Батьківщина та СРСР
Росія дедалі більше занурюється в суперечки про історію ХХ століття. Причому якщо недавно це була спроба боротися проти, як полюбляють говорити в Москві, «фальсифікації спільної історії» в Україні, Польщі та країнах Балтії, то останніми місяцями дискусія здебільшого стала внутрішньоросійською. І в міру її розвитку все очевидніше стає, що суперечка лише формально йде про минуле — насправді про сьогодення й майбутнє Росії.
Цього тижня журналіст «Новой газеты» (в минулому відомий дисидент) Олександр Подрабінек розмістив на інтернет-ресурсі «Ежедневный журнал» вкрай різку за формою статтю у відповідь на перейменування шашличної «Антисоветская» в Москві. Річ у тім, що цей популярний у російській столиці заклад, розташований на протилежному боці Ленінградського проспекту від готелю «Советская» так традиційно називався вже багато років. Потім звучне ім’я дали шашличній офіційно. І ось недавно «група ветеранів» на чолі з колишнім членом Політбюро Долгих висунула вимогу до міської влади добитися зміни вивіски на кафе, бо вона нібито «ображає почуття радянських ветеранів». Подрабінек, не стримуючи емоцій, у своїй статті заявив авторам ініціативи: «Це ви, радянські ветерани, захищали радянську владу й потім були приголублені нею, а тепер лякаєтеся правди й чіпляєтеся за своє радянське минуле». У відповідь у Москві розпочалася справжня вакханалія. Нацистський, по суті, Рух проти нелегальної іміграції подав на Подрабінека до суду за «образу пам’яті про подвиг героїв Великої Вітчизняної», а прокремлівський рух «Наши» почав цькувати журналіста, відкрито заявляючи, що домагатиметься, щоб він покинув Росію. І ось тут стало не стільки боляче за минуле, скільки по-справжньому страшно за майбутнє Росії. Адже все це ми вже проходили в 60—70-ті роки, коли цькували й виганяли з країни незгодних з мракобіссям радянського режиму. А ще раніше їх просто кидали до в’язниць і розстрілювали. І ще страшніше стає через те, що ті молоді росіяни, які зараз, не добираючи висловлювань, критикують Подрабінека, пікетують українське посольство на знак протесту проти розкриття правди про Голодомор, пропонують перейменувати Волгоград на Сталінград, через вік не знають і не можуть знати, чим був СРСР і як жилося в ньому. Сталінізм не йде разом з одурманеними ним іще в дитячі і юнацькі роки пенсіонерами, як нам усім ще недавно здавалося. Він відтворює себе в головах тих, чиє дитинство минуло в умовах Перебудови.
Для багатьох представників молодого покоління росіян слово «Сталін» зараз звучить круто, оскільки асоціюється з величчю й проривами, простими відповідями на складні питання. Суворо судити за це московську або пітерську молодь не варто. Точнісінько так само наприкінці 60-х — початку 70-х паризька молодь билася з поліцією з портретами Мао й захоплювалася «культурною революцією», навіть не замислюючись про десятки мільйонів жертв режиму «великого Керманича». Але так зважено не можна ставитися до позиції російської влади, яка потурає наростаючій реабілітації сталінізму. У гонитві за ідейним обгрунтуванням статусу Росії як великої держави, шукаючи виправдання обмеженню громадянських свобод і безпрецедентному втручанню держави в життя суспільства, правлячий російський клас спокійно дивиться на все більш позитивні оцінки радянської історії. Йому здається, що далі певної межі цей суспільний процес не піде, що боротьба за символи більшовизму в Москві не переросте в повноцінний більшовизм. Адже зникнення вивіски «Антисоветская» з шашличної не призвело до скорочення розриву в прибутках 10% найбагатших і 10% найбідніших москвичів, який становить 42 рази — більше, ніж у будь-якому іншому мегаполісі світу (в США різниця в 14 разів). І серед рядових «нашистов», на відміну від їхніх вождів, не так уже й мало тих, кому вже сьогодні через кризу нічим платити за навчання, нема за що добре вдягатися в безперервно дорожчаючій Москві. Російська влада вже перестала грати в «керований націоналізм» і отримала неофашистське підпілля, активісти якого вже не лише б’ють гастарбайтерів, а й нападають на міліціонерів, грабують магазини, підпалюють РВВС. З неосталіністами вийде так само.
3 жовтня виповнюється дев’ять років спробі комуно-фашистського путчу в Москві. Тоді демократія встояла, й чітка межа між поняттями «Батьківщина» й СРСР», здавалося, була проведена остаточно. Але це були лише ілюзії. На початку 2000-х російське суспільство так рішуче зрікалося «лихих 90-х», їхнього хаосу, безсилля влади, міжнародних принижень і убогості, що разом з водою виплеснуло й дитя. Досягнуте наприкінці 80-х — початку 90-х років розуміння того, що радянський етап історії за всіх незаперечних досягнень загалом був трагічною сторінкою історії російського й інших народів СРСР, було принесене в жертву новому міфу про «Росію, що підводиться з колін». І тепер, щоб остаточно не зануритися в минуле і йти вперед, Росії доведеться знову повторювати пройдене. Принаймні, хочеться на це сподіватися. А українцям, у яких попереду важливі вибори, слід дивитися на це й думати. Свобода нікому не дарується навіки.
