Білоруська модель-2
Після попередньої публікації (День, 12 червня) я отримав чимало відгуків: і телефонні дзвінки, і електронні листи, навіть sms-ки, аж до імпровізованої «прес-конференції» на базарі, де я зазвичай роблю тижневий запас харчів. Два з них дещо збентежили: як вам, мовляв, дозволили надрукувати таке про Білорусь... Авторитетний журналіст-міжнародник сприйняв описане досить скептично: «Це схоже на радянську показуху». Що ж, скажу на своє виправдання, якщо цілу країну можна перетворити на таку «показуху», це зовсім не погано. Пригадався й епізод в мемуарах першого посла Білорусі в Україні Віталія Курашика про те, як він розповідав українським академікам про динамічне зростання білоруського виробництва. Скептично до почутого поставився покійний Микола Амосов, який зажадав, щоб посол таки визнав, що він прикрашає реальну дійсність... Я добре пам’ятаю, як академік Амосов розповідав, що найбільшою довірою в нього користується російська служба «Радіо «Свобода». Що можна дізнатися про Білорусь зі «Свободи», не складно уявити... Усе це я до того, щоб українські журналісти якомога частіше бували в сусідній країні, аби про тамтешні процеси українська аудиторія знала все-таки краще, аніж, наприклад, про сімейні перипетії президента Франції. Не можу не згадати і слова голови Брестського облвиконкому Костянтина Сумара: «Журналісти з України до нас часто приїжджають. Дивляться все, захоплюються... А потім читаєш і дивуєшся, що вони в своїх газетах про нас пишуть...»
«МОЛОЧНИЙ СОЦІАЛІЗМ»
У визначенні сучасного устрою Білорусі терміну «соціалізм» не оминути. На початку 90 х країна було пішла разом зРосією та Україною за неоліберальним рецептом. У 1994 році вона з цього шляху рішуче звернула, обравши президентом Олександра Лукашенка 80% голосів. У ті ж дні, згадаймо, до президентства прийшов Леонід Кучма. Рік тому у своїм мемуарах «Після Майдану» Кучма, який свого часу питав у Верховної Ради, що саме йому будувати: капіталізм, або соціалізм, так пояснював, що він побудував: по-перше, Захід підступно «кинув» з обіцяними фінансовими ін’єкціями і новітніми технологіями, по-друге, занапащене виробництво він мудро віддав отим, йому не зрозуміло чому клятим усіма, олігархам, які своїми талантами забезпечили справжній розвиток в останні роки його президентства.
Сьогоднішній стан Білорусі — це наочний доказ того, що альтернатива цьому «соціально-економічному кучмізму» таки була. Олександр Лукашенко вирішив не руйнувати вщент все, що було, тим паче, не дати це розкрасти, а зберегти, відновити і модернізувати. Багато хто, мабуть, пам’ятає, отой «залізний» аргумент про найбагатші українські ресурси на користь незалежності. У Білорусі і по сьогодні відчутна ностальгія за Союзом, принаймні, трьох слов’янських республік. «Прикро, що матінка-Україна від нас відходить, і, схоже, відійде назавжди, — скрушно зітхає керівник господарства «Снов» Микола Радоман. — Але нічого вона знайде. Ніхто за так їй нічого не дасть». Втім, країна повною мірою використала свій стартовий ресурс для незалежності — економіка республіки у радянські часи була зорієнтована на експорт (нині 60% ВВП країни обіймає експорт). Із приходом до влади Лукашенко відновив державне планування (країна і далі живе п’ятирічками), управління і замовлення. Все, що зароблялося, витрачалося на модернізацію виробництва, підтримку села і соціальний захист населення, передусім, пенсіонерів — були часи, коли ціла сім’я жила на пенсію когось із старих, оскільки ці виплати ніколи не затримували (сьогодні середня пенсія в Білорусі $183, тоді як в Україні пообіцяли її підвищити до $161 до кінця року).
Опоненти нині висувають такий контраргумент на заперечення білоруського успіху: мовляв, запорукою цьому стала низька ціна на російські енергоносії, цього року вона, для порівняння, чи не вп’ятеро нижча, ніж для України. Але, погодьмося, ціна і для України теж завжди була нижчою від загально ринкової (Путін певний час тому полюбляв повторювати, що Росія дотувала Україну на мільярди доларів). Колеги-журналісти, гадаю, підтвердять оту сцену у 1994 р. на московському літовищі, коли в літак до журналістського пулу після годин чекання нарешті зайшов Л. Кучма із мисливською рушницею на шиї й гордо заявив: «Ну, що? Бачите, як президент власною печінкою російський газ заробляє?» Доречно тут пригадати і зізнання нині російського громадянина І. Бакая про те, що величезні особисті статки у найбагатших людей в Україні з’явилися завдяки доступу до газової труби, простіше кажучи, крадіжці. У Білорусі таких нуворишів так і не з’явилося. Нарешті, визначення ціни на російський газ кожного року — величезне випробовування для самого О. Лукашенка. Два останні роки торги відбувалися особливо гостро — Росія вимагала продати їй всю газотранспортну систему країни (подібне недавно відбулося із Сербією, яка продала «Газпрому» свою державну нафтогазову компанію в обмін на частину майбутнього газопроводу, що пройде територією Сербії). У цих торгах Лукашенко виставляє весь набір аргументів на користь особливої ціни для Білорусі — від формально існуючої союзної держави Росії та Білорусі аж до того, що протиповітряні війська Білорусі прикривають Росію на заході. У листопаді 2006 р. Лукашенко на прес-конференції в Мінську звернувся до українського керівництва спільно вести енергетичну суперечку з Росією. «У нас колосальні важелі й можливості. Варто нам тільки домовитися, як повністю зміниться конфігурація економічних і політичних відносин в усьому регіоні», говорив тоді Лукашенко, доводячи, що «це дуже вигідно білорусам, а українцям і поготів». У Києві тоді промовчали...
Але знову до визначення білоруського устрою. Те, що це таки соціалізм, свідчить домінуюча частка державної власності в економіці. 75% ВВП виробляє державний сектор, а 96% надходжень до бюджету забезпечують державні підприємства. Колгоспи замінили сільськогосподарські промислові кооперативи (СПК). Кількість таких СПК майже дорівнює кількості фермерських господарств, які, втім, погоди не роблять. «Пробували — не пішло, не справляються люди, і все бур’яном заростає», — пояснює голова Пружанського райвиконкому Олександр Юркевич, на території якого 20 фермерів. Воно й зрозуміло. Бути державним підприємством — вигідно, оскільки воно отримує ті ж кошти на модернізацію та енергоресурси за зниженими цінами, державні замовлення і закупки. І великотоварне виробництво себе виправдовує. У тому ж Пружанському районі на рік на душу населення виробляють 2 тонни молока, 2 тонни зерна (колись в СРСР невтомно рекламована і освячена самим Л. Брежнєвим «Продовольча програма» обіцяла підкорити вершину «розвинутого соціалізму» в одну тонну — відповідав за виконання, але так і не відповів тоді ще секретар по сільському господарству М. Горбачов), 240 кг м’яса. Отож, господарники і влада зайняті тим, як збути продукцію не лише за межі Брещини, а й країни.
Але водночас існує відповідальність перед державою, коли усіх цих пільг можуть позбавити, розірвати угоду з керівником, а то й змінити власника. Так, у Мінській області могутній «БелАЗ» перетворив на свій цех СПК «Першотравневе», інші столичні підприємства вкладають свої кошти в обмін на продукцію. А два кооперативи віддали в оренду німецькому інвестору, який окрім сучасних технологій забезпечує селян і визначеним за угодою із владою соціальним пакетом. «Говорить, що господарювати за білоруськими законами йому простіше, ніж за німецькими», — розповідає начальник управління Мінського облвиконкому Анатолій Невмержицький. На тій же Брещині серед орендарів місцевих сільгоспкооперативів — словаки, поляки, шведи. Але земля сільськогосподарського призначення і далі залишатиметься у державній власності.
Питання приватизації на порядку денному не стоїть. Тим паче, ніхто й гадки не має пустити на проїдання, скажімо, то й же «БелАЗ», який займає більше третини світового ринку самоскидів. Або «МАЗ», що входить у вісімку світових лідерів із виробництва тракторів. «Ні-ні, все залишиться в державі, у нас», енергійно заперечує голова Мінської облради Світлана Герасимович моє запитання, чи не скуплять іноземні олігархи ці ласі шматки білоруської економіки.
«Головний наш орган управління — загальні збори. А між зборами — правління. Сідаємо тут — я і ще 11 членів правління — і вирішуємо, на що витрачати прибутки, — пояснює Микола Радоман, керівник господарства «Снов». — $8 млн. щорічно йде на реконструкцію і будівництво. Ось побудували нові птахові ферми. Тепер треба новий забійний цех». А ще житло для працівників, стипендії ($50 на місяць) школярам-переможцям республіканських олімпіад і додаток до зарплати режисеру місцевого драмтеатру.
Модель такого самоуправління дещо нагадує, як колись, у Югославії Тіто. Втім там вона таки провалилася через надмірну самостійність підприємств аж із виборами керівника, коли все зароблене рішенням зборів просто проїдалося (допоки було що).
«Кожне підприємство на рівні області представляє і захищає свій бізнес-план. Показниками успішної діяльності є рентабельність і заробітна плата. Якщо до 2010 року урядом поставлене завдання досягти рівня середньої зарплати у $700, можна легко розрахувати, у скільки разів слід збільшити виробництво і в який спосіб», пояснює голова Пружанського райвиконкому Олександр Юркевич.
Це якраз дуже нагадує модель «угорського соціалізму», який запровадив Янош Кадар у 1968 році. У західній пресі йому лестили епітетами про «капіталістичні методи господарювання». Тоді Угорщина посідала перше місце в Європі за виробництвом курчат і повністю забезпечувала себе, на відміну від колег по соцтабору, продовольством.
Проголошена О. Лукашенком мета забезпечити власну продовольчу безпеку вже виконана. Минулого року республіка заробила на експорті продовольства $1 млрд. 250 млн. Сьогодні в країні чекають на рекордний врожай, а сам Лукашенко чи не першим після Кастро заговорив про глобальну нестачу харчів у світі. Він і далі часто прилітає гелікоптером до районів, де говорить не лише про укрупнення сільгосппідприємств і повернення в обіг закинутих земель, а й про заохочення присадибного господарювання. Втім, агітувати селян особливо не треба (хоча керівники успішних підприємств і скаржаться, що молодь уже не хоче тримати у дворі бодай підсвинка, віддаючи перевагу забезпеченому в агромістечках культурно-спортивному дозвіллю) . Пружанська районна газета із промовистою назвою «Раённыя будні» обходиться без дотацій влади, бо прекрасно живе за рахунок реклами і приватних оголошень. Якщо в розділі «Продам» — переважно про авто, то в розділі «Куплю» обіцяють дорого купити корову, коня, бика, свиней.
Якщо кадаровський соціалізм називали «гуляшним», то білоруський цілком можна назвати «молочним». За обсягами виробництва в Європі Білорусь уже посіла третє місце після Данії та Голландії. Господарники вихваляються, що білоруське молоко за стратегічним значенням цілком заміняє обділеність країни нафтою. «Переробку молока здійснюємо майже на 100%, — пишається голова Брестського облвиконкому Костянтин Сумар. — Раніше сироватку мільйонами тонн зливали в каналізацію. А тепер виробляємо з неї медичні препарати. Навіть у Європі немає таких технологій».
Посилання на Європу не данина, як у нас, проголошеній євроінтеграції. Білорусь із Європою — за всіма показниками, окрім суто політичних, — зав’язана міцніше. І дотримуваний у країні принцип соціалізму «від кожного — по здібностях, кожному — по праці» цьому зовсім не заважає.
