ЗУ СТРIЧ IЗ ДРАКОНОМ
Свою розповідь почну з картинки, яка запам’яталася на все життя. Може, ця істота була не такою жахливою, враховуючи дитячу уяву.Але я запам’ятав її саме такою. Все по порядку...
До війни мій батько працював водієм у Запорізькому «Інтуристі», їздив на великому легковому автомобілі «Форд»: три ряди сидінь, обтягнутих натуральною шкірою, з відкидним верхом. Розкішна машина. Мені було років шість-сім. Одного разу влітку на цій машині батько відвіз мене в дніпропетровські плавні до свого батька, а мого дідуся Василя і залишив там на цілий місяць. На пагорбі стояла невелика халупа: сарай — не сарай, але і будиночком назвати не можна.
На дверях завжди висіла марлева фіранка, всередині невелике віконце, під віконцем — стіл на двох стовпчиках, вритих у землю. За декілька метрiв від халупи, як паротяг, стояла викладена з цегли кабиця (пічка) з двома конфорками: на одній завжди стояв місткий чавунець казан, наповнений водою, а на іншій дід готував їжу.
Знайомлячи зі своїм господарством, дідусь суворо мене попередив: «До мисливської рушниці, яка висить на стінці, не торкатися».
— Зрозуміло? — перепитав дід.
— Зрозуміло.
Спали ми на сухому запашному сіні, покритому великим домотканим рядном. Пiд головами — дві пухові подушки, а вкривалися байковою ковдрою.
Снідали ми завжди чимось вареним — кулішем, затіркою або юшкою. «Якщо ранком їстимеш щось варене — ніколи не болітиме живіт!» — говорив мій мудрий дідусь. У цьому я пересвідчився в подальшому своєму житті.
При одному спогаді про це літо я чую запах зажарки, приготованої дідусем Василем для кулешу. На сковорідці підсмажував цибулю: трохи підрум’янилася — і в суп. У дерев’яну салотопку клав дрібо нарізане сало, бажано стареньке, часник. Добре товк, і цю приправу — в суп. Закипіло, трохи настоялося і... до столу! Під час дійства я стояв поряд і вбирав в себе і запахи, і науку, і... слинку ковтав.
Одного разу, обходячи свої володіння, я далеко відійшов від нашої стоянки. Це не заборонялося. Довкола ні душі. Тиша. Раптом... крик! Мені здалося, що кричить маленька дитина. Крик долинав з очерету. Звідти чулися сильні сплески води. Я дуже злякався і побіг до діда. Він в цей час варив юшку.
— Дідусю! У очеретах кричить дитина.
— Ти що, здурів?
— Я його не бачив, але в очеретах щось твориться.
Дід прислухався, і ми почули далекий, ледве чутний крик, схожий на крик немовляти. Він то зовсім затихав, то знов поновлювався.
— Принеси мені двостволку і три патрони. Лежать на поличці.
Я аж рот відкрив, але дід випередив мене:
— Сьогодні дозволяю.
Коли ми підбігали до місця, звідки все голосніше долинав крик, дідусь на ходу зарядив рушницю. Нічого не видно, але гучні сплески води доводили, що в очеретах ведеться боротьба...
Раптом з очеретів на чисту воду випливло незрозуміле чудовисько. Величезна паща, витріщені очі, а відразу за пикою — дві кігтисті розчепірені лапи. Дідусь вистрілив. Ряд дробу ліг перед пикою дракона. Другий пронизав його шию.. Все затихло. Величезний змій розтягнувся на воді в декількох метрах від берега.
— Дідусю, що це?
Дід не відповідав. Подивився. Махнув рукою. Витяг свій кисет, скрутив цигарку, закурив.
Таким засмученим я його ніколи не бачив.
Я дивився на нього і ні про що не питав.
— Шкода, такого величезного жовтобрюха я зустрічаю вперше в житті.
— Дідусю, а хто ж кричав?
— Жаба. Величезна жаба, яку він не змiг проковтнути. Розчепірені лапи заважали. Жаба і застряла в горлі, і верещала з переляку. Застрілив я його даремно, зопалу. Він зовсім нешкідливий. Більше трьох метрів буде. Може, єдиний в наших краях. Жаль!
Дід Василь виволік його з води, розтягнув на березі. Я ще побоювався підходити до мертвого змія. З його пащі стирчала інша розкрита паща — величезної жаби з витріщеними очима і розчепіреними великими лапами. Дракон!
Посумували. Дід поміряв: вийшло чотири кроки. Я також відлічив сім своїх кроків. Увечері ми поховали безвинну пару. Дідусь викопав рів на три багнети, затяг змію в могилу, і ми закидали її землею. Не пам’ятаю точно, але я, здається, поплакав...
Пишу про це вперше. Друзям, при нагоді, іноді розказував. Розкрив енциклопедичний тритомний словник 1954 року. «Полози (в Україні їх називають жовтобрюхами. — Авт. ), рід зміїв, тіло довжиною до 2,4 метра. Зустрічаються в Європейській частині, в Казахстані і Середній Азії. Полози не отруйні. «
Все вірно, але я зустрів полоза довжиною близько чотирьох метрів.
