«Березневі тези» Річарда Армітаджа На порозі зрілих відносин
«Вільне волевиявлення є стандартом, який Київ прийняв разом із Планом дій Україна — НАТО, й ми хотіли б бачити, як ви дотримуєтесь цього стандарту», — нагадав він. За словами Річарда Армітаджа, «під час саміту НАТО в Стамбулі ми говоритимемо про подальшу співпрацю з Україною, можливо, про інтенсифікований діалог, який зрештою приведе до Плану дій з набуття членства». Втім, наголосив він, поки що не йдеться про те, що інтенсифікований діалог буде ухвалено в Стамбулі. «На цьому саміті ми обговорюватимемо таку можливість», — повторив він.
За словами Річарда Армітаджа, «американський уряд вдячний за прийняте Україною рішення надіслати свої війська до Іраку». «Я не думаю, що Україна зробила це для США. Вона зробила це зі своїх міркувань, прагнучи взяти участь у глобальній війні проти тероризму», — сказав заступник Коліна Пауелла, повідомивши, що про можливе відкликання українського контингенту з Іраку не йшлося на жодній з його київських зустрічей. Водночас Річард Армітадж додав таке: «Бути ворогом моїх ворогів не означає бути моїм другом. Будь-яке рішення, яке буде ухвалено в Україні щодо Іраку, жодним чином не пов’язане із забезпеченням демократичних процесів. Боротьба з терористами — один із тимчасових пріоритетів Сполучених Штатів. Більшою мірою ми зацікавлені по всьому світу мати партнерів, які поділяють із нами спільні цінності й забезпечують демократичні процеси».
Відповідаючи на запитання журналістів про перспективи отримання контрактів на відбудову Іраку для українських компаній, пан Армітадж зазначив, що хотів би розділити цю проблему та миротворчу діяльність українського контингенту. «Я не думаю, що сини українських матерів пішли до Іраку заради того, щоб Україна отримала контракти, — заявив він. — Вони поїхали, щоб взяти участь у війні проти терористів. Що ж стосується контрактів, то зараз готується група компетентних у цьому питанні американських офіційних осіб. Вони приїдуть до України, щоб працювати з нашими друзями й подивитися, чи може Україна висунути свої заявки на участь у тендерах та як їй краще це зробити».
Коментуючи на прохання журналістів конституційну реформу в Україні, Річард Армітадж зазначив, що не обговорював у Києві конкретні законопроекти, а мав розмови про реформу загалом. «Будь-яка держава має право вносити зміни до своєї конституції, але це потрібно робити дуже уважно та розважливо. Я не думаю, що братися за це напередодні виборів аж так мудро», — сказав він. Також пан Армітадж повідомив, що вступ України до Світової організації торгівлі залежить від ухвалення Верховною Радою відповідного законодавства, а перспективи надання українській економіці статусу ринкової він пов’язує з активністю українського уряду.
За словами Річарда Армітаджа, під час свого візиту він не говорив про можливі санкції проти України. Втім, зазначив він, «немає сумнівів у тому, що наші відносини не будуть прогнозованими та стабільними, якщо Україна не продемонструє свою відданість демократичним цінностям».
Візит до Києва відразу двох заступників держсекретаря США — Річарда Армітаджа та Елізабет Джоунс, участь місяць тому екс-держсекретаря Сполучених Штатів Мадлен Олбрайт у міжнародній конференції в Києві та її нещодавня стаття в «Нью-Йорк Таймс», засідання комітету з питань зовнішньої політики на початку місяця у Вашингтоні — безсумнівні знаки уваги до України з боку Вашингтона. Тут можна відзначити, що контакти відбуваються з частотою, якої просто не було ще рік тому — але й минулий рік не був роком президентських виборів як в Україні, так і в США.
Контакти відбуваються на рівні, який прийнято називати робочим, — тобто між безпосередніми виконавцями політики. Плануються поїздки сенаторів, відбуваються візити представників неурядових структур — зокрема, нещодавно в Києві побував голова Американського комітету НАТО Брюс Джексон, частий гість в Україні, на найближче майбутнє планується візит колишнього помічника президента з національної безпеки Збігнєва Бжезинського. Контакти на більш високому рівні є не частими (хоча до кінця весни заплановано візит до США міністра закордонних справ України Костянтина Грищенка). Іншими словами, концепція «малих конкретних кроків», оголошена представниками адміністрації США, продовжує втілюватися. Слів про стратегічне партнерство більше не лунає, проте не згадуються й нещодавні кризи відносин, які позначилися «касетним» і «кольчужним» скандалами, проблемою поставок озброєнь до Македонії під час конфлікту в цій країні.
Загальний рівень відносин між Україною та Сполученими Штатами сьогодні надзвичайно мало нагадує рівень кінця 1990- х, при тому, що більшість проблем залишилася актуальною ще з тієї пори.
В МЗС України схильні вважати, що у Вашингтоні повернулися до усвідомлення того, що з Україною потрібно підтримувати змістовний діалог, а колишню паузу у відносинах зараз можна вважати подоланою. Недержавні експерти в обох країнах пояснюють певну зміну в ставленні до Києва зокрема й тим, що відбувається в Росії, — на думку багатьох фахівців, Росія зараз опинилася набагато далі від демократичного суспільства, ніж це було кілька років тому, там робляться спроби реставрації імперії, йде атака державних структур на капітал (справа Ходорковського). І саме з цих міркувань Україна знову починає розглядатися як ключова держава в регіоні. Багато хто з фахівців у неофіційних розмовах заявляє, що «Україну не можна втрачати». Непрямим твердженням, що ці думки принаймні беруться до уваги в Білому домі, можна вважати нещодавній критичний виступ держсекретаря США Коліна Пауелла на адресу Росії — попри все те, що Росія має й матиме для Сполучених Штатів дуже велике значення в плані проблем міжнародної безпеки. Можливий перегляд деяких акцентів американської політики в регіоні Східної Європи означає пильну увагу до внутрішніх подій в країнах регіону, й передусім — в Україні.
Не є секретом, що така увага набуває пікового значення в роки виборів парламентів і глав держав — тож з цього погляду ціла низка здійснених і планованих візитів та значно вища, ніж у попередній період, увага преси до України цілком зрозумілi. У Вашингтоні бажають знати, з ким і чим доведеться мати справу при вибудовуванні своєї політики й при захисті своїх інтересів, за якими правилами доведеться грати, наскільки щирою може бути розмова. Саме такі підходи свого часу застосовувалися й до країн Центральної Європи, й до Росії, й до Туреччини.
Події складаються так, що американським інтересам відповідав би успішний розвиток України за загальноприйнятими для європейських країн нормами, що могло б визначити можливі межі відносин (партнерство заради досягнення певних конкретних цілей, тривале партнерство й можливе союзництво, просто рівні відносини). З цього погляду зрозуміло, чому Сполучені Штати кожного разу розглядають вибори в Україні (президентські чи парламентські) як ключові — йдеться про те, які правила буде встановлено, хто братиме на себе певні зобов’язання та яким чином відповідатиме.
Саме тому представники США, не приховуючи, що рішення про відправку української бригади до складу коаліційних стабілізаційних сил в Іраку сприяло «розмороженню» відносин, у останній час все частіше наголошують на тому, що Ірак — це лише одна сторона медалі й цього для успіху буде замало.
Комплекс проблем, що стоять у відносинах двох країн, можна розбити на кілька блоків.
Якщо говорити про відносини в сфері безпеки, то найбільш показовим прикладом їхнього розвитку став Ірак, а також те, що в останні місяці практично всі офіційні представники Сполучених Штатів наголошують на підтримці Вашингтоном прагнень України до якомога повнішої євроатлантичної інтеграції. При цьому ніколи не говорилося, якими можуть бути для України підсумки Стамбульського саміту НАТО в червні — чи буде, зокрема, прийнято рішення про розповсюдження Плану дій з набуття членства та інтенсифікованого політичного діалогу з питань вступу до Альянсу на Україну. Це є суто політичним моментом, і джерела як на Заході, так і в Києві переконані, що рішення будуть прийматися, але, можливо, навіть не цього року. Про вплив Сполучених Штатів на прийняття рішень, що стосуються майбутнього всього НАТО, говорити було б зайвим, незважаючи на ознаки кризи в тій структурі трансатлантичних відносин, яка існувала досі. Оскільки Сполучені Штати ніколи не припиняли роботу з Україною на рівні експертів і фахівців з цих питань, то можна припустити, що зацікавленість США в інтеграції України до євроатлантичного простору не є просто декларацією. Особливо з огляду на ситуацію в Чорноморському регіоні, на Близькому Сході, непевність подальших відносин між Заходом і Росією.
Як суто політичні відносини, так і відносини в сфері міжнародної безпеки мають кілька чуттєвих моментів, які походять виключно з української внутрішньої політики. Йдеться, зокрема, про закриття радіо «Континент», якому передувало припинення контракту радіо «Довіра» з радіо «Свобода», протистояння між провладними й опозиційними групами українського політикуму, не завжди зрозумілу логіку прийняття рішень українською владою. Дедалі частіше не лише офіційні представники США, а й керівництво НАТО наголошує на тому, що подальший діалог з Україною залежатиме виключно від її внутрішнього розвитку. Вимога дотримуватися певних правил, зрозумілих для тієї спільноти, куди прагне потрапити Україна, власне, не є чимось надзвичайним, і навряд чи тут варто було б вигадувати власний шлях.
Відносини в галузі економіки, які в обох країнах вважають непоганими, насправді могли б бути набагато кращими. Україна не має статусу країни з ринковою економікою, формально проти неї все ще діє поправка Джексона-Веніка до Торговельного акта (її дія щороку припиняється спеціальним зверненням президента США до Конгресу), Україна та США все ще не досягли повної домовленості з підписання протоколу про взаємний доступ на ринки товарів і послуг, необхідного для вступу до Світової організації торгівлі. Сполучені Штати вважають, що Україна все ще не досягла необхідного рівня захисту прав інтелектуальної власності, не забезпечує гідного рівня захисту прав компаній у судах, не створила з правового погляду належного загального інвестиційного клімату. При цьому Вашингтон незмінно заявляє про свою підтримку українського приєднання до СОТ. Отже, й тут питання переносяться в політичну площину, й від України очікують нелегких, проте необхідних кроків. Це, в свою чергу, лише посилило б можливості Києва захищати свої власні інтереси (в тих же антидемпінгових процесах).
Інший аспект економічної співпраці поки що є швидше гіпотетичним: слова подяки за участь українських військових у стабілізаційній операції в Іраку все ще не матеріалізувалися в конкретні замовлення по проектах з відбудови цієї країни. Відомо, що понад 30 українських компаній вже надіслали заявки на участь у різних проектах з відбудови Іраку, відомо й те, що в самих Сполучених Штатах процес іде дуже нелегко — варто лише пригадати нещодавній випадок із усуненням від участі в реконструкції Іраку компанії Halliburton. Політична підтримка з боку Білого дому обіцяна й постійно підтверджується — але вже довгий час видимих ознак просування процесу немає.
Можливо, лише згодом стане зрозумілим значення нафтопроводу «Одеса —Броди — польська територія» для майбутньої енергетичної карти Європи, який би міг і не відбутися без прямого залучення Сполучених Штатів (можна також пригадати історію навколо «реверсу» цього транзитного шляху).
В Україні спокійно ставляться до акцентів, які американська адміністрація робить на внутрішній ситуації, проблемах свободи слова, заявляють у дипломатичному середовищі. Головне — зосередитися на конкретних завданнях. Проблема, однак, у тому, що ці «конкретні завдання» навряд чи вдасться вирішити чи значно просунути до вирішення без дотримання певного набору правил, однакового для всіх «новачків».
Саме по собі «розмороження» українсько-американського діалогу в нинішній ситуації можна вважати досягненням з обох сторін. Проте проблема його наповнення буде актуальною й після виборів в Україні та США, де адміністрацію, цілком можливо, очолять демократи. Справедливим поки що є твердження, що романтичний період відносин між Україною та США став давньою історією. Для зрілих відносин ще потрібно збудувати базу.
