...
