Звільнені з життя

ГЕТЬ БЛАГОДІЙНІСТЬ

Нещодавно у Лютежі у Всеукраїнському центрі реабілітації пройшов дводенний семінар за участю більше нiж 100 громадських організацій інвалідів. Сам центр розташований далеко від людей — у лісі. Але, без сумніву, це одне з небагатьох місць, де колясочники можуть відчувати себе комфортно. Як розповідає організатор семінару Костянтин Жолковський, на пошук зручного в усіх відношеннях приміщення йому довелося витратити не один день. Якщо в приміщенні є широкий ліфт, це вже запорука того, що відсутні пандуси; якщо ж з ними склалося, то не пощастило з порогами між кімнатами.

Словом, говорити про незалежне життя — а саме це й було основною темою семінару, — як виявилося, ніде. Утім, сама концепція незалежного життя інвалідів, на основі якої формується однойменний громадський рух, — річ дещо абстрактна і філософська. Вона передбачає спосіб життя, за якого, розглядаючи якесь нещастя, люди сприймають його не як те, що заслуговує на милосердне ставлення, а як несправедливість, яку не терпить громадськість. Звідси випливає і так звана демедикалізація, тобто боротьба з постійною присутністю медичних працівників у житті людей з особливими потребами. Лікарі, на думку активістів, формують гіперзалежність від опіки та прирівнюють інвалідів до несамостійних і безініціативних дітей. Таке ставлення тут називають звільненням з життя і цілком резонно вважають, що для того, щоб говорити про незалежне життя, цих постулатів виявляється катастрофічно недостатньо.

Якщо ж про практику, то поняття «незалежне життя» передбачає власний прибуток і відкидає пільги та іншу «благодійність» з боку держави. Але для того, щоб заробляти гроші, необхідно як мінімум кілька разів на тиждень відвідувати місце роботи. А з цим якраз і найбільша проблема.

БЕЗ ПРАВА НА РУХ

У Києві вільне пересування колясочників практично неможливе. Незважаючи на те, що в Законі «Про соціальний захист інвалідів» досить чітко прописано, що всі нові будівлі (не тільки житлові) повинні бути обладнані з урахуванням людей з особливими потребами, насправді цей пункт із завидною постійністю не помічають. Практично у кожному житловому будинку є істотний перепад між рівнем землі, тамбура і першого поверху, який не згладжується пандусами. Буває, звичайно, що вони є, але, як говорять колясочники, на «ці залізні швелери поставити інвалідну коляску може хіба що атлет». Цілком прийнятне планування квартир з вузькими дверима і високими порогами для здорових людей виключає маневрування по ній на колясці, як, проте, і непристосованість для цього санітарних приміщень. Як розповідає кандидат архітектури Людмила Бармашина, відсутністю архітектурних перешкод для інвалідів можуть похвалися лише кілька будинків на Оболоні, інші ж у концепцію незалежного життя просто не вписуються.

Крім цього, не можна не враховувати і той факт, що люди з особливими потребами є потенційними покупцями, клієнтами, пацієнтами, пасажирами і глядачами. Але в цьому випадку ситуація кардинально не відрізняється. Нові підземні простори у Києві залишаються заборонною зоною для інвалідів у колясках, відреставрованим вокзалом можна пересуватися лише за суворо визначеною траєкторією, відхилення від якої небезпечне. Недосяжними залишаються і нижні краї віконець у касах та прилавки у магазинах. Масла у вогонь підливають і водії маршруток, які, навіть бачачи на зупинці потенційного пасажира у колясці, або просто не зупиняються, щоб не вести «халявного» пасажира, або зупиняються за кілька метрів від тротуару. Тоді колясочникам доводиться виконувати справжні акробатичні номери.

Людмила Бармашина розповідає, що всі проекти з адаптації існуючих архітектурних об’єктів наштовхувалися на стіну мовчання з боку міськадміністрації або, щонайбільше, обіцянки, що ще трохи, і міська влада не тільки виправить свої помилки, але й наповнить столицю такими «дрібницями», як телефони для інвалідів, туалети і звукові світлофори для сліпих. Для порівняння, у Москві «прогрес» дійшов до того, що диктор, який оголошує станції у метро, змінює голос залежно від наближення або віддалення від станції (спеціально для сліпих). У нас же, як розповідає інвалід Леонід Коваленко, у районі вулиці Фрометівської, де проживає близько півтора тисяч сліпих, дуже популярно залишати відкритими каналізаційні люки. А на скарги і гнівні листи інвалідів тут реагують досить спокійно — «не турбуйтеся, все зробимо». І так протягом трьох років.

На Заході будь-який архітектурний об’єкт не здається без підпису інваліда-колясочника, який самостійно досліджує його на «зручність» і вносить, якщо це необхідно, свої корективи. Людмила Бармашина пропонує ввести штрафні санкції для тих, хто зараз будує без урахування запитів людей з особливими потребами. А ведучі семінару — гості з Болгарії і Голландії — закликають українських інвалідів до активних дій, як свого часу робили вони: виходили на вулицю з квітковими горщиками, що символізувало їхнє небажання сидіти у чотирьох стінах.

ГАРАНТІЇ НА ПРАЦЮ Є, РОБОТИ НЕМАЄ

Другий важливий аспект незалежного життя — працевлаштування. Як відомо, в Україні не так давно набрав чинності закон, згідно з яким на кожному підприємстві повинно бути не менше 4% інвалідів. Те, що роботодавцям простіше відкупитися, ніж терпіти у себе людей, нехай і кваліфікованих, але з фізичними обмеженнями, далеко не секрет. Як розповідає інвалід-колясочник Олег Полозюк, який здобув юридичну освіту і зараз консультує своїх «колег», часто буває, що маючи високу кваліфікацію інваліди змушені задовольнятися найнижчою зарплатою, оскільки у роботодавця спрацьовує принцип: «Нікуди не подінешся — все одно працювати будеш». Але, незважаючи на зовнішні бар’єри, працюючих інвалідів у нас у країні чимало, а на подібні соціальні дефекти вони намагаються закривати очі. На семінарі прозвучало, що через незрозумілі причини інваліди в Україні мають дуже обмежений доступ до кредитів, підвищення кваліфікації та до інформації, необхідної для відкриття власного бізнесу. Дехто вважає, що вирішенням проблеми працевлаштування було б введення монополії на виробництво певних виробів виключно підприємствами, на яких працює переважна кількість інвалідів подібно до УТОГ та УТОС. Але прихильників такого методу мало, адже досвід підказує: будь-яка монополія веде до застою і створює дисбаланс між робочими місцями і потребою суспільства у товарі, що випускається.

Зовсім «безпритульниками» в питаннях працевлаштування залишаються люди, які отримали інвалідність унаслідок психічного захворювання. Узяти на роботу з такою довідкою ризикне дуже малий відсоток роботодавців. Раціональне мислення американців підказало їм у цьому випадку непоганий вихід. Державні установи використовують розумово відсталих як прибиральників, що дозволяє раціонально використати державні кошти, виділені на соціальний захист інвалідів.

ЧИМ ГІРШЕ, ТИМ КРАЩЕ?

Але немає лиха без добра. Олег Полозюк говорить, що у труднощах є свої переваги — невирішені проблеми змушують інвалідів загартовуватися як фізично, так і морально, а бажання жити повноцінним життям виявляється сильнішим за комплекси. Яскравий цьому приклад — успіхи українських паралімпійців, а також фрази про знищення раба у собі та про стратегії боротьби за сприйняття себе повноцінним членом суспільства, що прозвучали на семінарі. «Нам не потрібні пільги і співчуття, нам потрібні умови, які б забезпечили нам нормальну активну життєдіяльність», — так вважає більшість людей з особливими потребами.