Агонія режиму

Народні повстання в Сирії виходять на новий рівень. За повідомленнями інформаційних агентств, 15 липня в країні відбулися наймасовіші за останні 4 місяці акції протесту. У демонстраціях, що прокотилися усією країною, взяли участь понад 1 млн. чоловік — вони вимагають відставки президента Башара Асада. В одному лише місті Хама на вулиці вийшло 500 тисяч маніфестантів. Багатолюдною була демонстрація в місті Дейр-ез-Зор на сході Сирії. Вперше за увесь час руху великі акції протесту пройшли і в столиці — місті Дамаск. Це красномовно свідчить про те, що режим втрачає контроль над територією країни. І друге. Усі спроби президента Асада і його сім’ї вести подвійну гру: з одного боку, запрошуючи опозиціонерів брати участь в діалозі з владою, а з іншого — підсилюючи жорсткість придушення протестів, — повністю провалилися. Опозиція зустріла пропозиції президента з великою недовірою, більш того, підсилила дії з консолідації.

Перша спроба на початку червня на конференції в турецькій Анталії створити координаційний орган опозиції виявилася не те, щоб зовсім невдалою, але не доведеною до кінця. Проблемою стало слабке представництво так званої внутрішньої опозиції, тобто тих, хто реально керує демонстраціями і акціями протесту на вулицях сирійських міст. Саме з цієї причини конференція, що тоді пройшла в Туреччині, була розкритикована і названа оперетковою. Цей висновок виявився дещо поспішним. Режим не показав жодних ознак лібералізації, тому лави його противників ще більше зімкнулися.

На конференції в Стамбулі сирійські опозиціонери вибрали Раду національного порятунку, щоб єдиним фронтом виступити проти режиму президента Башара Асада, і закликали населення до нових масових акцій громадянської непокори. До Ради увійшло 25 осіб, серед них представники різних політичних сил — ісламісти, ліберали і незалежні громадські діячі. А саме: курд Мішель Тамо, алавіт Ареф Даліля, сунніт Валід Буш, релігійний діяч помірного толку Джауд Саїд. Всі вони зараз знаходяться в Сирії. У керівні органи комітету входить і впливовий племінний вождь з Дерзо Науаф Башар. Очолити Раду повинен загальновизнаний сирійський авторитетний правозахисник Хейсам Маліх. Він зумів виїхати з Сирії, скориставшись короткою свободою пересування в період спроб влади організувати так званий національний діалог.

Проблеми сирійського режиму не лише політичні. Економічна ситуація ускладнюється чотирма роками поспіль засухи, що сильно вдарило по ринку пшениці. Через негативне ставлення Катару і Туреччини заморожено багатомільйонні інвестиційні проекти, що фінансуються з цих країн. Почався і посилюється масовий відплив капіталу за кордон. До сусіднього Лівану вже перекочувало близько 20 млрд. доларів. Для Сирії це вельми значні кошти. Позначився потік готівки (у доларах і сирійських фунтах) до Росії. За даними російського Інституту Близького Сходу, високопоставлені сирійські чиновники переправляють літаками «особисті заощадження» до Москви і розміщують їх в об’єктах нерухомості, торгівлі і ресторанному бізнесі. Ключовими фігурами в цих схемах виступає сирійське посольство в Росії і відомий тіньовий сирійський діяч, колишній співвласник московського Черкизовського ринку Хасан Махмуд. З одного боку, посольство виконує вказівки Дамаска, вмовляючи московську сирійську колонію «їхати на канікули додому із заощадженнями, щоб допомогти національній економіці», а з іншого — бере участь у вивезенні капіталу за кордон. Тому в країні відчувається гострий дефіцит готівки. Влада проводить серед держслужбовців добровільно-примусову кампанію з відмови від частини зарплатні на користь бюджету. Примушують жертвувати і бізнес. Задоволення від таких заходів — як перших, так і других — легко собі уявити. Це разюче відрізняється від поведінки японського бізнесу після аварії на «Фукусімі». Ніякого відпливу капіталу, навпаки, почався масовий переказ коштів в країну, щоб не допустити девальвації японської ієни. У найгостріший момент природної і техногенної кризи остання навіть посилилася відносно долара. При цьому, не було навіть закликів влади. Відповідальний бізнес усе зрозумів без слів і пафосних гасел. Ось наочна різниця між авторитарним і демократичним режимами.

У нинішнього сирійського режиму є і проблема контролю над територією країни. На частині сирійсько-іракського кордону урядових військ і прикордонників немає. Там господарює вже згаданий вище Науаф Башар. На східному кордоні він фактично контролює міста і населені пункти, а армія лише блокує їх по периметру. Входити в міста вони побоюються, оскільки вождь попередив про початок озброєної боротьби при такому розвитку подій. За даними багатьох експертів, повстанці мають в своєму розпорядженні достатню кількість зброї, яку вони отримали з Іраку і активно озброюються за допомогою Катару. Останній через ланцюг підставних фірм намагається купити зброю у Росії, України і Білорусі. Особливий інтерес — до автоматів Калашникова, ручних протитанкових гранатометів (РПГ), снайперських рушниць Драгунова, протитанкових комплексів «Корнет». Причому зброю купують в чималих обсягах на суму понад 100 млн. доларів. Велика частина його піде до Лівії, особливо РПГ і «Корнети», але й Сирії дістанеться.

І тут знову виступає на перший план роль армії. Вже деякий час в ній наголошується зростаючий розкол, причому на досить високому рівні. Близько 2 тисяч військовослужбовців відмовилися виконувати наказ і стріляти по мирному населенню. Інколи цілі підрозділи відмовлялися застосовувати зброю проти демонстрантів і переходили на їх бік. Військовослужбовці, що перейшли на бік опозиції, заснували рух «Вільні офіцери Сирії». Їх представник підполковник Хусейн Хармуш заявив про створення органів військового командування і закликав військовослужбовців сирійської армії приєднатися до них. За деякими відомостями, в місті Дераа на півдні Сирії армійські підрозділи охороняли протестуючих від нападу сил безпеки. У Джиср аш-Шугур сталися зіткнення між співробітниками органів безпеки і військовими. В результаті, понад 200 військовослужбовців дезертирували. За ізраїльськими даними, дезертирство у сирійській армії зростає, хоча ще і не має безповоротного характеру.

Опозиція, яка зараз проводить роботу зі створення уряду національного порятунку, по аналогії з лівійським, вітають включення в Раду національного порятунку військових і нинішніх високопоставлених фігур в сирійському керівництві. Наприклад, віце-президента кадрового дипломата Фарука аш Шараа. Взагалі для опозиції винятково важливим є мирний перехід влади. Зі свого боку, режим Асада всіляко провокує збройні сутички, які можуть призвести до громадянської війни за ліванським зразком. У Сирії, яка являє собою строкату конструкцію співіснування чисельних етнічних і релігійних общин, подібне стало б катастрофою. Саме тому Рада національного порятунку включає представників практично всіх етнічних і релігійних груп.

Західні країни і, в першу чергу США, обмежуються моральною і психологічною підтримкою сирійської опозиції, а також санкціями фінансового характеру. Її політичне обличчя не зовсім зрозуміле. Поки ж очевидно, що реально розраховувати на зовнішню підтримку Дамаск може лише від Тегерана. Президент Сирії Башар Асад поскаржився духовному лідерові Ірану аятолі Сейїду Алі Хаменєї на дії офіційної Анкари. У свою чергу, Тегеран попередив Туреччину про те, що в разі нападу сил НАТО на Сирію, Іран завдаватиме ударів по цілях Північноатлантичного альянсу в Туреччині. Про це пишуть ліванські ЗМІ. Зі свого боку Анкара явно підтримує сирійських опозиціонерів. Як повідомляє турецька газета Today’s Zaman, міністр закордонних справ Туреччини Ахмед Давудоглу обговорив події, що відбуваються в Сирії, з владою Ірану в ході свого візиту до Тегерана. Згідно з лондонською газетою арабською мовою Ash-Shark Al-Ausat, Ахмед Давудоглу закликав владу Ірану припинити допомогу режиму президента Сирії Башара Асада. У відповідь іранська влада відкинула претензії щодо надання допомоги Асаду і заявила, що ніяк не впливає на те, що відбувається в Сирії.

Позицію Туреччини легко зрозуміти. Її керівництво давно виношує ідею перетворення країни на регіонального лідера. І події в Сирії вельми цьому сприяють. Перемога опозиції практично означатиме зближення з Туреччиною у всіх напрямках з одночасним дистанціюванням від Ірану. Прихильність до такого курсу єдино і в світської опозиції, а тим більше — у «братів-мусульман». Останнє свідчить про трансформацію арабських режимів, що виникли в результаті «арабської весни», саме за турецькою моделлю «м’якого ісламізму» з наявністю багатопартійності, виборів, свободи політичної конкуренції, певної свободи слова і ЗМІ.

Відповідно, зростаючий вплив «братів-мусульман» означатиме не лише відхід з іранського фарватеру, а й послаблення проіранської «Хізбалли» не лише в Лівані, але і в Палестині. А це вже вихід для Туреччини на серйозну участь в близькосхідному врегулюванні. До речі, такими ж причинами викликана турецька активність у лівійському напрямку. В Анкарі сподіваються, що після закінчення протистояння в цій країні, супротивники Каддафі не забудуть про роль Туреччини.

Баланс сил в Сирії змінюється не на користь Асада. Звідси постійно зростаюча жорсткість опозиції відносно нинішнього президента країни, відмова від будь-якого діалогу з владою і вимога безумовного усунення Асада від влади. Ілюстрацією посилення опозиції є намір провести свою конференцію, подібну до стамбульської, у Дамаску. Причому, абсолютно відкрито.

Це означає, що сирійська опозиція перейшла в своєму розвитку певну важливу рису, після якої почнеться її тісніше зближення із Заходом. Підтвердженням цього є і активізація критики Дамаска з боку США і ЄС, а також демонстративний візит американського і французького послів в місто Хама. Це виходить за рамки дипломатичних правил, але вельми красномовно.