«Зоряне небо над головою, категоричний імператив у душі людини...»
Мета цієї публікації інша — запропонувати інтелігентним світським і духовним людям, віруючим і невіруючим, серйозну дискусію на досить актуальну для нас тему, а саме: «Чи сьогодні людина може бути чесною, високоморальною, доброю й щедрою до оточуючих і при цьому не вірити в Ісуса Христа Сина Божого? Далі — чи можливе існування цнотливого, так би мовити, суспільства, в якому більшість — люди невіруючі або іновірці?» Очікуємо отримати від вас спокійні, виважені, логічні, сперті на власні спостереження та роздуми відповіді на ці запитання.
Для «розпалу» дискусії нижче наводимо кілька коротких нарисів, героями яких є історичні особи дохристиянської доби або нехристияни в християнському суспільстві, які прославилися доброчесністю.
Загальновідомо, що в перші століття нашої ери християнське вчення формувалося під помітним впливом філософських шкіл тодішнього греко- латинського середземноморського, тоді поганського світу, під впливом не тільки творів, а й особистостей стародавніх філософів.
Протягом віків, із покоління в покоління, античні греки, а потім і римляни вельми шанували — як мудреця і навіть як «святого» — афінського філософа Сократа (V ст. до Різдва Христового). Пізніше цю повагу унаслідували також християнські філософи через те, зокрема, що моральне вчення Сократа якоюсь мірою перетинається з нормами християнської моралі. Ось кілька прикладів: «Той, хто чинить несправедливо, завдає більше шкоди собі, аніж своїй жертві», «Найбільше зло для людини — несправедливо відібрати життя іншої людини», «Ті, котрі думають, ніби смерть — це зло, помиляються». Втім, на відміну від християнської етики, Сократ завжди пов’язував доброчинність зі знаннями, з філософським розумінням світу; він був впевнений, що невіглаством не може триматися ні істинна віра, ні доброчинність. Славетний афінянин не поважав «убогих духом».
Сократ уславився не тільки своїм вченням, але також повною байдужістю до тілесних насолод чи страждань, своїм спартанським, можна навіть сказати, аскетичним стилем життя — нечутливістю до холоду, спеки, голоду. Йому було все одно, що їсти, у що вдягатися. Філософи вважають, що Сократ досягнув цілковитого панування душі над тілом, вищих духовних потреб над нижчими, фізіологічними. Історія зберегла, серед інших, такі його висловлювання: «Срібло й пурпурова мантія гарні на сцені, а в житті — ні до чого», «Чим менше людині потрібно, тим ближча вона до безсмертних богів», «Кожен може без роздумів сказати, скільки у нього овець, але далеко не кожен негайно згадає, скільки в нього друзів, — вони зовсім знецінилися».
Помер Сократ трагічно, хоча сам він так не вважав. Філософа несправедливо звинуватили в єресі, в неправильному вихованні молоді, в підриві державних підвалин і засудили на смерть. Істинна причина полягала в тому, що він був занадто розумний для своїх співгромадян-можновладців. На суді Сократ поводив себе спокійно, розважливо, навіть байдуже; його виступи були одночасно логічними, дотепними й сміливими — він говорив тільки те, що думав, а не те, що могло б його виправдати. В останньому слові засуджений сказав: «Година відходу настала, й ми розійдемося своїми шляхами. Я — до смерті, а ви (судді) — до життя. Який шлях краще — тільки Бог відає».
Якби Сократ жив на п’ятсот років пізніше і визнавав Христа, його б, очевидно, канонізували — не в усіх житіях святих можна знайти стільки презирства до плоті, як у житті цього філософа-поганина.
Одним із джерел, якими користувалися ранні християнські теологи, була філософія стоїцизму, «Стоя», коріння якої сягають III століття до Різдва Христового. Стоїки, зокрема, вчили, що єдиним добром у житті кожної людини є чеснота, тоді як здоров’я, щастя, майно не важать нічого. Зате жорстокість і несправедливість вони зараховували до корисних життєвих благ, які надають людині блискучу можливість проявити свою доброчесність.
У числі найбільш відомих філософів-стоїків знаходимо Сенеку, знатного вельможу при дворі Нерона, вихователя цього імператора. Філософ жив за часів, коли були ще живі апостоли, учні Ісуса. Його твори, його моральні приписи, а також мученицька смерть (Сенека спокійно, як і належить стоїку, покінчив життя самогубством за наказом Нерона) були добре відомі й шановані у римських християнських колах. Пізніше деякі отці церкви почали навіть вважати Сенеку таємним християнином, що начебто й стало причиною його покарання імператором-звіром. (Нагадаємо, що саме ім’я «Нерон» було зашифровано таким популярним сьогодні числом «666».) У III-IV ст. знайшлися й «докази» причетності Сенеки до християнства — невідомий автор вправно підробив листування між Сенекою та самим ... апостолом Павлом. У автентичність цієї пачки листів повірив навіть такий глибокий знавець і шанувальник античної літератури, як святий Ієронім, автор латинського перекладу Біблії. Вельможа Сенека, тим часом, був страшенно далекий від «темного» християнства першого століття, «релігії рабів». Треба також відзначити, що правила, за якими жив цей філософ-стоїк, вельми мало збігалися з його моральними приписами (що трапляється не так і рідко).
Постає запитання — чи можливо сьогодні поважати моральні уроки Сенеки не менше, ніж це робили ранні християни? Незалежно від того, був чи ні він християнином, дотримувався власних приписів чи ні. Іншими словами, чи може існувати мораль, тотожна християнській, але за його, християнства, межами?
Згадаємо ще двох стоїків, значно більш послідовних, ніж Сенека, — грека-раба Епіктета (I ст.) та римського імператора Марка Аврелія (II ст.). Епіктету належать, наприклад, такі думки: «На землі ми в’язні, а в’язниця наша — власне тіло... Раби рівні всім іншим людям, бо вони також сини Бога». Подібно до християн, Епіктет твердить, що треба любити своїх ворогів. Адже «кожна людина — це актор у виставі, де ролі розподілив Бог; наш обов’язок — зіграти свою роль гідно, хоч би якою вона була».
Марк Аврелій відомий у історії християнства не своїм моральним вченням, а тим, що переслідував християн, вважаючи їх зловорожою сектою, яка підриває релігію Риму, а значить — і весь імперський істеблішмент. Для римлян, однак, Марк Аврелій був одним із найкращих і найбільш гуманних правителів в їхній бурхливій історії. При цьому він був справжнім філософом, схильним до розумової праці, до роздумів у тиші кабінету, як сказали б зараз. Трон обтяжував Марка Аврелія, і тільки відповідальність за долю імперії, почуття обов’язку утримувало його від того, щоб втекти з Риму до спокійного сільського життя. Читаючи його меланхолійні «Роздуми», важко сумніватися у щирості цього бажання. Марк Аврелій вважав, що «ми можемо піти з цього життя в будь-яку хвилину, i це має визначати кожний наш вчинок і думку. Добро — це жити в злагоді зі світом, тобто вічний послух волі Бога»; що «Людині властиво любити навіть тих, хто чинить недобре... Любіть людство. Наслідуйте Бога. Пам’ятайте, що Закон править усім». Хіба можна не поважати ці слова та їх автора тільки тому, що він був поганином? Чи вірогідно, що також сьогодні серед нас можуть жити подібні до філософів-стоїків люди — байдужі до матеріальних благ, вимогливі до себе, налаштовані на добро, але — не християни?
Наведемо ще один приклад гарної людини з іншої епохи, іншого середовища. Йдеться про Боруха Спінозу (ХVII ст.), іудея за походженням. Відомий сучасний англійський вчений Бертран Рассел називає його «одним із найшляхетніших і найпривабливіших із видатних філософів. Розумом дехто його перевищував, але його «Етика» (моральне вчення) — то досконалість».
Жив і працював Спіноза в християнському світі, який ледь-ледь толерував його; це, однак, не вплинуло на м’якість та доброзичливість його характеру. Спінозу не хвилювало навіть те, що деякі християнські вчені того часу «запозичували» його ідеї. Юдаїзм, до якого належав Спіноза, відторгнув тихого, лагідного вченого за незламну «впертість» і незалежність «неортодоксальних» думок, за науковий аналіз Тори-Біблії. Спочатку його виключили з єврейської громади, потім намагалися вбити, а закінчили урочистим і страшним відлученням— прокляттям у синагозі. Це означало повний розрив із рідними, друзями, а також втрату спадщини. Зберіг Спіноза найважливіше для себе — свободу думки. А на життя до самої смерті заробляв — у вільний від занять філософією час — шліфуванням лінз. (Що, до речі, привело до написання наукового трактату про властивості веселки.)
Найбільше цікавили Спінозу етичні проблеми — доброчесність, присвята життя добру, місце побожності в житті людини, зв’язок між релігією та мораллю. Він вірив у те, що «Найвище добро душі — пізнання Бога, найвища чеснота душі — пізнавати Бога»; що «Любов до Бога повинна посідати в душі людини чільне місце. Навіть саме розуміння того, що геть усе становить частину Бога, є проявом любові до Бога»; що «Ненависть посилюється, якщо стає взаємною, ненависть можна зруйнувати тільки любов’ю». Свої погляди філософ виклав у «Етиці», книзі, яку так і не було опубліковано при його житті. В її останніх рядках Спіноза написав: «Мудра людина навряд чи коли-небудь бентежиться душею, правильно усвідомлюючи Бога, себе, навколишній світ. Але шлях до мудрості важкий, знаходять його не всі й нечасто ... Адже все прекрасне в цьому світі так само рідкісне, як і важке».
Спіноза помер від сухот у 43 роки. В останній день свого життя, знаючи, що вмирає, він був спокійним, жваво обговорював із друзями філософські проблеми. Як завжди, намагався обирати для розмови такі теми, що цікавили його співрозмовників. На відміну від багатьох відомих моралістів, Спіноза помер, як і жив — неухильно дотримуючись тих моральних принципів, які сам проголошував.
Борух Спіноза не був християнином і формально не належав до будь-якої релігії — він просто вірив у Бога. Чи підходять нам якоюсь мірою його моральні принципи?
