Що я зрозумів з історії з Жераром Депардьє
«Історія з російським громадянством Депардьє – виняток, який лише підтверджує правило: громадянство все ще дещо означає», – пише на сторінках Foreign Policy Крістіан Керіл, старший науковий співробітник Legatum Institute і MIT Center for International Studies (США).
Автор зізнається, що його мало хвилює доля Жерара Депардьє («він чудовий актор, але людина, схоже, досить недалека»), але рішення відмовитися від французького громадянства і отримати російський паспорт вельми цікава історія.
У цьому кроці Депардьє дехто бачить наочні прояви глобалізації: як би там не було, а головний мотив, мабуть, втеча від податків. Оглядач The New York Times провів паралель з політикою транснаціональних корпорацій, які шукають, де б налагодити виробництво з копійчаними поточними витратами. «У такому випадку Депардьє – усього лише черговий бездушний мігрант великого бізнесу, який купує собі громадянство чисто з безсердечних капіталістичних міркувань», – пише автор. Втім, він тут же нагадує, що практика ця не нова: у 70-х від британських податків емігрували рок-зірки, ще раніше – драматург Ноель Кауард.
Але чому Депардьє вибрав саме Росію, дивується автор. «Це не таке вже вигідне місце для штаб-квартир корпорацій. А росіяни, які сколотили капітали на батьківщині, не дуже-то хочуть тримати їх там», – пояснює автор. Імовірно, ці росіяни знають, що в Росії «не можна довіряти суду, не можна розраховувати, що закон захистить твоє майно, а твоя фізична і комерційна безпека залежить від стосунків з можновладцями».
Втім, Депардьє все це теж знає. «Судячи з його жорстких висловлювань про критиків Путіна, він явно не шкодує сил, щоб підлеститися до друга-президента», – додає автор
Керіл впевнений: Депардьє ставить на те, що «цар Володимир» надає йому привілеї. Актора «не хвилює податкове законодавство – йому подобається відсутність верховенства закону». Власне, воно б кожному сподобалося, якщо б він був знаменитістю і другом головного начальника, і Керіл вважає, що Депардьє щиро співає «гімн путінській системі».
«Гадаю, це ріднить Депардьє з довгою низкою інших французів, що в минулому відправлялися до Росії, розшукуючи різні версії деспотичних утопій, які намагалися пропагувати у себе на батьківщині», – пише автор, згадуючи про Сартра, маркіза де Кюстіна (останній мав намір оспівати переваги самодержавства, але розчарувався) і Жозефа де Местра.
«Вражає, що Депардьє пішов ще далі – прийняв російське громадянство», – додає автор. Він підкреслює, що випадок Депардьє суперечить сучасним тенденціям глобальної міграції: більшість претендентів на громадянство РФ – громадяни колишніх республік СРСР, «які прагнуть бігти від ще більш репресивних або економічно нерозвинених режимів».
Більшість іммігрантів вибирають країну переважно за рівнем «верховенства закону», а не тільки за ставкою оподаткування. «Чимало багатих росіян і китайців вважають за краще тримати гроші, купувати будинки, давати освіту дітям (та отримувати паспорти) у країнах, де, як їм відомо, усе ще можна розраховувати на справедливе правосуддя», – додає автор.
Багаті уродженці Заходу якось не поспішають влаштовуватися в Пекіні та Москві. Можливо, їх стримує сумна доля Ніла Хейвуда і Білла Браудера.
«Громадянство – досі вельми важливий аспект, незважаючи на благодушні нісенітниці про безмежну глобальну цивілізацію», – підсумовує автор.
Крістіан Керіл, Foreign Policy
