Боротьба з «незгодними». Білоруський варіант

Найкраще, що поки виходить у білоруської опозиції, — це підбирати поранених після бою. Так виходить абсолютно в усіх справах. Скажімо, знесли в центрі Мінська старовинний будинок, аби збудувати бізнес-центр. Захистити його «небайдужі люди» не змогли, а от писати потім у газетах і на форумах про «беззаконня режиму» — будь ласка. Або нависає загроза звільнення над вчителем, який є членом опозиційної партії (це часте явище). Як відстояти його, якщо влада вирішила його з’їсти? Незрозуміло. Зате потім використовувати ім’я цього вчителя як символ жертви режиму — це можна.

Але, мабуть, найтрагічніший приклад такого «збирання поранених» — це коли відраховані за політику студенти масово їдуть вчитися за кордон, звідки повертаються лише дурні й справжні патріоти. І хай би їхали лише відраховані...

...2006 року в Мінську вже була Плошча. Після оголошення «елегантної перемоги» на Жовтневій площі (це самий центр білоруської столиці) зібралися тисячі людей, які голосували за інших кандидатів. На другий день протесту з’явилися намети, близько півтора десятка. Загалом Міні-майдан протримався п’ять днів. Щойно країну покинули іноземні журналісти й спостерігачі, площу зачистив спецназ, а її «мешканці» відправилися до в’язниці.

Так от, іще тоді я став свідком цікавої сцени. Одна дівчина протягує другий фотоапарат зі словами: «Сфоткай мене на тлі наметів — поїду до Праги вчитися!» Найстрашніше, що вона не жартувала. Тоді, після виборів 2006 року, й навіть іще під час самої виборчої кампанії з університетів Білорусі було відраховано немало студентів, які «цікавилися політикою». Дружина єдиного на той момент кандидата від опозиції Олександра Мілінкевича Інна Кулей очолила комітет допомоги репресованим «Салідарнасць». Комітет зайнявся важливою, здавалося, справою — влаштуванням відрахованих студентів до закордонних вишів.

Добрими намірами дорога відомо куди вистелена. Закінчилося тим, що за програмою, яка отримала ім’я керівника «антимоскальського» повстання 1863 року Кастуся Каліновського, поїхав «і жук, і жаба». У цілому в «Салідарнасць» звернулося тоді близько 600 студентів, з яких 300 поїхали вчитися до Польщі, а значна частина решти — до Чехії, Німеччини, Голландії, Естонії та, до речі, України. Кожного наступного року після виборів з країни стабільно виїжджало за цією ж програмою по 40—50 осіб. Після цих виборів поки відрахували близько десяти студентів, а бажаючих виїхати вже більше. Виїдуть — як виїхала, напевно, навіть та дівчинка, котра фоткалася на тлі наметів.

Але про ту дівчину шкодувати не варто. Вона й так знайшла б спосіб, якщо вже свербіло — вийшла б заміж через сайт знайомств за німця або поїхала б мити посуд до Італії. Боляче, коли думаєш, що виїхали десятки розумних, перспективних молодих людей. Вони, а не дівчинка на тлі наметів, були особливо незручні для режиму. Вони думали, коли голосували. А це для будь-якого режиму — погано.

В результаті програма Каліновського та схожі (наприклад, програма Європейського гуманітарного університету, який влада вигнала з Білорусі й який влаштувався в Литві) стали справжніми трамплінами для виїзду «незгодних» молодих людей за кордон. Мабуть, це перша ініціатива опозиції, яку влада не «мочить», а якій лише тихо аплодує в кулуарах. Такий дарунок! Навіщо саджати, переслідувати та влаштовувати розправи? Самі виїжджають! Це все одно що ви замість боротися з тарганами на кухні шепнули їм, що в сусіда солодше й тепліше.

Нещодавно Інна Кулей, беззмінний керівник комітету «Салідарнасць», давала інтерв’ю незалежному білоруському телеканалу «Белсат», що базується у Варшаві. Ведучий прямо запитав: «А вам не здається, що ви робите ведмедячу послугу опозиції, відправляючи найкращих за кордон?» Пані Кулей ухилилася від прямої відповіді. Мовляв, хто хоче виїхати — виїде будь-яким шляхом. Ведучий повторив запитання, сформулювавши його інакше. Тоді Інна Кулей відповіла, що вони закликають усіх після навчання за кордоном повертатися. От тільки не назвала відсоток тих, хто повернувся. Напевно, це все одно що дати селянинові квартиру в столиці, а потім звати його назад у село.

Щоб повернутися, треба бути надпатріотом. А таким тут не місце, таких тут відкрито з екрану держТБ називають «фашистами». Щоб повернутися, треба вірити у зміни. А вірити важко, режим при владі вже сімнадцятий рік, і передумов, що кінець близький, —немає. Бен Алі був при владі 23 роки, Мубарак правив 30 років, Каддафі — 42... А Лукашенко — лише 17. Сімнадцять зі скількох? Нещодавно мені трапилася на очі газета за 1997 рік, де один із лідерів опозиції з оптимізмом заявляв: «Це агонія режиму! Режиму залишився місяць, ну, максимум — два!..» Минуло вже 14 років — а повторити його слова не можна й зараз.

У різні часи в наших широтах по-різному боролися з інтелігенцією, опозицією, дисидентами. Садили на пароплав — і вивозили. Засилали до Сибіру. Розстрілювали. Сьогодні теж саджають. Рядових — на 10—15 діб, лідерів — на декілька років. А більшість просто плавно «витісняють» із країни. Білоруська опозиція фактично сама висилає себе — й не до Сибіру, а до Праги та Варшави. Назвати це повноцінним засланням, враховуючи розміри стипендій і безкоштовну європейську освіту, важко.

За період правління Олександра Лукашенка населення Білорусі зменшилося на 600 тис. людей. Здебільшого за рахунок негативного приросту — з 1993 року в країні щороку помирає в рази більше людей, ніж народжується.

Але статистика мовчить, що багато людей просто виїхали. Хтось сам, зрозумівши, що це тут надовго. Когось підштовхнула влада, виключивши з університету або вигнавши з роботи. І хто знає, чи ображаються там, за кордоном, на владу?

Там цим людям починає набагато сильніше «боліти за Білорусь». Вони виходять із транспарантами до білоруських консульств і посольств. Вони активно коментують новини на опозиційних сайтах, посилаючи прокльони режиму. Вони теж інколи пишуть про «агонію режиму» й що «перемога близько».

От тільки тут — у Білорусі — владі через це не страшно, а людям — не тепліше. Люди живуть у цих реаліях і в цьому вимірі. Тут усе як і раніше. Відбулися вибори. Когось вигнали з університету. Не масово, а поодинці, під час сесії «за неуспішність». Когось звільнили з роботи. І аж ніяк не через політику, а просто «контракт закінчився». Не даремно ж усю країну передбачливо посадили на короткий повідець контрактів, які подовжуються щороку? Або не подовжуються — в односторонньому порядку працедавцем без пояснення причини.

І ось ми знову читаємо про успіхи комітету «Салідарнасць»: проведені переговори, Європа нас не кине, всі виключені студенти виїжджають вчитися за кордон. І навіть не виключені, а ті, хто дуже боїться виключення. І навіть ті, на кого просто не так подивилися в деканаті.

І все йде по колу. Хоча винятки трапляються — одиниці повертаються. Або справжні патріоти — як Євген Скробутан із містечка Зельва під Гродно, який відучився й повернувся, бо дуже любить свою малу батьківщину й відомий там як найкращий краєзнавець. Або як один «потерпілий» учасник програми Каліновського, якого вислали назад за те, що з другого поверху студентського інтернату мочився на голови перехожим. Повертаються дурні та націоналісти. Прагматичні й головаті залишаються там. На радість владі.