Білоруська модель
Можна тільки поспівчувати вітчизняному читачеві, або телеглядачеві — інформація про нашу найближчу сусідку Білорусь настільки суперечлива, що навіть зацікавленому не легко розібратися, де правда, а де не зовсім, а то й зовсім зумисна брехня. А ще власні сформовані психологічні очікування — хтось сприймає тільки негатив для зміцнення вже наявної установки, інший — геть навпаки — готовий сприйняти виключно позитив.
Не так давно один столичний тижневик опублікував враження свого журналіста після поїздки Білоруссю — тепер з номера в номер газета друкує діаметрально протилежні відгуки читачів штибу «вірю не вірю», але всі, як один, підкріплені апеляцією до родичів, які там живуть.
Із телебаченням ще гірше. Наші телеканали в Мінську корпунктів не мають, але завжди ретранслюють «картинку», отриману за підпискою з Reuters чи APTN про те, як міліція розганяє чергову ходу демократичної опозиції у Мінську. Білоруське державне телебачення цю ходу теж показує. Але в іншому ракурсі, коли кількість учасників не вражає чисельністю, а головне, як демократичні маніфестанти намагаються перекрити рух автотранспорту в центрі Мінська, перешкоджаючи навіть машинам швидкої допомоги. І зі своїми поясненнями: влада дозволила мітинг у визначеному місці, але мітингувальники вирішили будь-що пройтися проспектом Свободи. Так само білоруське телебачення показує, як лідери опозиції приходять до посольства США і як потім дають пояснення у КГБ про отримані готівкою тисячі доларів. А політична діяльність на закордонні кошти в Білорусі заборонена. Байдуже, звідки ці гроші. Так, кілька років тому без зайвих церемоній із країни витурили відомих російських демократизаторів Нємцова і Хакамаду, конфіскувавши в них рубльову готівку, яку вони везли антилукашенківській опозиції. Нємцов після того примусового повернення до Москви похвалився, що йому обіцяно після повалення «бацьки» почесне білоруське громадянство ...
От і я сам дещо розгубився, тільки-но прочитав замітку мінського опозиційного журналіста О.Коктиша про те, що «все більше білорусів шукають своє щастя в сусідній Україні» («День», 7 червня ц.р.). Навіть спитався, а чи в тій самій Білорусі я щойно побував? Менш за все мені б хотілося писати щось на цю вже заїжджену тему «останньої диктатури в Європі». Зізнаюся, розкручених мас-медіа білоруських опозиціонерів я спостерігаю вже багато років, часто бачу їх у Страсбурзі в Раді Європи, де знову ж роками чую від них ті ж меседжі... Втім, слід відзначити, останнім часом в самій білоруській опозиційній пресі дедалі голосніше молода поросль звинувачує старших в узурпації влади і репресіях проти незгодних в самій опозиції та, як би так по м’якше, в нераціональному використанні фондів на демократію шляхом поліпшення житлових умов свої сімей...
Подорожуючи Білоруссю я шукав для себе відповіді, а як власне живуть самі білоруси, і не в столиці, а в селах і райцентрах? Чи дійсно Білорусь, за даними ООН, помітно випереджає Україну за якістю життя? На чому тримається білоруське господарство, яке, як відомо, оминули неоліберальні реформи, роздержавлення і приватизація? Чи є підстави для впевнених заяв того ж Лукашенка, що країна вже утримує лідерські позиції і здобуде нові? Нарешті, який устрій склався в Білорусі за останні 14 років: не радянський соціалізм без збочень, то чи не поєднання його кубинської та югославської моделей? Почну розповідь із самої глибинки, буквально, від землі.
ЖИТТЯ, ЯК ПРИ КОМУНІЗМІ?
Риба шукає, де глибше, а людина, де краще. Не ставлю під сумнів розповіді згаданого О.Коктиша про білорусів, які успішно почали друге життя в Україні. На те й вона глобалізація аж до сумновідомої «втечі мізків», що теж може служити показником якості білоруської освіти. Але справедливості хочу зазначити, що і в Білорусі я зустрів українських емігрантів — кілька років тому переїхали з рідної Волині й не ностальгують: «А що? Півтори години по такій гарній дорозі, і ми вже там!». У сільгоспідприємстві «Вітчизна» Пружанського району на Брещині та ж доярка отримує 400 доларів на місяць (але це при умові, що корова дає не менше 5 тис. кг молока на рік). Але не вдвічі більша зарплатня привабила. Сім’я отримує свіжо збудований особнячок десь на 150 кв.м з городом. А для дітей, окрім комфортного дитсадка, «школа із естетичним та фізкультурним ухилом» з білоруською мовою викладання, повністю укомплектована вчителями аж до психолога (середній вік педагогів — 38 років), обладнана комп’ютерами, тренажерним залом як у «п’ятизірковому готелі, а неподалік — і басейн. Харчування для молодших класів — безкоштовне, а за старшокласників батьки вносять символічну плату. Хоча так по всьому Пружанському району. Загалом половина випускників цієї, язик і не скаже, сільської школи поступають до вишів. А ще — інфраструктура агромістечка: магазини, будинок побуту, ресторан, готель, палац культури з театральним залом, обладнаним мультимедіа. «Головне, щоб у селі жилося не гірше, ніж в райцентрі, пояснює державну програму будівництва агромістечок, як колись говорили, стерти різниці між містом і селом, голова Брестського облвиконкому Костянтин Сумар. Адже молодий спеціаліст не поїде працювати в село, де немає всіх цих речей». Пружанський район має план до 2010 року створити 19 таких агромістечок, що об’єднають в єдине ціле по кілька традиційних сіл і хуторів. Водночас, хочуть і перевиконати — збудувати ще два понад плану.
Відповідь на запитання, за Висоцьким, «де гроші, Зін?», точніше, звідки взяти, проста — заробити. Досі господарство «Вітчизна» традиційно заробляло на виробництві м’яса та молока. Вже два роки освоїли власну «фішку» — виростили власний фруктовий сад із крапельною системою зрошення (бо помітили, що клімат стає дедалі краснодарським) і тепер продають тони яблук. Директор Володимир Бондаренко нещодавно виявив, що отримувач у Росії чистить поставлену господарством славнозвісну бульбу на спеціальному обладнанні, потім фасує з ярличком «вироблено в Голландії» і продає вже удвічі дорожче. Ось тепер хоче собі купити таке обладнання, щоб і заслужену торгову марку вберегти і вдвічі більший прибуток отримувати. Минулого року господарство, де мешкають і працюють загалом 462 людей разом із пенсіонерами і немовлятами — 17 народилося минулого року), отримало чистого прибутку на майже 2 млн. доларів.
Захисники тварин, якби навідалися до сусіднього господарства «Журавлиного», претензій до керівництва не мали б. Корів там не випасають, а цілий рік тримають у стійлі, подаючи все необхідне. Комп’ютер фіксує як раціон окремої корови, так і її індивідуальні надої. Корови теж свідомі — тричі на день самі приходять до спеціальної зали на машинне доїння. Щоденно господарство виробляє 10—11 тонн молока вищої якості. Комп’ютеризований і свинарник. Мимоволі пригадується недавня вказівка нашого спікера Яценюка технікам системи електронного голосування у Верховній Раді звільнитися і йти працювати на ферму... У «Журавлиному» мене вдягли у лікарську уніформу наче перед відвіданням пологового відділення, але до комп’ютерного центру свинарника пустити відмовилися на відріз — тільки з дозволу головного санлікаря країни з огляду на жорстокі санітарні норми. Керівник господарства Михайло Гришкевич думає не лише, як виробити більше, а як продати вигідніше: «Будемо продавати нетелів до Росії — ціну там гарну дають». Середня зарплата в господарстві — 300 дол., але керівник планує протягом року збільшити її удвічі.
«ЩО ХОЧУ, ТО Й ВОРОЧУ! АБИ КОПІЙКА В КАСІ БУЛА!»
Керівник державного підприємства чи на селі, чи в місті за законом отримує зарплатню у 3—4 рази більшу за середню на підприємстві. Звідси і його зацікавленість у зростанні. Але воно відбудеться, якщо підприємство дає не цифру виробленого, а отримує реальні гроші від виручки на свій банківський рахунок. Тому приклад, наведений О.Коктишем, про «успішного директора консервного заводу», проте чиї «трилітрові банки з овочами припадали пилом на полицях білоруських магазинів», мене збентежив суперечливістю (водночас, я тішуся разом з автором, що цей екс-директор тепер їздить в Луцьку на «мерседесі»). Із кожним директором влада (облвиконком) укладає контракт на рік, ставлячи перед ним планові показники і зростання виробництва, і реалізації продукції, і зростання зарплатні. Керівник у свою чергу має представити бізнес-план, щоб показати, як саме він збирається ці планові завдання виконати. Як вигідніше продати вироблене — вдома в Білорусі, чи закордон — справа самого керівника. «Покупець пішов дуже перебірливий, в нього вибір великий. Йому не лише якість дай, а й гарненько запакуй-розфасуй, іронізує директор агрокомбінату «Снов» Несвізького району Мінської області Микола Радоман. Рекламне агентство? Ні, мені цього зараз не треба. І без реклами наші ковбаси — 200 різновидів — легко розпродаються. На день наш цех випускає 30 тонн. Маємо власні торгівельні точки і в райцентрі, і в Мінську. У себе в агромістечку продавали навіть дешевше. Але помітили, що перекупники скуповують і десь перепродають дорожче, отож, довелося ціну підвищити. Вже недобросовісні конкуренти підробляти почали. Так ми тепер маркуємо наші ковбаси «від» і «до». Коли побудуємо новий забійний цех, будемо випускати 50 тонн на день. Тоді й в Росію будемо возити. Зараз до Москви постачаємо за місяць тільки 300 тис. банок яловичини у власному соку».
На запитання, чи достатньо в нього свободи господарювання, пан Микола відрізає білоруською: «Што хАчу, то й вАрАчу! Головне, щоб копійка в касі була, щоб зарплату було чим платити, щоб молодим житло будувати... Ну, а коли не виконаю я щось? Ну, отримаю, не 80 центнерів, а тільки 70? Ну, не розстріляють же мене?!» До слова, тракторист у господарстві Рамодана отримує нині 850 доларів. Воно й зрозуміло: той працює на тракторі, де в кабіні три комп’ютерні дисплеї...
Розстрілювати, звісно, не будуть. А догану дати можуть, врешті, розірвати контракт, якщо пояснення не задовольнять. А можуть і навпаки — заохотити. «Обласна рада заохочує успішних керівників, розповідає голова Мінської обласної ради Світлана Герасимович. Нагороджуємо нашою грамотою, а до неї — солідний конверт...»
До речі, без згоди голови сільської ради жодного керівника підприємства на території сільради не затвердять...
