Зустріч із Донецьком

Нещодавно мені випала можливість відвідати Донецьк. Хоча Донецька область і межує з Дніпропетровською, де я живу, але для мене Донецьк був уже майже не Україною — напевно, багато в чому завдяки ЗМІ. Познайомився ж я, нарешті, з цим містом завдяки Німеччині. Німецьке федеральне міністерство економічного співробітництва та розвитку, спільно з деякими іншими німецькими організаціями, організували всесвітню інтернет-павутину Alumniportal — для всіх, хто колись навчався в Німеччині, планує там навчатися в майбутньому, хоче знайти роботу або запропонувати її іншим, або просто бажає мати контакти з людьми, пов’язаними, тим або іншим чином, із Німеччиною. Реєструвався на цьому порталі і я. Від керівника української частини проекту, кандидата філологічних наук Олександра Бєлякова я отримав запрошення на зустріч-конференцію в Донецьку, в якій брали участь зареєстровані відвідувачі порталу зі сходу України. Ця зустріч була прекрасно організована і успішно проведена 28 травня в Донецькому Національному університеті, на факультеті іноземних мов. Були присутні і виступили генеральний консул ФРН у Донецьку пан Клаус Зіллікенс, а також представники деяких інших організацій, які допомагають проекту «Алюмніпортал», у тому числі й представники ДНУ.

Про практичні завдання та можливості «Алюмніпорталу» розповів Олександр Бєляков, він провів також і практичне заняття для тих, хто ще погано освоївся з комп’ютером. У завершальній частині зустрічі організатори надали можливість учасникам для неформального спілкування. Наскільки я можу судити, і організатори, і гості залишилися задоволені тим, що використали цю можливість, щоб тут, у Донецьку, зустрітися з Німеччиною і один з одним. До речі, в Донецьку співробітниками генерального консульства ФРН щомісячно влаштовуються зустрічі для всіх тих жителів, хто бажає поспілкуватися німецькою мовою з його носіями або між собою — ініціатива, гідна наслідування.

Проте, погодившись узяти участь у цій зустрічі, я мав і іншу мету — познайомитися з Донецьком, з його духом, який, якщо вірити деяким ЗМІ, є антиукраїнським і бандитським. Так вийшло, що до 1991 року в Україні я знав лише Київ, Дніпропетровськ і Дніпропетровську область. Уже знайомство з Кримом вразило мене — він виявився зовсім не таким, яким я уявляв його собі за повідомленнями ЗМІ. Потім, вісім років тому, я вперше потрапив до Львова. Три дні в цьому прекрасному місті стали для мене одкровенням: я закохався не лише в прекрасну архітектуру, але і в його жителів, в яких відчувалося те, чого не вистачає багатьом колишнім громадянам СРСР: поєднання простоти, високого рівня культури і почуття власної гідності. Здивувало мене й те, що у Львові досить часто можна було почути російську мову, а деякі продавці охоче переходили на російську, якщо відчували, що клієнт може щось купити. Ринкові стосунки роблять людей терпимими швидше, ніж не підкріплені реальними діями заклики політиків та різноманітних агітаторів. Після відвідин Львова я став палким шанувальником цього міста, і, живучи в Криму і слухаючи інколи абсолютно безглузді звинувачення на адресу львів’ян, не відмовчувався, а терпляче пояснював справжню ситуацію і радив не слухати всілякі домисли, а просто з’їздити до Львова. Сподобалися мені і Вінниця, яку я відвідав кілька разів, і Полтава.

І ось — Донецьк. Ще плануючи поїздку, я поставив собі завдання — розмовляти лише українською мовою, навіть якщо натраплю на чиюсь грубість або інші неприємності. Відразу ж на привокзальній площі я почув досить гучний українсько-російський суржик у виконанні двох чоловіків сільського вигляду. Оскільки ніхто не звертав на них жодної уваги, я зробив висновок, що суржиком жителів Донецька не здивуєш. Тут же я намітив перший об’єкт мого експерименту — літню продавщицю квасу на привокзальній площі. Підійшовши до неї, я привітався по-українськи, і замовив кухоль квасу, вона кинула на мене швидкий погляд, і в ньому було легке здивування, яке вона намагалася приховати. Я запитав, як дістатися до університету (хоча знав це з опису, отриманого від організаторів заходу), а вона дуже ввічливо відповідала по-російськи. Ніякої неприязні я в неї не помітив. Відійшовши всього лише метрів на п’ятдесят далі, я звернувся з тим самим запитанням до чоловіка середніх років, і він спокійно відповів російською мовою. Зайшовши в маршрутку, майже заповнену пасажирами, я запитав водія українською мовою, скільки коштує проїзд, і він відповів мені, за нашими мірками, досить ввічливо: «Полторы гривни».

Сівши на заднє сидіння, я запитав молодого чоловіка, який сидів поруч, чи доїду я на цьому маршруті до університету, і він несподівано відповів мені українською мовою. Дівчина, яка сиділа попереду, обернулася і поглянула на мене та мій одяг — я зрозумів, у чому річ. Жителі Донецька значно більше звиклі до суржику сільських жителів, ніж до української мови людини, одягненої в костюм із краваткою, яка тримає в руках портфель, а не куль з продуктами для продажу.

Зійшовши з маршрутки біля університетського містечка, я все так само наполегливо запитував, тепер уже у студентів, як мені потрапити до головного корпусу, хоча вже бачив його. Всі студенти відповідали дуже ввічливо, а один із них — українською мовою. Під час реєстрації учасників конференції я теж говорив українською мовою: мені ставили запитання російською, а я відповідав українською — і все минуло без проблем.

Під час неформальної зустрічі я познайомився з Антоном Литвиненком, студентом факультету іноземних мов ДНУ, і розповів йому про свій експеримент. Я запитав, чи не здалося мені, що в принципі в Донецьку в більшої частини жителів ставлення до української мови досить нормальне, і Антон відповів, що це справді так, а кількість недругів української мови він оцінив приблизно в одну десяту.

Узагалі, студенти ДНУ — це сучасний вільний народ. Обійшовши довкола університетського містечка, я побачив, що біля входу в один із корпусів у перерві між парами самозабутньо цілувалася закохана парочка, а в коридорі другого поверху головного корпусу під час перерви під музику магнітофона тренувалася пара любителів бальних танців. Цих дівчат і хлопців дуже важко знову загнати в «соціалістичний» або який-небудь інший табір.

Дивлячись на нинішніх студентів, я раптом згадав про подію сорокарічної давності. Який переполох був на моїй кафедрі, коли в університетському буфеті проректор із режиму зловив студентку п’ятого курсу Ірочку, в якої я був куратором! Вона дозволила собі неприпустиму вільність — прийшла в модних на той час коротких брюках, які називалися «метеликами». З нею були проведені три виховні бесіди на різних адміністративних рівнях, і вона, за словами проректора з режиму, «усвідомила» свою помилку. Мені досі шкода цю дівчину.

Я продовжив свій експеримент і після завершення конференції. До самого відправлення потяга я користувався українською мовою вільно — і в мене не виникло жодних проблем. Проте, маю зізнатися, в Донецьку мені вдалося зустріти людину, в якої українська мова викликала різкі негативні емоції, — цією людиною виявилася киянка, яка приїхала до Донецька. Звичайно, це була просто випадковість — у Донецьку, як і в будь-якому іншому місті, є свої власні ксенофоби і відверті хами, але факт залишається фактом. Варто також додати, що жовто-блакитні прапори і кольори я зустрічав у Донецьку не рідше, ніж, скажімо, у Вінниці або Полтаві.

У моєму купе пасажири виявилися російськомовними. Одна пані відразу ж заснула, а з жінкою-психологом із Києва та шахтарем із Червоноармійська ми години дві розмовляли російською мовою про небезпеку, що загрожує в Україні... українській мові та українській культурі.

Але познайомився я і з донецьким негативом. Не знаю, чи є ще в Україні хоч одне велике місто з вокзалом, так погано обладнаним інформаційною технікою. На вокзалі з багатьма дорогами та платформами досі немає електронного табло з покажчиками потягів, дороги та часу відправлення. Немає електронних покажчиків потягів і в підземному переході. Дізнатися, на яку платформу прибуває твій потяг, можна лише на слух — за оголошенням диктора, яке часто заглушується розмовами людей і шумом потягів. А як бути іноземцям, які чужу мову погано сприймають на слух? Або тим, у кого слабкий слух? І не соромно батькам міста за такий вокзал?

Вразила в Донецьку бідність вибору в газетно-журнальних кіосках. Навіть у Криму я вільно міг купити багато українських газет, про існування яких у Донецьку жителі й не підозрюють. У сімферопольських кіосках мирно уживаються поруч газета українських націоналістів, органу КПУ і відверто проросійська преса. У Донецьку — все по-іншому. В університетському книжковому кіоску з творів більш-менш відомих українських авторів, перш за все, кинулися в очі твори пана Табачника і книга, написана за участю пана Семиноженка. Чого-небудь менш офіціозного мені знайти не вдалося. В минуле десятиліття батьки міста та області явно прагнули вберегти донеччан від згубного впливу іншої України і продовжують робити це й нині. А ця, інша частина України, — тобто, майже всі ми, — не лише змирилася з цим, але й почала допомагати ізолювати «донецьких», оголосивши їх «бандитами», «малоросами», «хохлами» тощо. В результаті, в місті Донецьку на офіційному й неофіційному рівнях частіше чутно ту саму антиукраїнську одну десяту частину, ніж інші дев’ять десятих, позбавлених нашої підтримки. У Донецьку багато проблем, як і в будь-якому іншому українському місті. У ньому велика частина робочих людей, трудяг, не розпещених життям. Якщо команда Януковича їх обдурить і не поліпшить життя, то найнепримиренніших противників нинішні керівники матимуть саме в Донецьку.

Висновки напрошуються самі собою. Жителі міста Донецька повинні хоча б раз на місяць мати можливість спілкуватися не лише німецькою мовою, але й українською. Або ще частіше. Тому україномовним інтелігентам та політикам слід їздити до Донецька, потрібно мати там друзів, колег і приятелів на всіх соціальних рівнях. І при цьому не обов’язково переходити на російську мову, чогось остерігаючись. Донецьк — українське місто, і оголошувати всіх «донецьких» «проросійськими елементами» можуть лише упереджені неуки, яким дуже хочеться помилуватися собою та власним патріотизмом. Українським (і не українським) патріотам, перш ніж писати або розмірковувати про Севастополь, Донецьк, Львів або яке-небудь інше місто, було б непогано побувати там особисто і поспілкуватися з жителями — тоді багато думок були б об’єктивнішими й переконливішими.

Я ж поставив собі за мету — не пожаліти грошей та часу і відвідати Луганськ. Сподіваюся, що мої, кимсь вселені мені, упередження і проти цього міста розвіються, якщо я побуваю там хоча б один-два дні.