Атлантична криза
Те, про що говорили в останні тижні — непорозуміння між Сполученими Штатами і провідними країнами Європейського Союзу — переросло на конфлікт інтересів, який спричинив першу після «холодної війни» політичну кризу в НАТО. Після того, як Франція, Німеччина і Бельгія в понеділок заблокували пропозицію Сполучених Штатів надати військову допомогу Туреччині, якій може загрожувати удар з боку Іраку, стало очевидним, що про трансатлантичну єдність в тому варіанті, в якому вона існувала до падіння Берлінської стіни, можна забути. Дуже значним чинником нової геополітики може стати те, що увечері в понеділок до трьох країн «старої Європи» приєдналася Росія. Після переговорів у Парижі між президентом Франції Жаком Шираком і президентом Росії Володимиром Путіним було оприлюднено тристоронню французько- німецько-російську спільну заяву, в якій три країни виступають за забезпечення всіх необхідних умов для мирного роззброєння Іраку, вказується на те, що альтернатива війні існує, що війна може бути тільки крайнім засобом, що будь- які рішення мають відповідати Статуту ООН. Обговорення різних шляхів процесу роззброєння Іраку, як сказано в документі, повинні продовжуватися в дусі дружби і взаємної поваги, які характеризують відносини цих країн із Сполученими Штатами, а також з іншими державами.
Як зазначав президент Франції, «ніщо не виправдовує війни». При цьому, як повідомила «Монд», Жак Ширак заявив, що те, що існує думка, яка відрізняється від думки Сполучених Штатів, не означає, що атлантична солідарність більше нічого не важить. Сама тема, за словами президента Франції, вимагає морального підходу. «Я розчарований тим, що Франція заважає НАТО допомогти підготуватися такій країні, як Туреччина, — сказав, коментуючи вето Франції, Німеччини і Бельгії на прохання Вашингтона направити війська і літаки системи АВАКС до Туреччини президент Сполучених Штатів Джордж Буш. — Я не розумію цього рішення, яке негативно вплине на Альянс». Представники Парижа, Берліна і Брюсселя, у свою чергу, запевняють, що не ставлять під сумнів необхідність застосувати в разі потреби статтю 4 Вашингтонського договору, яка й говорить про надання допомоги союзникові по НАТО в тому разі, коли він опиниться під загрозою. Три країни «старої Європи», однак, вважають, що таке рішення зараз, поки не вичерпано всі дипломатичні можливості, було б передчасним. При цьому вважається, що Франція навряд чи змінить свою позицію до 14 лютого, коли в ООН буде представлено черговий звіт групи інспекторів. Міністр оборони США Дональд Рамсфельд заявив, що в разі потреби допомогу Туреччині можна надати і поза НАТО. Отже, йдеться вже далеко не про тактичні розбіжності, якими дипломатичні суперечки пояснювалися на початку. Йдеться вже про різні підходи до глобальних справ, в яких по-різному оцінюються роль і місце Сполучених Штатів.
Все це призвело до кризи, яку в самому Альянсі оцінюють чи не як найсерйознішу з часу існування організації, чи, принаймні, з того часу, як 1966 року президент Франції Шарль де Голль заявив про вихід Франції з військової організації НАТО, а штаб-квартиру і військове командування НАТО було передислоковано з Парижа до Брюсселя і Монса. В останні два дні Рада НАТО на своїх екстрених засіданнях без особливого успіху намагалася відновити консенсус між 19-ма країнами-членами Альянсу. «Зрозуміло, що найближчими днями повинен бути якийсь рух з боку однієї чи двох країн, — сказало «Дню» добре поінформоване джерело в штаб- квартирі НАТО, маючи на увазі «протестантів». Йдеться, за словами джерела, про політичні справи, і саме тому рішення повинно бути ухвалено не всередині Альянсу, а на найвищому політичному рівні. «Безумовно, будуть якісь зміни, але надто важко прийти до консенсусу. До того ж, формально дискусія стосується лише питання, чи зараз надати допомогу Туреччині, чи варто з цим трохи почекати. Але треба визнати, що, зокрема, позиція Франції — послідовна. І у певному сенсі можна говорити, що дискусія в НАТО стала жертвою дискусії в Нью-Йорку» (тобто, ООН. — Ред. ).
Навряд чи сьогодні йдеться про розкол НАТО. Йдеться просто про те, що саме та складова, яка утримувала Альянс в дусі трансатлантичної єдності — тобто, радянська загроза — перестала існувати раніше, ніж це було усвідомлено і на Заході, і, в певному сенсі, — на Сході. Сполучені Штати більше не можуть бути єдиним гравцем на світовій арені, оскільки за останні роки зросла політична вага Європи — тієї самої «старої Європи», про яку так зневажливо говорив держсекретар США Колін Пауелл, і яка насправді з’явилася не без значної допомоги США після війни.
