Азербайджан — наступний?
В Азербайджані набирає обертів «справа про спробу державного перевороту». Днями в ній звинуватили колишнього президента Академії наук Азербайджану Ельдара Салаєва. Як повідомила генеральна прокуратура, свідчення проти Салаєва дав екс-міністр фінансів Фікрет Юсіфов, також звинувачений у змові. Академік Салаєв був арештований 29 жовтня. Загалом у цій справі затримано 12 осіб. Їх вважають винними в діях, спрямованих на підготовку масових заворушень і спробу захоплення влади в Азербайджані 17 жовтня поточного року, коли в Баку мав прилетіти екс-спікер парламенту Расул Гулієв. Нагадаємо, що його затримали по дорозі до Сімферополя, але потім за рішенням кримського суду відпустили. Фікрет Юсіфов дав свідчення, що за завданням Гулієва передав Ельдару Салаєву $305 тисяч, отриманих від окремих осіб, зокрема від екс-міністра охорони здоров'я Алі Інсанова та екс- президента Держконцерну «Азерхімія» Фікрета Садігова для насильницького захоплення влади й організації масових заворушень.
У міру того як Азербайджан наближається до парламентських виборів, що відбудуться 6 листопада, головне питання полягає в тому, чи відбудеться в країні своя власна «кольорова революція» — так, як були повалені колишні радянські еліти в Грузії, Україні та Киргизстані за останні два роки. Не можна виключати такого перебігу подій, але перспективи є принаймні невизначеними.
Правляча партія Азербайджану «Ені Азербайджан» має численні проблеми, незважаючи на підтримку президента Ільхама Алієва та привілейований доступ до державних ресурсів. Принаймні три опозиційні партії — «Мусават» Іси Гамбара, «Національний фронт» Алі Керімлі та Соціал- демократична партія — мають політичний вплив відтоді, як Ільхам став наступником свого недавно померлого батька — Гейдара Алієва — у 2003 роцi.
Більш того, як і в Грузії, Україні та Киргизстані, династична політика в Азербайджані відображає панування кланів, успіх членів яких визначається близькістю до президента. Такі системи можуть здаватися стабільними, але, по суті, вони є нетривкими, оскільки для більшості населення вони — втілення беззаконня, несправедливості й крайньої бідності.
Опозиція вже почала готувати грунт для змін. Лідери опозиційного блоку трьох партій «Азадлиг» («Свобода») оголосили, що вони вважатимуть будь-які результати виборів, за яких опозиційні партії наберуть менш як 70% голосів, сфальсифікованими й що за цим підуть вуличні протести. Це відповідало б тій моделі, яку ми спостерігали в Сербії 2000 р., Грузії 2003 р. і в Україні 2004 р.
Але чи спрацює така схема в Азербайджані? «Генеральна репетиція» зазнала краху в жовтні 2003 р., коли опозиція, нездатна згуртуватися навколо одного кандидата, щоб кинути виклик Ільхаму на президентських виборах, оголосила, що результати були сфальсифіковані, й закликала людей вийти на вулиці. Вийшло всього декілька сотень, і поліція швидко розігнала їх, багатьох заарештувавши.
Цього разу опозиція об'єдналася, вважаючи, що набагато легше домовитися про взаємну підтримку 125 парламентським кандидатам, ніж зупинитися на одному кандидатові в президенти. Однак влада може отримати перевагу. У Тбілісі, Києві й Бішкеку лідери «кольорових революцій» раніше посідали високі посади в режимах, які вони потім звинуватили в корупції; але все ж їм вдалося отримати довіру населення. Не факт, що подібне можливе в Азербайджані, де 1992—1993 рр. — час, коли деякі лідери опозиції були при владі — все ще викликає гіркі спогади про війну й кризу.
Однак набагато важливіше те, що попередні «кольорові революції» підкреслюють вирішальну роль світової громадської думки та світових засобів масової інформації, які її формують. Як і в Грузії, Україні й Киргизстані, доля режиму й країни цілком може залежати від того, чи зображується сьогоднішній уряд на світових телевізійних екранах як порушник прав людини, що відкидає «загальноприйняті демократичні цінності».
Таке зображення може бути менш обгрунтованим в Азербайджані. Після приходу до влади 1993 р. Гейдар Алієв припинив війну з Вірменією через Нагірний Карабах, забезпечив існування Азербайджану як суверенної держави й у міру процвітання нафтогазового сектора спостерігав за зростанням міжнародного авторитету країни. Передача влади від батька до сина відбулася мирно, й адміністрація Ільхама здійснювала контроль над завершенням нафтопроводу Баку—Тбілісі—Джейхан, що дратувало Росію та Вірменію.
У той же час, високі ціни на нафту надали можливість для більш високих витрат на соціальні потреби й інвестиції в розвиток інфраструктури. Нині Баку нагадує величезний будівельний майданчик з багатоповерховими житловими будинками, магазинами й дорогами, що будуються із шаленою швидкістю.
Але, зрештою, це може не мати жодного значення, якщо Захід — і особливо Сполучені Штати — вирішать, що режим Ільхама не відповідає їхнім інтересам. Головний інтерес Заходу полягає не в нафтових запасах Азербайджану, які 2004 р. становили лише 0,06% загальної кількості у світі, а у його геополітичному положенні на перехресті світової енергетики й транспортних коридорів. Крім того, Азербайджан — держава, що знаходиться на лінії «іранського фронту».
Поки здається, що Захід підтримає Ільхама в його боротьбі з опозицією. Колишній держсекретар США Мадлен Олбрайт, президент Європейського парламенту Рене Ван дер Лінден і заступник держсекретаря США зі світових питань Пола Добрянськи — всі не так давно відвідали Баку. Як висловився старійшина зовнішньої політики США Збігнев Бжезінський в інтерв'ю німецької радіостанції: «Більшість азербайджанців фактично підтримують президента Ільхама Алієва. Тому ситуація відрізняється від тих, що мали місце в Грузії, Україні й Киргизстані».
Проте Захід, здається, робить подвійні ставки, підтримуючи зв'язки з опозицією. Як додав Бжезінський: «Звісно, важливо, щоб політичний режим у Азербайджані був настільки стабільним і законним, наскільки це можливо». Якщо Захід вирішить, що уряд став ненадійним, телевізійні кадри щотижневих зіткнень демонстрантів з поліцією Баку, відмова Ільхама від участі в телевізійних дебатах і конфіскація всіх оранжевих об'єктів з магазинів стануть у пригоді.
Звісно, самі лише сучасні технології не можуть викликати революцію. Але майже всі колишні радянські держави залишаються слабкими й тому вразливими для внутрішніх заворушень. Азербайджан не є винятком, і Росія, яка обпеклася на своєму неприкритому втручанні в Україні, демонструє всі ознаки того, що цього разу вона збирається відсторонитися. Уряд, здавалося б, упевнений в тому, що високі ціни на нафту, адміністративні ресурси й панування місцевих ЗМІ гарантують перемогу на виборах. Але цього може бути недостатньо.
Олександр МУЗИКАНТСЬКИЙ — завідувач кафедри факультету світової політики в Московському державному університеті.