Знову про те, чого немає

У «Дні» № 3 надруковано статтю Арнольда Гугеля «Європейський вибір». Стаття цікава розумними й відомими фактами, і я не збирався відгукуватися на неї. Але коли прочитав, що в Україні йде «насильницька українізація», то не зрозумів, у чому вона проявляється.

Хіба автору не відомо, що українці не мають можливості віддати дітей в українську школу не тільки в Криму (де з 600 шкіл лише 4 українські, та 6 кримськотатарських, коли ці два народи за останнім переписом складають 36,3%; тобто по справедливості повинно бути не менше нiж 145 українських шкіл та 72 – кримськотатарськi), але й в інших південно-східних областях України?

Хіба автору не відомо, що у Харкові, інших областях і навіть у Києві неможливо купити україномовну газету?

Невже такий «європейський вибір» хоче мати Арнольд Гугель, тобто фактичну заборону на отримання інформації українською мовою? Неможливiсть віддати дитину в українську школу? Чому Чехія, Польща, Ізраїль могли відродити свої мови, а Україні це не можна? Хіба тому, що цього не хоче Арнольд Гугель?

Помилковою є думка, що русифікація України дає якусь користь росіянам. Це швидше антислов’янські дії, бо в самій Росії втрачається російська літературна мова, з кожним роком збільшується кількість населення, для якого російська мова не є рідною. Ігор Яковенко у «Дружбе народов» № 5 за 2002 рік пише: «У России два пути: либо утратить территорию и сохранить идентичность, т. е. русский народ и культуру, или сохранить территорию России и утратить идентичность, т. е. русский народ и его культуру».

Тому треба підтримувати розвиток української мови в Україні та російської в Росії, а все інше – від лукавого.